Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 560/8359/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/8359/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Ковальчук А.М. Суддя-доповідач - Капустинський М.М. 26 травня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Капустинського М.М. суддів: Сапальової Т.В. Смілянця Е. С. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області, в якому просив суд: - визнати протиправним та таким, що прийняте з порушенням чинного законодавства України, а також скасувати рішення Управління ДМС України в Хмельницькій області від 30.10.2020 №238 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію"; - зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області повторно розглянути заяву про обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 виданої 07.03.2012 (орган видачі ВГІРФО УМВС України в Хмельницькій області). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є іммігрантом з Республіки Білорусь, право на постійне проживання в Україні якої підтверджується відповідною посвідкою на постійне проживання. Однак, рішенням відповідача від 30.10.2020 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідка на постійне проживання у зв`язку із скасуванням дозволу на імміграцію в Україну його дружині ОСОБА_2 та скасування її посвідки на постійне проживання внаслідок порушення вимог чинного законодавства України під час їх видачі. Позивач не погоджується з діями відповідача та вважає, що не було порушено міграційне законодавство України під час отримання дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні. Позивач зауважує, що відповідно до положень Закону України "Про імміграцію" (далі - Закон №2491) скасовано може бути виключно дозвіл, а не посвідка на проживання, але навіть скасування посвідки його дружини не може бути підставою для скасування наданого йому дозволу на імміграцію в Україну. Позивач звертає увагу на те, що дозвіл на імміграцію в Україну він отримав на підставі правдивих відомостей і дійсних документів, посвідка на постійне проживання в Україні його дружини, а також всі інші документи, на підставі яких був виданий дозвіл, були дійсними, а тому відсутні передумови для скасування дозволу, передбачені статтею 12 Закону №2491. Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що рішенням ВГІРФО УМВС України в Хмельницькій області від 28.02.2012 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491 як особі, яка перебуває у шлюбі з іммігрантом, та 07.03.2012 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 . У свою чергу, дружина позивача, громадянка Республіки Білорусь ОСОБА_2 , отримала дозвіл на імміграцію в Україну та була документована посвідкою на постійне проживання в Україні, однак в подальшому вказані рішення були скасовані у зв`язку з їх прийняттям з порушенням вимог законодавства, а тому громадянка Республіки Білорусь ОСОБА_2 вважається такою, що отримала дозвіл на імміграцію на підставі документів, що втратили чинність. Відповідач стверджує, що згідно з положеннями статті 12 Закону №2491 дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі - Порядок №321), посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 18.02.2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області №238 від 30.10.2020 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Зобов`язано Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 виданої 07.03.2012 громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 . В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі апелянт наголошує, що рішення відповідача про відмову в оформленні посвідки прийняте на підставі та у спосіб передбачений чинним законодавством. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь, що підтверджується копією паспорту № МР3767392 наявного в матеріалах справи. 28.02.2012 ВГІРФО УМВС України в Хмельницькій області прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 згідно п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491, як особі, який є чоловіком іммігрантки та документований посвідкою на постійне проживання в Україні від 07.03.2012 серії НОМЕР_1 з терміном дії безстроково. 22.10.2020 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання, за результатом розгляду якої в другій половині листопада 2020 року на адресу позивача прийшли листи, а саме: - рішення від 30 жовтня 2020 року №68012300005168, яким відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі підпункту 9 пункту 62 Порядку №321; - рішення Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області від 30.10.2020 №238 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію". У висновку щодо скасування дозволу на імміграцію громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 зазначено, що перевіркою матеріалів справи встановлено, що дозвіл на імміграцію він отримав 28.02.2012 відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491 як чоловік іммігрантки громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_2 , та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні від 07.03.2012 серії НОМЕР_1 з терміном дії безстроково. У свою чергу відповідно до проведеної перевірки матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Республіки Білорусь ОСОБА_2 встановлено, що вона згідно рішення ВГІРФО УМВС України в Хмельницькій області від 11.02.2011 отримала дозвіл на імміграцію та 21.02.2011 була документована посвідкою на постійне проживання в Україні. Однак, рішенням УДМС України в Хмельницькій області від 09.07.2019 скасовано дозвіл на імміграцію від 11.02.2011 та посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 від 21.02.2011 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону №2491. Таким чином, громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію на підставі документів, що втратили чинність. Оскільки згідно з положеннями статті 12 Закону №2491 дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну, у висновку вказано про наявність підстав для скасування як рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію, так і виданої на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні. Вказаний висновок затверджений В.о. начальника Управління ДМС України в Хмельницькій області 30.10.2020. Не погоджуючись з правомірністю дій та рішень Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області щодо скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні, позивач звернувся з даним позовом до суду. Розглядаючи питання про законність та обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1 Закону України Про імміграцію №2491-ІІІ від 07.06.2001 (Закон №2491-ІІІ) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання. Згідно з положеннями частини першої статті 4 Закону №2491 дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Частиною другою цієї статті передбачено, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти. Дозвіл на імміграцію в Україну наданий позивачу саме на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону №2491, як чоловіку іммігрантки - громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_2 . У відповідності до частини 4 статті 11 Закону №2491 особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви. Згідно зі ст.12 Закону №2491-ІІІ, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України. Так, у відповідності до пункту 1 частини 1 цієї статті, який покладений в основу спірного рішення №238 від 30.10.2020, передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. Системний аналіз вищезазначеної норми дозволяє дійти висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію є встановлення наявності неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були покладені в основу рішення про надання такого дозволу. При цьому, на переконання суду, втрата чинності документів повинна мати місце саме на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, що дійсно свідчитиме про протиправність дій органу ДМС, однак зміна обставин у майбутньому не може впливати на чинність вже виданого дозволу та ставити під сумнів правомірність рішення про його видачу. Водночас, колегія суддів зауважує, що на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію у 2012 році його дружина ОСОБА_2 вважалася такою, що має дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491 та була документована посвідкою на постійне проживання в Україні, яка була чинною. Скасування ж у 2019 році рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на імміграцію та документування її посвідкою на постійне проживання в Україні призвело до втрати чинності цього дозволу та цієї посвідки лише на майбутнє та не свідчить про неправомірність видачі дозволу на імміграцію позивачу. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного надання ОСОБА_2 дозволу на імміграцію та документування її посвідкою на постійне проживання в Україні ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для нього негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Згідно з положеннями частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Водночас, відповідач в ході розгляду справи не надав суду доказів того, що на момент прийняття рішення від 28.02.2012 року про надання позивачу дозволу на імміграцію ним були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність. Процедура провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенція центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначені відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983). Відповідно до положень пунктів 21-23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Колегія суддів зауважує, що громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмово або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб`єктом владних повноважень. Так, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень №238 від 30.10.2020, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до статті 13 Закону №2491 є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку, законодавством України. Тому, з огляду на існування загрози настання таких серйозних для позивача наслідків, суд вважає, що забезпечення його права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов`язковою передумовою його правомірності. Водночас, колегія суддів акцентує увагу, що матеріали справи свідчать про те, що позивач не був запрошений для надання пояснень до моменту прийняття спірного рішення, у зв`язку з чим було порушено його право "бути почутою". Порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Таким чином, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом. Однак, матеріали справи свідчать, що спірне рішення №238 від 30.10.2020 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 було прийнято за відсутності визначеної Законом №2491 підстави для його прийняття, що свідчить про необґрунтоване втручання держави у право позивача, гарантоване статтею 8 Конвенції. З огляду на зазначене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності скасування спірного рішення №238 від 30.10.2020.. З матеріалів справи встановлено, що на підставі оскаржуваного рішення відповідачем було скасовано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 07.03.2012. Відповідно до положень пункту 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію". Пунктом 67 Порядку №321 визначено, що територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби. Пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію. Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки. Відповідно до положень пунктів 74, 75 Порядку №321 недійсна посвідка, виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу / територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі. Посвідки знищуються територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, який їх видав. Посвідки, визнані недійсними відповідно до наказу ДМС, знищуються територіальним органом, визначеним у наказі. Згідно з пунктами 78, 79 Порядку №321 рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку. ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів. Враховуючи вищезазначене, та те, що скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 07.03.2012 є наслідком прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним та скасовано, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 07.03.2012 громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Колегія суддів зауважує, що задоволення позову у такий спосіб не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, а направлено на ефективний та остаточний захист порушеного права позивача. У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 виданої 07.03.2012 громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №810/4277/16 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 81399569), яка підлягає обов`язковому врахуванню у спірних правовідносинах. Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Капустинський М.М. Судді Сапальова Т.В. Смілянець Е. С.