Постанова Львівський апеляційний суд № 462/7817/19

Справа № 462/7817/19 Головуючий у 1 інстанції: Колодяжний С.Ю. Провадження № 22-ц/811/2620/20 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М. Категорія:74 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді Шандри М.М. суддів: Левика Я.А., Приколоти Т.І. секретаря: Бадівської О.О. за участю: ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, як орган опіки і піклування, про визначення місця проживання дитини, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_1 звернувся до суд з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним за адресою: АДРЕСА_1 . Свої позовні вимоги мотивував тим, що 25.02.2019 між сторонами розірвано шлюб, у якому народилася донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розірвання шлюбу донька проживає з матір`ю ОСОБА_4 , а він часто проводив час із донькою, та не мав жодних обмежень щодо спілкування з нею. 02.01.2021, отримавши від позивача шляхом обману, нотаріально посвідчену заяву, яка дозволяла ОСОБА_7 у супроводі ОСОБА_4 здійснювати тимчасові поїздки за кордон, відповідач вивезла їхню дитину до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. В Україну їхня донька так і не повернулася, у зв`язку з цим 10.10.2019 року він відкликав свою раніше подану нотаріальну заяву про надання згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон у період з 02.01.2019 року по 02.01.2021 року. Вважає, що в інтересах доньки проживати саме з ним, а не з її матір`ю, оскільки він має власний бізнес та вільний робочий графік, що надає йому можливість відводити дитину до садочку, займатися її вихованням, піклуватися про неї та створити усі необхідні умови для її проживання. У свою чергу, відповідач має нестабільний психоемоційний стан, а також приховує від нього, що має намір вдруге одружитися, виїхати за кордон на постійне місце проживання разом із їхньою донькою, що позбавить його спілкуватися із донькою, тому просить визначити її місце проживання з ним. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 серпня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі посилається на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд вважав встановленими. Зазначає, що він надав нотаріальну згоду на тимчасові виїзди доньки у супроводі матері за кордон, оскільки не хотів обмежувати свою дитину у поїздках, натомість відповідач використала цю заяву та вивезла їхню дитину до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. В Україну донька не повернулась. Відповідач позбавила його можливості спілкуватися з донькою та приймати активну участь у її вихованні та розвитку. Суд не дослідив у яких умовах проживає їхня донька, не з`ясував рівень доходів відповідачки, який безпосередньо впливає на рівень життя дитини та забезпечення всім необхідним, крім цього матеріали справи не містять жодної інформації про медичне забезпечення доньки в чужій для неї країні. Вважає, що суд безпідставно відмовив у його клопотаннях про доручення доказів, які підтверджують отримання ним доходів та наявність житла, співвласником якого він є. Апелянт зазначає, що він володіє власним бізнесом, має гнучкий робочий графік, що дає йому змогу відводити дитину у садочок, займатися з нею, приділяти їй час та увагу. Також просить суд врахувати, що він не вживає алкоголю, не палить, сумлінно ставиться до батьківських обов`язків та любить свою доньку. Апелянт вважає, що в якнайкращих інтересах доньки проживати саме з ним, а не матір`ю, яка легковажить своїми материнськими обов`язками. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надано. У судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали, покликаючись на доводи, викладені у скарзі. Представник ОСОБА_4 ОСОБА_3 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав. Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який 25.02.2019 розірвано в судовому порядку (а.с. 7). Відповідно до свідоцтва про народження сторони є батьками малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.9). Сторонами визнається, що після розірвання шлюбу, донька ОСОБА_8 за згодою сторін залишилась проживати з матір`ю. Нотаріально засвідченою заявою від 02.01.2019 ОСОБА_1 надав свою заяву на тимчасовий виїзд за кордон до Республіки Польща, а також до інших країн-учасниць Шенгенської угоди та Європейського союзу, та/або Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії його доньці ОСОБА_9 , у період з 02.01.2019 по 02.01.2021, у супроводі її матері ОСОБА_10 (а.с.12), яку 10.10.2019 позивач відкликав (а.с.13). 16.04.2019 відповідач вдруге одружилася, уклала шлюб із ОСОБА_11 (а.с.11). Сторони визнають, що ОСОБА_4 разом із чоловіком та донькою Мією в серпні 2019 року виїхали до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, де вони проживають по даний час. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі Конвенція про права дитини), ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Пунктом 2 статті 10 Конвенції про права дитини передбачено, що дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особливі відносини і прямі контакти з обома батьками. Згідно статті 4 Конвенції про контакт з дітьми (№ ETS N 192) дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків. Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ч.1 ст.79ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною. В свою чергу, згідно із ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права,викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 263 ЦПК України). Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів. Позивач не надав суду належних, допустимих, та достатніх доказів, на підтвердження того, що саме в якнайкращих інтересах дитини буде визначення місця її проживання з батьком, а також на підтвердження виняткових обставин, які б вказували на неможливість проживання дитини з матір`ю. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. При вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено: 28.05.2021 Головуючий Судді