Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 200/9201/20-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2021 року справа № 200/9201/20-а приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Гайдара А.В., Компанієць І.Д., Сіваченка І.В., розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Селидовського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року у справі № 200/9201/20-а (головуючий суддя І інстанції Череповський Є.В.), складеного в повному обсязі 12 листопада 2020 року в м. Слов`янськ Донецької області, за позовом ОСОБА_1 до Селидовського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій протиправними, зобов`язання здійснити нарахування та виплату пенсії, - ВСТАНОВИВ: 06 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Селидовського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області в якому просить визнати протиправними дії Відповідача щодо невиплати заборгованості та щомісячної пенсії за віком відповідно до її заяви, зобов`язати Відповідача здійснити нарахування та виплату пенсію за віком на загальних підставах, без застосування законодавства, що регулює питання соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (а.с. 1-6). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Селидовського об`єднаного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 заборгованості з пенсії за віком з 01 березня 2016 року. Зобов`язано Селидовське об`єднане управління Пенсійного фонду України у Донецькій області нарахувати там виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком з 01 березня 2016 року на загальних підставах, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», без застосування законодавства, що регулює питання соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (а.с. 38-40). Не погодившись з судовим рішенням, Селидовське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області подало апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції в частині дати відновлення виплати пенсії, прийняти рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтуванні апеляційної скарги апелянт зазначив, що виплата пенсії призупинена на підставі порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо перемішеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 365 від 06 червня 2016 року у зв`язку з скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи (а.с. 48-51). Сторони в судове засідання не викликались, про дату та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином. Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є пенсіонером за віком та перебуває на обліку в Селидовському об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України Донецької області як внутрішньо переміщена особа. 01.09.2020 року позивач звернувся до Селидовського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області з заявою про запит електронної пенсійної справи за новим місцем проживання. Відповідно до листа відповідача від 30 вересня 2020 року №294-296/Л-02/8-0572/20, позивачу роз`яснено, що особа, яка прописалась на території підконтрольній українській владі після початку антитерористичної операції, вважається внутрішньо переміщеною особою. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що право позивача на отримання пенсії має бути відновленим з 01 березня 2016 року, при цьому позивач не є внутрішньо переміщеною особою, а зареєстрована на території де українська влада здійснює свої повноваження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра. Отже, відповідач має діяти в межах та у спосіб, встановлених законодавчих норм. Згідно із статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема, : 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки; 12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики. Статтею 8 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Положенням ч. 1 ст. 9 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв`язку з втратою годувальника. Відповідно ч. 1 ст. 2 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь - якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Статтею 5 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством. Статтею 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Системний аналіз наведених нормативно-правових актів дає підстави зробити висновок про те, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058. Відповідно до положення абзацу 2 пункту 9 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207 (далі -Правила № 207), відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Як встановлено судом, позивач змінила місце свого постійного проживання та зареєстрована на підконтрольній Україні території, тому її право на отримання пенсії не може залежати від наявності довідки внутрішньо переміщеної особи (або рішення про відмову у наданні такої довідки з обґрунтуванням підстав відмови) та від виконання вимог нормативно-правових актів, які встановлюють порядок для осіб із таким статусом. Відтак, колегія суддів вважає неприйнятними доводи апеляційної скарги щодо посилання на положення Постанови № 637, Порядку № 509, Порядку №

365. Позивач дійсно формально підпадає під ознаки, наведенні у статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», яка визначає поняття внутрішньо переміщеної особи. Однак, отримання цього статусу не є обов`язком, а є правом особи, яка вважає себе переміщеною особою і бажає скористатися відповідними гарантіями. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2018 року у справі №234/11095/17 (№ К/9901/163/17). Крім того, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. При цьому, відсутність встановленого порядку виплати заборгованості з пенсії за попередній період не може бути підставою для її невиплати, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог. Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду першої інстанції - без змін, оскільки суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Селидовського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області - залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2020 року у справі № 200/9201/20-а- залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 24 травня 2021 року. Судді А.В. Гайдар І.Д. Компанієць І.В. Сіваченко