Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 348/1673/20

Справа № 348/1673/20 Провадження № 22-ц/4808/625/21 Головуючий у 1 інстанції Міськевич О. Я. Суддя-доповідач Бойчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2021 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Бойчука І.В., суддів Фединяка В.Д., Девляшевського В.А., секретаря Мельник О.В., з участю представника ОСОБА_1 адвоката Романишина Д.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Надвірнянського районного суду від 11 лютого 2021 року під головуванням судді Міськевич О.Я. у м. Надвірна, в с т а н о в и в: У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позову зазначив, що 15.09.2017 між ним та ОСОБА_1 укладено договір позики. Відповідно до умов договору він передав ОСОБА_1 у позику 41 000 грн строком до 15.03.2018. На підтвердження отримання коштів того ж дня ОСОБА_1 власноручно написав розписку, яку передав йому. Посилаючись на те, що строк повернення позики минув, а відповідач добровільно повернути кошти не бажає та по даний час не повернув, просив стягнути з відповідача 41 000 грн. Рішенням Надвірнянського районного суду від 11 лютого 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 41 000 грн заборгованості за договором позики та 840,80 грн сплаченого судового збору. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Вказує, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено всі обставини справи, не надано належної оцінки усім доказам, не заслухано пояснення свідків та не встановлено справжньої правової природи договору позики та розписки. Зазначає, що між ним та позивачем певний час були нормальні дружні відносини, він з братом працювали у нього разом із бригадою, виконуючи різні будівельні роботи. ОСОБА_2 неодноразово давав йому та брату грошові кошти на будівельні матеріали чи авансові платежі, однак наполягав завжди на підписанні договору позики та написанні розписки. Після закінчення виконання робіт вони завжди враховували позичену суму без будь-яких непорозумінь чи конфліктів. Він працював у ОСОБА_2 приблизно вісім місяців і при кінцевому розрахунку останній сказав, що договір та розписку він порвав і не має і не буде мати до нього жодних претензій. Оскільки між ними на той час були нормальні відносини, тому в нього не було причин сумніватися у достовірності цих слів. В подальшому між ними склалися певні непорозуміння. З договору позики вбачається, що ОСОБА_2 надав йому 41 000 грн 15.09.2017, однак 25.05.2017 між ними було укладено договір позики строком до 25.08.2017 на суму 42 000 грн і в суді слухається справа з приводу повернення цих коштів. Тому якщо б борг не повертався, ОСОБА_3 не позичав би йому після спливу строку повернення коштів за однією позикою, майже таку ж суму коштів. Згідно практики Верховного Суду України, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. В цьому випадку за домовленістю із ОСОБА_2 кошти давалися на купівлю мікроавтобуса та були витрачені на придбання такого. Придбаний мікроавтобус в кінцевому результаті повернутий ОСОБА_2 і жодних претензій до нього ОСОБА_4 не заявляв, а також в судовому засіданні не заперечував, що мікроавтобус йому повернутий. Суд першої інстанції безпідставно не взяв такий факт до уваги та не надав можливості заслухати свідків, які б могли підтвердити ці обставини. Його адвокатом подавалися клопотання щодо допиту свідків. У зв`язку з тим, що він та свідки перебували за межами країни, а місцезнаходження продавця мікроавтобуса адвокат не знав та не мав його даних, тому просив відкласти розгляд справи. Суду першої інстанції необхідно було викликати в суд для надання показів свідків, які працювали разом з ним, а також продавця мікроавтобуса і, тим самим, виявити справжню природу договору та розписки. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. ОСОБА_4 правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній. ОСОБА_4 в засідання апеляційного суду не з`явився, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України перешкод у розгляді справи в зв`язку з його неявкою не вбачає. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав. Судом встановлено, що 15.09.2017 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, згідно якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 безвідсоткову позику в сумі 41 000 грн, а ОСОБА_1 зобов`язався повернути отриману суму одноразово в повному обсязі або частинами до 15.03.2018 (а.с. 19). Згідно п. 2.2. договору факт передачі зазначеної суми засвідчується власноручно написаною ОСОБА_1 розпискою. Відповідно до п. 2.4. договору повернення позики здійснюється ОСОБА_1 шляхом передачі готівкою грошовими коштами з написанням розписки. Згідно розписки від 15.09.2017 ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 41 000 грн для особистих цілей та зобов`язався повернути надану суму відповідно договору позики від 15.09.2017 (а.с. 20). Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування ст. 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 у справі№ 6-1967цс15. Така ж позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Згідно змісту розписки убачається, що 15 вересня 2017 року ОСОБА_1 , житель АДРЕСА_1 , із зазначенням паспортних даних боржника, отримав від ОСОБА_2 , жителя АДРЕСА_2 грошову суму в розмірі 41 000 (сорок одна тисяча) грн для особистих цілей та зобов`язувався повернути надану йому суму відповідно до договору позики 15 вересня 2017 р. Розписка боржником підписана із зазначенням повного прізвища, імені та по-батькові боржника ОСОБА_1 (а.с. 20). Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов`язання перед позикодавцем, кошти, отримані у позику, не повернуті та суд враховував встановлену ст. 294 ЦК України презумпцію правомірності правочину. Суд першої інстанції, дослідивши укладену між сторонами розписку, відповідно до її змісту правильно встановив факт отримання 15.09.2017 відповідачем від позивача грошових коштів у сумі 41 000 грн саме у борг для особистих цілей та визначив обов`язок ОСОБА_1 повернути грошові кошти ОСОБА_2 відповідно до умов цього договору. Згідно до п. 2.3. договору позики від 15.09.2017 повернення отриманої суми здійснюється до 15.03.2018. Таким чином, сама розписка про отримання грошових коштів у борг містить зобов`язання про їх повернення. Також суд першої інстанції врахував, що представник відповідача не заперечував факт написання саме ОСОБА_1 зазначеної розписки позивачу, оригінал якої знаходиться у останнього. Також судом встановлено, що ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за договором позики не виконав і грошові кошти не повернув. Будь-які відомості про те, що розписка надана ОСОБА_1 в якості гарантії розрахунку за виконання робіт та аванс за матеріали ОСОБА_2 , у тексті такої відсутні. Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив заперечення відповідача про отримання у борг від позивача будь-яких коштів, оскільки розписка була ним написана з метою вирішення питання щодо розрахунку за виконані роботи, а також письмові пояснення свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про те, що вони були свідками як ОСОБА_2 надав кошти ОСОБА_1 на купівлю мікроавтобуса, а пізніше за вимогою ОСОБА_2 такий транспортний засіб йому був повернутий. Відповідно до ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Судом встановлено, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики і позичальником не виконано зобов`язання перед позикодавцем, а отримані у позику кошти не повернуті. При цьому, відповідач не скористався своїм правом оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти не були ним одержані від позикодавця. Відсутні відомості про звернення ОСОБА_1 до правоохоронних та судових органів із заявою (позовом) з приводу надання ним розписки під впливом обману з боку ОСОБА_7 . Крім того, ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 про повернення йому розписки. Також суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що відповідно до вимог ст. 1051 ЦК України рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником. Відповідачем не надано будь-яких доказів, що стверджують повернення ним коштів позивачу, зокрема і розписки, вчиненої відповідно до п. 2.4. договору позики. Враховуючи наведене неспроможними є доводи апелянта про повернення позики шляхом зарахування коштів після закінчення виконання будівельних робіт. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про укладення 25.05.2017 між сторонами договору позики строком до 25.08.2017 на суму 42 000 грн, оскільки такі не спростовують встановлені обставини укладення договору позики від 15.09.2017. Посилання апелянта на те, що за домовленістю із ОСОБА_2 кошти в сумі 41 000 грн надавалися на купівлю мікроавтобуса, були витрачені на його придбання та такий повернутий ОСОБА_2 є безпідставними, оскільки відповідачем долучено до матеріалів справи копію договору позики та розписки від 25.06.2017, згідно яких 25.06.2017 ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 безвідсоткову позику в сумі 46 000 грн на придбання автомобіля Форд Транзит, червоного кольору (а.с. 43,44). З цих підстав та враховуючи вимоги ст.1051 ЦК України, не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що суд не взяв до уваги отримання коштів на придбання мікроавтобуса та повернення такого ОСОБА_2 та не надав можливості заслухати свідків, які б могли підтвердити ці обставини. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта. Частиною 6 ст. 19 ЦПК України визначено, що справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб є малозначними справами. Оскільки ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то вона відноситься до малозначних справ. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Надвірнянського районного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 26 травня 2021 року. Суддя-доповідач: І.В. Бойчук Судді: В.Д. Фединяк В.А. Девляшевський