Постанова 4803 № 187/795/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1332/21 Справа № 187/795/19 Суддя у 1-й інстанції - Говоруха В. О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів - Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю., за участю секретаря - Солодової І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування житлового будинку та договору дарування земельної ділянки недійсними,- ВСТАНОВИЛА: У травні 2019 року позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в обгрунтування якого посилався на те, що 16.02.2014 між ним та ОСОБА_2 був укладений договір відсоткової позики, згідно з яким останній позичив 45000 доларів США з обов`язком повернути позику до 17.03.2014 зі сплатою 2% щомісяця. Однак відповідач ОСОБА_2 позику не повернув, у зв`язку з чим позивач звернувся з позовом до суду. Ухвалою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 03.06.2014 визнано мирову угоду між позивачем та ОСОБА_2 , відповідно до умов якої сторони дійшли згоди щодо порядку та строків виконання ОСОБА_2 договору позики від 16.02.2014 р. Згідно рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16.11.2017 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором відсоткової позики від 16.02.2014 та за умовами мирової угоди було задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 73803,70 доларів США. На підставі виконавчого листа № 208/7631/16-ц, виданого 25.05.2018 Заводським районним судом м. Дніпродзержинська 24.09.2018, було відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16.11.2017. 22.06.2017 на підставі договорів дарування, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчених приватним нотаріусом Камянського нотаріального округу Мельнічук В.І. з реєстровими номерами № 900 та № 901, ОСОБА_3 стала власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки кадастровий номер: 1223780800:02:010:0001, що розташована за тією ж адресою. Позивач вважає, що зазначені договори дарування є фіктивними та недійсними, оскільки не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича, договори укладені з метою ухилення від виконання мирової угоди та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення коштів. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 22.06.2017 року (адреса: АДРЕСА_1 ), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського нотаріального округу Мельнічук В.І. реєстровий №900 із застосуванням наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 22.06.2017 року (адреса: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 1223780800:02:010:0001), укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського нотаріального округу Мельнічук В.І. реєстровий №901 із застосуванням наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції; стягнути з відповідачів на користь Позивача судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу. Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. ОСОБА_3 відповідно до ст. 360 ЦПК України подала відзив, в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на незаконність та необґрунтованість доводів апеляційної скарги. Також просила вирішити питання щодо судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України. Інші учасники процесу своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України щодо подачі відзиву на апеляційну скаргу, не скористались. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Судом встановлено, що 16.02.2014 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір відсоткової позики, згідно з яким ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 45000 доларів США з обов`язком повернути позику до 17.03.2014 зі сплатою 2% щомісяця. Ухвалою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 03.06.2014 визнано мирову угоду укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до умов якої сторони дійшли згоди щодо порядку та строків виконання ОСОБА_2 договору позики від 16.02.2014 р. Згідно рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16.11.2017 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором відсоткової позики від 16.02.2014 та за умовами мирової угоди було задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 73803,70 доларів США. На підставі виконавчого листа № 208/7631/16-ц, виданого 25.05.2018 Заводським районним судом м. Дніпродзержинська 24.09.2018, було відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16.11.2017 р. Судом також встановлено, що 22.06.2017 на підставі договорів дарування, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчених приватним нотаріусом Камянського нотаріального округу Мельнічук В.І. з реєстровими номерами № 900 та № 901, ОСОБА_3 стала власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки кадастровий номер: 1223780800:02:010:0001, що розташована за тією ж адресою. ОСОБА_3 є матір`ю співвідповідача ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 . На підтвердження фактичного володіння, користування та розпоряджання отриманим в дар майном ОСОБА_3 надала до суду наступні докази: довідку Єлизаветівської сільської ради № 1493 від 08.08.2019 про те, що ОСОБА_3 проживає в будинку АДРЕСА_1 без реєстрації разом з чоловіком ОСОБА_4 , 1947 р.н.; витяг із абонентської книжки за адресою АДРЕСА_1 , згідно якого ОСОБА_3 09.08.2019 пройшла інструктаж по користуванню газом і газовими приладами в натурі; лист АТ «Дніпропетровськгаз» від 11.11.2019, згідно якого 09.08.2019 із ОСОБА_3 укладено договір розподілу природного газу; копії фіскальних чеків про те, що ОСОБА_3 24.09.2019 сплатила земельний податок у розмірі 63,30 грн та податок на нерухоме майно у розмірі 6116,80 грн. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на необгрунтованість та недоведеність позовних вимог, зокрема, позивачем для доведення фіктивності укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договорів дарування не надано доказіввідсутності в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки, а саме на перехід права володіння, користування та розпорядження нерухомим майном до відповідача ОСОБА_3 . Крім того, суд вказує, що що договори дарування нерухомого майна були укладені до винесення Заводським районним судом м. Дніпродзержинська рішення про стягнення з відповідача ОСОБА_2 заборгованості. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_2 відчужив спірне майно після пред`явлення до нього позову про стягнення боргу; майно відчужене на підставі безоплатного договору та на користь близького родича; вважає, що укладені договори дарування є фіктивними. Колегія суддів не погоджується з такими доводами апелянта, з наступних підстав. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України). Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обгрунтовував позовні вимоги про визнання недійсними договору дарування, посилався на те, що вказані правочини є фіктивним, оскільки сторони їх уклали без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, а лише з метою уникнення ОСОБА_2 у майбутньому звернення стягнення на належне йому нерухоме майно на виконання судового рішення про стягнення з нього боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики від 16.02.2014 р. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17). Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Аналогічні за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). У справі, яка переглядається, встановлено, що договори дарування, укладені 22.06.2017 року між ОСОБА_2 та його матір`ю ОСОБА_3 , виконані, дарунок від дарувальника передано обдарованому, який зареєстрував за собою право власності на це нерухоме майно у встановленому порядку, тобто прийняв у дар спірне майно, а після укладення договорів дарувальник не проживає у спірному будинку та не використовує земельну ділянку. Установивши, що передбачені договорами дарування від 22.06.2017 року правові наслідки дійсно настали, сторони цих договорів вчинили усі передбачені цим договором дії, виконали його, передавши майно від дарувальника обдарованому, який прийняв дарунок, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання таких договорів недійсними з підстав фіктивності. Під час розгляду справи позивач не довів на підставі належних і допустимих доказів, що укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, є фіктивними та укладеними без мети настання реальних наслідків, а також не наведено фактичних даних, підтверджених доказами, на спростування встановленої законом презумпції правомірності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2021 року у справі № 638/13880/17 (провадження № 61-10398св20). Посилання у апеляційній скарзі на фіктивність договорів дарування з тих підстав, що цей правочин укладений з метою уникнення боргових зобов`язань за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не заслуговують на увагу, оскільки під час розгляду справи позивач наявність таких обставин не довів. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірні договори дарування нерухомого майна були укладені до ухвалення рішення Заводським районним судом м. Дніпродзержинська про стягнення з відповідача ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, що спростовує висновки апелянта про встановлення факту вчинення договорів дарування з метою унеможливити задоволення вимоги позивача, як стягувача, за рахунок майна відповідача, як боржника. Крім того, як було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 систематично, щомісяця, здійснює погашення існуючої заборгованості та має у власності нерухомість (квартиру) відносно якої можливе застосування процедури примусового виконання рішення суду на користь позивача. Тож, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України, як підстави для скасування рішень. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Водночас, частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. 14.12.2020 року ОСОБА_3 надіслала на адресу суду клопотання щодо вирішення питання про стягнення судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача. Таким чином, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, на підставі поданих відповідачем доказів (копія ордеру адвоката Чупилки Ю.С., копія виписки з банку, копія рахунку на сплату 3336,40 грн), наявного в матеріалах справи договору про надання правової допомоги № 438 від 09.07.2019 року (том 1 а.с. 89), колегія суддів вважає за необхідне вирішити питання щодо розподілу судових витрат та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 3336,40 грн. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 3336,40 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.В. Лаченкова М.Ю. Петешенкова