Постанова 4817 № 607/15394/19

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/15394/19Головуючий у 1-й інстанції Грицай К.М. Провадження № 22-ц/817/583/21 Доповідач - Ходоровський М.В. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 травня 2021 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Ходоровський М.В. суддів - Гірський Б. О., Бершадська Г. В., секретаря - Панькевич Т.І. з участю - відповідача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 05 березня 2021 року (головуючий суддя Грицай К.М., повний текст рішення складено 16 березня 2021 року) у справі № 607/15394/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу,- ВСТАНОВИВ: У червні 2019 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя - квартири АДРЕСА_1 шляхом визнання за нею право власності на 1/2 частину квартири. Позивачка зазначила, що з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2007 року, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 вересня 2018 року розірвано. За час перебування у шлюбі вони за спільні кошти та в результаті спільної праці придбали спільне квартиру загальною площею 61.1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Посилаючись на те, що після припинення шлюбних відносин угоди про поділ спільного майна між ними не досягнуто, позивачка просила її вимоги задовольнити. У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 . В обгрунтування вимог зазначив, що під час перебування з 14 липня 2007 року до 19 вересня 2018 року у шлюбі із відповідачем ОСОБА_2 , в якому в них народилося двоє дітей, він придбав квартиру по АДРЕСА_2 . Кошти на її купівлю в сумі 450000 грн., що еквівалентно на той час 23400 євро, згідно розписки від 04 січня 2015 року, позичив у мами ОСОБА_3 із терміном повернення вказаної позики в період 10 років. Надалі він вступив у дольову участь і ставши особистим асоційованим членом «ЖБК» придбав для себе дану квартиру. До 19.09.2018 року він повернув борг матері на загальну суму 4300 євро, решту коштів повертає. Відповідач участі в придбанні квартири не приймала, оскільки власних коштів у неї не було, вона довгий час не працювала, після отримання роботи мала мінімальні заробітки, кошти з яких витрачала суто на свої потреби, не вела спільного господарства у сім`ї. Просив визнати його право особистої приватної власності на спірну квартиру. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 05 березня 2021 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено. Поділено майно, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , вартістю 201603,00 (двісті одна тисяча шістсот три) грн. Стягнуто із ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 2000 (дві тисячі) грн. 00 коп. судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу - відмовити. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити а у позові ОСОБА_2 до нього відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, - п.3 ч.І ст. 57, ст. 60, ч.4 ст. 65 Сімейного кодексу України, оскільки залишено поза увагою те, що договір позики, оформлений розпискою від 04.01.2015 року, укладений між ним та ОСОБА_3 саме для придбання ним квартири в м.Тернополі, яка використовувалася в інтересах сім`ї, а тому борг за цим позиковим зобов`язанням був для нього та ОСОБА_2 спільним. Таким чином у нього та в ОСОБА_2 , як у колишнього подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбані за рахунок позичених ним грошових коштів квартиру, внаслідок укладення договору позики, виникає також і зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення позичених грошових сум, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, оскільки договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Також зазначає, що суд дав неправильну оцінку показанням свідків. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін. Відзив мотивований тим, що про існування розписки та факту отримання позики їй нічого не було відомо. Спірна квартира АДРЕСА_3 була придбана під час шлюбу за їхні з позивачем спільні кошти, заощадження та поточні надходження про які їй було достеменно відомо під час спільного проживання з ОСОБА_1 , а не за його власні кошти, чи кошти, які він нібито отримав в борг від своєї матері. В період з 2007 по 2013 роки вона не мала змоги працювати тому, що виховувала їхніх з відповідачем спільних дітей, однак в цей період часу вела з відповідачем ОСОБА_1 спільне домашнє господарство. З 2013 року працевлаштувалась і працювала офіційно, отримувала кошти, які витрачала на спільні потреби сім`ї. У судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав. ОСОБА_2 будучи належним чином повідомлена про розгляд справи у судове засідання не зявилася, що згідно ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення ОСОБА_1 , ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2007 року, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 вересня 2018 року розірвано . Від даного шлюбу мають двоє дітей: дочка ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Під час спільного подружнього життя відповідачем ОСОБА_1 придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61.1 кв.м., житловою площею 22.6 кв.м., згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 22.08.2015 року індексний номер: 42700340. Вона придбана згідно договору №41 про сплату пайових внесків у ЖБК «Ідеал» від 19 січня 2015 року на суму 401016 грн., довідки ЖБК «Ідеал» від 13 серпня 2015 року про внесення ОСОБА_1 пайового внеску в повному обсязі, акту приймання - передачі об`єкта нерухомості у власність від 13 серпня 2015 року, технічного паспорта, виготовленого ТзОВ «Технічна інвентаризація нерухомості Тернопільської області» 27.07.2015 року. На сплату пайових внесків ОСОБА_1 вніс кошти в сумі 134000.00 грн. згідно квитанції від 22.01.2015 року, 132016,00 грн. згідно квитанції від 16.03.2015 року, 2244,00 грн. згідно квитанції від 10.08.2015 року, 85000,00 грн. згідно квитанції від 16.02.2015 року, 50000.00 грн. згідно квитанції від 09 лютого 2015 року. Таким чином, загальна вартість квартири становить 403260,00 грн. Кошти на придбання квартири в сумі 450000 грн., що еквівалентно 23400 євро ОСОБА_1 , згідно розписки від 04.01.2015 року, позичив у матері ОСОБА_3 , борг зобов`язався повернути в 10 річний термін з дня отримання коштів. Сторони ОСОБА_2 і ОСОБА_1 разом із дітьми у спірній квартирі проживали з часу її придбання до розірвання шлюбу сторін. Задовольняючи вимоги ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та відмовляючи у зустрічному позові ОСОБА_1 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу, суд виходив з того, що під час перебування сторін у шлюбі відповідачу його матір`ю були надані кошти в сумі 450000 грн. на придбання квартири на підставі договору позики, оформленого розпискою від 04.01.2015 року, він був укладений для придбання квартири з метою проживання у ній сторін з дітьми, тобто в інтересах сімї, а тому кошти отримані за договором позики є спільною сумісною власністю подружжя, як набуті під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім`ї. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного. В силу вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 12, ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно ч.2 ст. 60 СК України, вважається, що кожна річ. набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма ч. 3 ст. 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям за час їхнього шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами 1-3 статті 61 СК України визначено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Таким чином, конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття. За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України майно, набуте дружиною, чоловіком, за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто є особистою приватною власністю. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю». Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: як час набуття майна так і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). З врахуванням встановлених обставин у справі та зазначених норм права, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки квартира придбана під час шлюбу за кошти, згідно договору позики, який укладено в інтересах сімї, вона є спільною сумісною власністю сторін і підлягає поділу, позивачка має право на 1/2 частину квартири. Колегія суддів не приймає до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що квартира була придбана хоча і в період шлюбу, однак за належні йому особисті кошти, оскільки вони спростовуються дослідженими у судовому засіданні доказами, зокрема: свідок ОСОБА_3 пояснила, що позичила сину ОСОБА_1 згідно розписки від 04.01.2015 року 450000 грн., що еквівалентно 23400 євро, на купівлю квартири на АДРЕСА_4 . Син придбав квартиру, оскільки хотів, щоб в ній проживала сім`я; згідно розписки ОСОБА_1 від 04.01.2015 року про отримання від своєї матері коштів в борг в сумі 450000 грн., еквівалентно 23400 євро, гроші позичені для придбання квартири; відповідно до матеріалів справи, зокрема й пояснень ОСОБА_1 , після придбання квартири у ній проживали сторони з дітьми біля двох років. Таким чином, зазначені докази з достовірністю вказують на те, що кошти отримані за договором позики є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім`ї, квартира придбана за ці кошти а тому є обєктом права спільної сумісної власності сторін. Як вбачається із змісту апеляційної скарги у ній ОСОБА_1 сам не заперечує факту, що договір позики укладено між ним та ОСОБА_3 для придбання квартири саме з метою проживання сімї та вказує, що борг за цим позиковим зобов`язанням для нього та ОСОБА_2 є спільним. Інші доводи в апеляційній скарзі висновки суду не спростовують і не містять посилань, які б вказували на незаконність постановленого у справі рішення. Оскільки місцевим судом повно та всебічно з"ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обгрунтоване рішення, подану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення а судове рішення без змін. Стосовно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 35 ч.1, 259 ч.1.2.8, 374 ч.1 п.1, 375, 381 ч.1,3, 382 - 384, 389 ч.1 п. 2, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 05 березня 2021 року залишити без змін. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на сторони в межах ними понесених. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 27 травня 2021 року. Головуючий Судді