Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/16837/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "24" травня 2021 р. Справа№ 910/16837/20 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Пономаренка Є.Ю. суддів: Дідиченко М.А. Руденко М.А. при секретарі судового засідання Підтикан К.Г., за участю представників: від позивача - Рябко Р.О., ордер серії ВВ №1010746 від 17.03.2021; від відповідача - Борейко В.Є., керівник, Левіна Г.М., в порядку самопредставництва; від третьої особи - Суркова М.Л., в порядку самопредставництва, розглянувши апеляційну скаргу Комунального підприємства "Центр поводження з тваринами" на рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/16837/20 (суддя Полякова К.В., повний текст складено - 29.03.2021) за позовом Комунального підприємства "Центр поводження з тваринами" до Благодійної організації "Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Громадської організації "Громадсько-правовий захист" про захист ділової репутації, спростовування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди. ВСТАНОВИВ наступне. Комунальне підприємство "Центр поводження з тваринами" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Благодійної організації "Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" про визнання недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію Комунального підприємства "Центр поводження з тваринами" інформацію, поширену Благодійною організацією "Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" та розміщену на офіційному сайті за відповідним посиланням та на офіційній сторінці соціальної мережі Facebook; зобов`язання Благодійну організацію "Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" спростувати недостовірну інформацію; зобов`язання Благодійну організацію "Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" не знімати опубліковане оголошення протягом двох місяців з дня опублікування спростування недостовірної інформації; стягнення з Благодійної організації "Благодійний фонд Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" 100000 грн. моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем поширено недостовірну інформацію, яка стосується позивача та завдає шкоди його особистим немайновим правам, зокрема, на недоторканість ділової репутації. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/16837/20 у задоволенні позову відмовлено повністю. Місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що застосована відповідачем стилістика висловлення інформації та застосовані мовні обороти (такі, як "тіньова", "мабуть") свідчать про вираження відповідачем оціночних суджень. Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/16837/20 скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що поширена інформація є недостовірно, негативною та такою, що завдає шкоди діловій репутації позивача. Представник апелянта - позивача у справі в судовому засіданні надав пояснення, якими підтримав апеляційну скаргу. Представники відповідача та третьої особи в судовому засіданні надали пояснення, якими просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін. Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV. Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав. У соціальній мережі Facebook ІНФОРМАЦІЯ_4 розміщено публічний допис за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_1 в якому міститься посилання на офіційний сайт відповідача, де розміщено статтю " ІНФОРМАЦІЯ_2 " ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ). Автором статті зазначено ОСОБА_1 , який згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань є керівником відповідача. Як вказав позивач, зазначена в даній статті інформація є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, а саме позивач вважає недостовірною інформацію такого змісту: "В Харькове (бывшей столице Украины) власть создала специальный концентрационный лагерь для котов и собак, называемый КП " Центр обращения с животными"; "Теневая задача этой организации - уничтожение котов и собак под видом "эвтаназии"; "На 2019 г. харьковская власть выделила этому Центру на злодеяния 30 млн. гривен. В прошлом году-25 млн. гривен. По-видимому, часть этого бабла возвращается обратно в виде откатов. Кроме того Центр Шаповаловой перешел еще и на коммерческую работу по отлову и уничтожению собак и котов. Он договаривается живодерами и лишает жизни собак и котов по неофициальным данным, по видимому, еще в областях-Харьковской, Донецкой, Луганской, Запорожской и Днепропетровской"; "Порушуючи цю норму Закону КП "ЦПТ" при затриманні бездоглядної домашньої тварини не повідомляє про затриману тваринному до міськради, тому не вживаються заходи з пошуку власників, що є грубим порушенням прав власності громадян і їх законних інтересів, а також незаконним заволодінням чужим майном (в ряді випадків є документальні підтвердження)". Позивач, вважаючи, що вказана інформація завдає шкоди його особистим немайновим правам, зокрема, на недоторканість ділової репутації, звернувся до суду з даним позовом. Відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. За положеннями статті 94 Цивільного кодексу України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу. Згідно із статтею 1 Закону України "Про інформацію", приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 200 Цивільного кодексу України, під інформацією розуміються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, під документом - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. Відповідно до статті 5 Закону України "Про інформацію" кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Право на інформацію охороняється законом. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію (частини перша, друга статті 7 Закону України "Про інформацію"). Згідно із статтею 201 Цивільного кодексу України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, в тому числі, ділова репутація, ім`я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Частиною четвертою статті 32 Конституції України передбачено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. За змістом частини першої статті 91 Цивільного кодексу України право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 Цивільного кодексу України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, яка порушує право на ділову репутацію юридичної особи. При цьому слід враховувати такі відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію. При розгляді справ зазначеної категорії необхідно враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною необхідно вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Відповідно до частин першої, другої статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. У свою чергу фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 10 Конвенції визначено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі "Карпюк та інші проти України" від 06.10.2015) свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (рішення у справі "Карпюк та інші проти України" від 06.10.2015). У рішенні ЄСПЛ від 28.03.2013 у справі "Нова газета" та Бородянський проти Росії" Суд наголосив, що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки. ЄСПЛ також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: І) факти, що вважаються загальновідомими; 2) підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; 3) посилання на незалежне дослідження. Системний аналіз зазначених норм права з урахуванням релевантної практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав. Недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана лише інформація, що є фактичним твердженням, а не оціночним судженням. Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати. Таким чином, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Так, колегія суддів, аналізуючи спірну інформацію (а саме такого змісту: "В Харькове (бывшей столице Украины) власть создала специальный концентрационный лагерь для котов и собак, называемый КП " Центр обращения с животными"; "Теневая задача этой организации - уничтожение котов и собак под видом "эвтаназии"; "На 2019 г. харьковская власть выделила этому Центру на злодеяния 30 млн. гривен. В прошлом году-25 млн. гривен. По-видимому, часть этого бабла возвращается обратно в виде откатов. Кроме того Центр Шаповаловой перешел еще и на коммерческую работу по отлову и уничтожению собак и котов. Он договаривается живодерами и лишает жизни собак и котов по неофициальным данным, по видимому, еще в областях-Харьковской, Донецкой, Луганской, Запорожской и Днепропетровской"), прийшла до висновку про те, що вона за своїм змістом та стилем викладення (використання алегорій, мовних оборотів та зазначення про "ймовірність") є критичною оцінкою діяльності позивача, тобто є вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача щодо поводження КП з тваринами. Наведене свідчить, що поширена відповідачем інформація є оціночним судженням. Доводи скаржника про протилежне не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, а тому підлягають відхиленню В свою чергу, відповідно до частин першої, другої статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Стосовно інформації наступного змісту: "Порушуючи цю норму Закону КП "ЦПТ" при затриманні бездоглядної домашньої тварини не повідомляє про затриману тваринному до міськради, тому не вживаються заходи з пошуку власників, що є грубим порушенням прав власності громадян і їх законних інтересів, а також незаконним заволодінням чужим майном (в ряді випадків є документальні підтвердження)", слід зазначити наступне. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов`язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов`язана протягом трьох днів заявити про це органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника (ч. 1 ст. 340 Цивільного кодексу України). За змістом ч. 1 ст. 341 Цивільного кодексу України якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців - щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. Отже, вказана норма ч. 1 ст. 340 Цивільного кодексу України в імперативному порядку зобов`язує особу, яка затримала бездоглядну домашню тварину заявити про це саме органові місцевого самоврядування. Позивачем у даній справі виступає комунальне підприємство, яке в свою чергу, до органів місцевого самоврядування не належить. Керівник третьої особи звертався із запитом до Харківської міської ради, у відповідь на який остання (лист від 05.09.2018 №С-0-8/863/0/180-18.08-31-11888/0/129-18, т.1, а.с. 126) повідомила про те, що у 2018 році КП "Центр поводження з тваринами" не зверталося до Харківської міської ради з заявами про затримання бездоглядних домашніх тварин та у 2018 році Харківська територіальна громада (в особі Харківської міської ради) не приймала у свою власність бездоглядних домашніх тварин. Наведене свідчить про те, що позивач в порушення положень ч. 1 ст. 340 Цивільного кодексу України не звертався до органу місцевого самоврядування з заявами про затримання бездоглядних домашніх тварин, з метою вжиття останнім заходів щодо розшуку власників цих тварин. В контексті наведеного доводи апелянта про вжиття ним заходів для розшуку власників тварин шляхом розміщення відповідної інформації на офіційному сайті позивача не свідчать про належне виконання ним своїх обов`язків щодо повідомлення органові місцевого самоврядування про затримання бездоглядної домашньої тварини. Отже, доводи позивача про те, що вказана інформація є недостовірною не знайшли свого підтвердження матеріалами даної справи, а тому відповідно підстави для її спростування відсутні. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову. Стосовно висновку суду першої інстанції про те, що фактично автором інформації "Порушуючи цю норму Закону КП "ЦПТ" при затриманні бездоглядної домашньої тварини не повідомляє про затриману тваринному до міськради, тому не вживаються заходи з пошуку власників, що є грубим порушенням прав власності громадян і їх законних інтересів, а також незаконним заволодінням чужим майном (в ряді випадків є документальні підтвердження)" є третя особа, оскільки відповідна інформація взята з довідки голови третьої особи М. Суркової, про що зазначено в самій статті, а тому фактично позивач оспорює інформацію, автором якої відповідач не значиться, слід зазначити наступне. Так, належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб - сайту, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо позивач заявляє вимоги до одного з належних відповідачів, які спільно поширили недостовірну інформацію, суд вправі залучити до участі у справі іншого співвідповідача лише у разі неможливості розгляду справи без його участі (наведені висновки викладені в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц). У даному випадку, позивачем пред`явлено вимоги до одного з належних відповідачів, який є автором частини інформації та її поширювачем, а також власником веб - сайту та офіційної сторінки соціальної мережі Facebook, де і відбулося таке поширення. При цьому, розгляд справи за відсутності залучення як співвідповідача - Громадської організації "Громадсько-правовий захист" жодним чином не унеможливлювався. У будь - якому випадку суд першої інстанції, вказавши про оспорення позивачем вказаної інформації, автором якої відповідач не значиться, не вказав, який наслідок для результату розгляду даного позову має наведена обставина. Враховуючи, що вказане посилання суду першої інстанції не вплинуло ані на встановлення обставин справи, ані на результат її розгляду та мотивувальна частина рішення є вірною, колегія суддів дійшла висновку про залишення оскаржуваного рішення суду в наведеній частині без змін та відповідно апеляційної скарги без задоволення. Стосовно вимоги позивача про стягнення моральної шкоди в сумі 100000 грн., слід зазначити наступне. Частинами 1-3 статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 Цивільного кодексу України, згідно з якою моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Таким чином, для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння моральної шкоди позивачеві необхідно встановити наявність усієї сукупності зазначених ознак складу цивільного правопорушення (протиправність діяння, факт заподіяння шкоди (у даному випадку - саме моральної), причинний зв`язок між протиправним діянням і шкодою, вина заподіювача шкоди), тоді як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності. Також, з`ясуванню підлягає факт приниженні ділової репутації позивача, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. У даному випадку, колегія суддів вважає недоведеними позивачем обставини висловлення відповідачем своїх оціночних суджень саме в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що мало б наслідком приниженні ділової репутації позивача. Крім цього, позивач, оцінюючи заподіяну йому морально шкоду в сумі 100 000 грн. жодних доводів стосовно того з чого він при цьому виходить, визначаючи наведену суму, не вказує. За наведених обставин, підстави для задоволення позову у вказаній частині відсутні. З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду першої інстанції без змін. Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта). Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Центр поводження з тваринами" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18.03.2021 у справі №910/16837/20 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту. Повний текст постанови складено: 31.05.2021 року. Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко Судді М.А. Дідиченко М.А. Руденко