Постанова КЦС ВС № 754/8160/16-ц

Постанова Іменем України 12 травня 2021 року м. Київ справа № 754/8160/16-ц провадження № 61-17199св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи(письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь грошові кошти за договором позики в розмірі 485 070 грн. В обґрунтування позову зазначав, що 08 вересня 2014 року він уклав з ОСОБА_2 договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І. А., відповідно до умов якого передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 18 500 доларів США, які останній зобов`язався повернути до 15 грудня 2014 року. Відповідно до пункту 11 договору позики ОСОБА_2 на момент підписання договору перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , яка надала згоду на укладення та підписання цього договору, про що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І. А. внесено відповідний запис до реєстру № 2167. У порушення вищезазначеного договору відповідач свої зобов`язання належним чином не виконував. 17 лютого 2015 року на адресу ОСОБА_2 було направлено лист-вимогу про усунення порушення, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І. А. 19 травня 2016 року на виконання умов договору відповідачам було направлено вимогу про повернення позики, однак вона виконана не була, внаслідок чого станом на 21 червня 2016 року виникла прострочена заборгованість у розмірі 18 500 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 21 червня 2016 року складає 460 650 грн. Також, у зв`язку з невиконанням зобов`язання з повернення позики з відповідачів підлягає стягненню 3 % річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦПК, що становить 24 420 грн. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити. У липні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та просив стягнути на його користь безпідставно отримані грошові кошти в сумі 1 466,70 доларів США. Позов мотивований тим, що 08 вересня 2014 року він уклав з ОСОБА_1 договір позики, за умовами якого отримав в борг 241 610 грн, що еквівалентно 18 500 доларів США (за курсом 1 долар США = 13, 06 грн). В подальшому він здійснював повернення отриманої позики в доларах США, яке було прийняте ОСОБА_1 як належне виконання. Зокрема, на підтвердження отримання грошових коштів позикодавець видав відповідні розписки: від 26 травня 2015 року - на підтвердження отримання 10 500 доларів США, від 07 грудня 2015 року - на підтвердження отримання 1 000 доларів США, 19 грудня 2015 року - на підтвердження отримання 500 доларів США, 21 лютого 2016 року - на підтвердження отримання 400 доларів США, 09 березня 2016 року - на підтвердження отримання 400 доларів США. Загальна сума сплачена ним позикодавцю з метою повернення позики, становить 278 479, 80 грн, в той час згідно умов договору він був зобов`язаний повернути 241 610 грн. Таким чином, вже 07 грудня 2015 року він в повному обсязі сплатив заборгованість за договором позики та здійснив переплату на загальну суму 1 466, 70 доларів США. Вказана сума грошових коштів отримана позикодавцем безпідставно та підлягає поверненню згідно вимог статті 1212 ЦК України. За таких обставин просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь безпідставно отриманні грошові кошти в сумі 1 466,70 доларів США. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 08 вересня 2014 року в розмірі 485 070 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язання та не повернув суму позики у строк, визначений договором. Договір позики від 08 вересня 2014 року було укладено в інтересах сім`ї, а кошти витрачені на її потреби, тому відповідачі є солідарними боржниками. Надані відповідачем розписки про повернення коштів не підтверджують факт виконання зобов`язання з повернення боргу саме за договором позики від 08 вересня 2014 року, тому в задоволенні зустрічного позову слід відмовити. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оскаржили його в апеляційному порядку. Постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 08 вересня 2014 року в розмірі 141 980, 73 грн та 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання за період з 16 грудня 2014 року по 21 червня 2016 року у розмірі 4 083,15 грн. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 залишено без задоволення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що подані відповідачем розписки підтверджують ту обставину, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 погодили, що повернення боргу за договором позики буде здійснюватися на інших умовах, ніж передбачені договором позики, а саме готівкою в доларах США. В свою чергу ОСОБА_1 , прийнявши виконання зобов`язання за договором позики та видавши ОСОБА_2 відповідні розписки про отримання від нього коштів на повернення боргу, надав згоду на зміну умов повернення даної позики. Відтак подані ОСОБА_2 розписки щодо повернення частини позики є належним та допустимим доказом на підтвердження часткового виконання ним договору позики від 08 вересня 2014 року. Позивач не довів, що грошові кошти, отримані за спірним договором позики, були використані ОСОБА_2 в інтересах сім`ї , тому суд першої інстанції безпідставно стягнув з відповідачів заборгованість за договором позики солідарно. Встановлено, що ОСОБА_2 не повернув ОСОБА_1 5 700 доларів США боргу за договором позики. Оскільки на початок прострочення сума заборгованості з урахуванням офіційного курсу НБУ на 15 грудня 2014 року склала 89 834,18 грн, 3 % річних за прострочення виконання ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики становить 4 083,15 грн. З огляду на виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики не в повному обсязі, відсутні підстави для задоволення його зустрічного позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг У вересні 2019 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині стягнення з нього на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічний позов, а також здійснити розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної та касаційної інстанції. В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що апеляційний суд неправильно застосував статтю 533 ЦК України. Згідно умов договору позики, він повинен був повернути ОСОБА_1 саме 241 610 грн, а не суму грошових коштів в доларах США, тому безпідставними є висновки суду про повернення позики в неповному обсязі. Оскільки станом на 07 грудня 2015 року, здійснюючи повернення грошових коштів за договором позики, він здійснив переплату на 1 466, 70 доларів США, вказана сума грошових коштів підлягає поверненню на його користь на підставі статті 1212 ЦК України. Апеляційний суд належним чином не вирішив питання розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, оскільки з ОСОБА_1 підлягає стягненню на його користь судовий збір в сумі 2 542, 70 грн, а на користь ОСОБА_3 - в сумі 3 638, 25 грн. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року та залишити в силі рішення Деснянського районного суду м. Києва від 31 березня 2019 року, а також здійснити розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до пункту 2 договору позики ОСОБА_2 зобов`язався повертати грошові кошти безготівково, на розрахунковий рахунок, відкритий на його ім`я у ПАТ КБ «ПриватБанк». В суді першої інстанції ОСОБА_2 пояснював, що неодноразово брав у нього в борг грошові кошти. До укладення договору позики від 08 вересня 2014 року ОСОБА_2 також отримував від нього грошові кошти в сумі 18 500 доларів США на підставі розписки, яку він не може надати суду, оскільки по ній було здійснено розрахунок, а тому її було знищено. Надані ОСОБА_2 розписки про його розрахунок на загальну суму 12 800 доларів США не підтверджують розрахунок по спірному договору позики, оскільки у них не зазначено, по якій саме розписці або договору здійснено розрахунок. В матеріалах справи містяться виписки з розрахункового (карткового) рахунку, згідно якого будь-які безготівкові операції в рахунок погашення боргу за договором не здійснювалися. Апеляційний суд стягнув суму боргу виходячи з курсу НБУ станом на 21 червня 2016 року, однак при обчисленні 3 % річних суд виходив з курсу НБУ станом на 15 грудня 2014 року та суми боргу у розмірі 5 700 доларів США. Разом з тим, при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні в доларах США, а не її еквівалент у національній валюті України. Помилковими є висновки апеляційного суду про відсутність підстав для солідарного стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_2 отримував позику в інтересах сім`ї та ОСОБА_3 письмово погодилася на отримання її чоловіком коштів у борг. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_4 , та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду м. Києва. 20 листопада 2019 року справа № 754/8160/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 . Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 направив відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив залишити її без задоволення. ОСОБА_3 направила відзив на касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в якому просила залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 та задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 08 вересня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І. А. та зареєстрований в реєстрі за № 2168. Згідно з пунктом 1 договору ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 строком до 15 грудня 2014 року грошові кошти в розмірі 241 610 грн, що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 18 500 доларів США (1 USD=13,06 грн), а ОСОБА_2 прийняв від ОСОБА_1 вказані грошові кошти. Зазначену вище суму ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 наступним чином: - 60 402,50 грн, що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4 625 доларів США, до 15 вересня 2014 року; - 60 402,50 грн, що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4 625 доларів США, до 15 жовтня 2014 року; - 60 402,50 грн, що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4 625 доларів США, до 15 листопада 2014 року; - 60 402,50 грн, що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4 625 доларів США, до 15 грудня 2014 року; Відповідно до пункту 2 договору позики ОСОБА_2 зобов`язався повертати грошові кошти позикодавцеві ОСОБА_1 безготівково, а саме на розрахунковий (картковий) рахунок № НОМЕР_1 , відкритий на ім`я позикодавця у ПАТ КБ «ПриватБанк». У пункті 5 договору сторони домовилися, що у разі, якщо ОСОБА_2 своєчасно не поверне позичені гроші до вищезазначеного строку або пропустить одну з виплат, ОСОБА_1 має право подати цей договір до стягнення у строки, передбачені чинним законодавством України. Звернення стягнення здійснюється як за рішенням суду, так і на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно з пунктом 7 договору позики сторони домовилися, що документом, який підтверджуватиме безспірність заборгованості, буде виписка з розрахункового (карткового) рахунку № НОМЕР_1 , відкритого на ім`я позикодавця у ПАТ КБ «ПриватБанк». Відповідно до пункту 11 договору позики укладення та підписання цього договору здійснюється позичальником ОСОБА_2 під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 за її заявою про згоду на укладення та підписання договору позики, підпис на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І. А. 08 вересня 2014 року за реєстровим № 2167. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики 17 лютого 2015 року ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 заяву-вимогу про усунення порушень, відповідно до якої просив його в 30-денний строк з моменту отримання вказаної заяви повернути йому грошові кошти в сумі 487 623 грн, що еквівалентно 18 500 доларів США. Заява-вимога про усунення порушень ОСОБА_2 задоволена не була, кошти за договором позики повернуті не були. Крім того ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 досудові вимоги щодо виконання договірних зобов`язань за договором позики від 08 вересня 2014 року, які залишилися без виконання. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 (провадження № 61- 30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Заперечуючи проти первісних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 зазначав, що він повернув кошти за договором позики від 08 вересня 2014 року в повному обсязі, на підтвердження чого надав відповідні розписки. Так, 26 травня 2015 року ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 частину боргу у розмірі 10 500 доларів США; 07 грудня 2015 року - 1 000 доларів США; 19 грудня 2015 року - 500 доларів США; 21 лютого 2016 року - 400 доларів США; 09 березня 2015 року - 400 доларів США. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідно до пункту 2 договору позики ОСОБА_2 зобов`язався повертати ОСОБА_1 борг за договором позики безготівково, а саме на розрахунковий (картковий) рахунок, відкритий на його ім`я у ПАТ КБ «ПриватБанк». Встановлено, що будь-які безготівкові операції в рахунок погашення боргу за договором позики від 08 вересня 2014 року не здійснювалися, що підтверджується випискою ПАТ КБ «ПриватБанк» по картковому рахунку ОСОБА_1 , визначеному у договорі позики від 08 вересня 2014 року. З наданих ОСОБА_2 розписок про отримання ОСОБА_1 грошових коштів неможливо встановити, що ці грошові кошти були отриманні саме в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 08 вересня 2014 року, тому помилковими є висновки апеляційного суду про те, що подані відповідачем за первісним позовом розписки підтверджують ту обставину, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 погодили зміну умов договору позики в частині порядку повернення боргу за договором позики, а також факт часткового виконання зобов`язання іншою стороною. З огляду на вказані обставини, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 в обумовлений договором позики строк не виконав свої зобов`язання з повернення отриманих у борг грошових коштів. Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначений висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15 (провадження № 14-727цс19). Враховуючи умови укладеного договору та положення статті 533 ЦК України, на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сума боргу відповідно до умов договору та положень цієї норми, еквівалентна 18 500 доларів США, а також три проценти річних від простроченої суми з огляду на невиконання ОСОБА_2 обов`язку з повернення боргу за договором позики. Суди встановили, що на момент укладення спірного договору позики від 08 вересня 2014 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України). Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, а також висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року в справі № 639/7335/15-ц (провадження № 61-1028св18). За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. В матеріалах справи відсутні докази, що кошти в розмірі 18 500 доларів США, одержані за договором позики ОСОБА_2 , використані в інтересах сім`ї, тому відсутні правові підстави для солідарного стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . З огляду на встановлений факт неповернення ОСОБА_2 боргу за договором позики від 08 вересня 2014 року, правильними є висновки судів про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 безпідставно отриманих грошових коштів Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, однак судами порушено норми процесуального права і неправильно застосовано норми матеріального права, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року підлягають залишенню без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У зв`язку з частковим задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1 та ухваленням нового рішення про часткове задоволення його позову, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання позовної заяви у розмірі 4 850, 70 грн та касаційної скарги у розмірі 6 780, 12 грн, що в загальному розмірі становить 11 630, 82 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 485 070 грн. У задоволенні позову ОСОБА_1 в іншій частині відмовити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та касаційної скарги у розмірі 11 630, 82 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов СуддіН. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук