Постанова 4857 № 380/9627/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 травня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/9627/20 пров. № А/857/4785/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Ільчишин Н.В., суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2020 року (головуючого судді Кравціва О.Р., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів) у справі №380/9627/20 за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення коштів,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 30.10.2020 звернулася в суд з позовом до Львівського апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області в якому просить визнати протиправною бездіяльність Львівського апеляційного суду щодо не нарахування та не виплати їй суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 12.07.2020 відповідно до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зобов`язати Львівський апеляційний суд нарахувати їй не виплачену за період з 18.04.2020 по 12.07.2020 суддівську винагороду відповідно до вимог ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що встановлений на 01.01.2020 та доплату за вислугу років у розмірі 60 відсотків посадового окладу, розмір якої з урахуванням податків і зборів складає 421765,47 грн., стягнути з Львівського апеляційного суду на користь позивачки невиплачену їй за період з 18.04.2020 по 12.07.2020 суддівську винагороду відповідно до вимог ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у розмірі 421765,47 грн., з урахуванням податків і зборів, зобов`язати Державну судову адміністрацію України виділити та перерахувати через Державну казначейську службу України Львівському апеляційному суду кошти для проведення виплати позивачці недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 12.07.2020 у розмірі 421765,47 грн. з урахуванням податків і зборів, допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2020 року задоволено позов частково. Визнано протиправною бездіяльність Львівського апеляційного суду щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 12.07.2020 відповідно до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Зобов`язано Львівський апеляційний суд нарахувати ОСОБА_1 не виплачену за період з 18.04.2020 по 12.07.2020 суддівську винагороду відповідно до вимог ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що встановлений на 01.01.2020 та доплату за вислугу років у розмірі 60 відсотків посадового окладу, розмір якої з урахуванням податків і зборів складає 421765 грн. 47 коп. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням Львівський апеляційний суд подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Вказує, що з огляду на характер спірних правовідносин, складність справи, а також той факт, що предметом позову є нарахування і виплата суддівської винагороди за період, коли позивач займав відповідальне та особливо відповідальне становище, ця справа не належить до справ незначної складності. Крім цього, статтею 263 КАС України визначено підстави для розгляду справ за правилами спрощеного позовного провадження, жодна з яких не стосується предмету позову, заявленого позивачем у даній справі. Зважаючи на викладене, суд першої інстанції безпідставно розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, що згідно п.7 ч.3 ст.317 КАС України є підставою для скасування судового рішення. Водночас, на законодавчому рівні, у рішенні Конституційного суду України від 28.08.2020р. № 10р-/2020 не визначено джерело та порядок виплати грошової компенсації недоотриманих суддями сум суддівської винагороди за час дії частин 1 та 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Оскільки апелянт діяв в межах наданих повноважень, передбачених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як розпорядник коштів нижчого рівня, не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених вказаним Законом. Покликання суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 як на підставу, яка свідчить про правомірність вимог позивача, є помилковим. Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 28.08.2020р. № 10-р/2020 не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення та зазначив лише, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. За таких обставин, зазначене рішення Конституційного Суду України на спірні правовідносини з 18.04.2020р. до 28.08.2020 не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. Таким чином, у період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р. положення частин 1, 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» були чинними і на підставі них відповідачем правомірно здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди в обмеженому розмірі. Крім цього, згідно абз.2 п.25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затв. постановою KM України № 845 від 03.08.2011р., у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.Для виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів введена бюджетна програма 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України. Львівський апеляційний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня і в його кошторисі відсутня зазначена бюджетна програма. Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно із частиною 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівського апеляційного суду на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.12.2020 у справі №380/9627/20 та ухвалою суду від 26.03.2021 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.04.2021 апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.12.2020 у справі №380/9627/20 - повернуто скаржнику. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з липня 1995 року працювала на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова. Постановою Верховної Ради України від 01.06.2000 №1779-ІІІ обрана суддею Залізничного районного суду міста Львова безстроково. Постановою Верховної Ради України від 16.03.2006 №3564-IV обрана суддею апеляційного суду Львівської області безстроково. Указом Президента України від 28.09.2018 №297/2018 переведена на посаду судді Львівського апеляційного суду (аркуш справи 9). Наказом Львівського апеляційного суду від 06.07.2020 №05.17/86/2020 судді ОСОБА_1 надано частину щорічної основної відпустки за період роботи з 02.10.2019 по 01.10.2020 на 15 календарних днів (11 робочих днів) з 13.07.2020 по 27.07.2020 включно та наказом Львівського апеляційного суду від 22.07.2020 №05.17/100/2020 судді ОСОБА_1 надано частину щорічної основної відпустки за період роботи з 02.10.2019 по 01.10.2020 на 4 календарних дні (4 робочих днів) з 28.07.2020 по 31.07.2020 включно (аркуші справи 11-12). Рішенням Вищої ради правосуддя від 28.07.2020 №2289/0/15-20 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Львівського апеляційного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку (аркуш справи 9). Наказом Львівського апеляційного суду від 30.07.2020 №15.14/14/2020 суддю ОСОБА_1 31.07.2020 виключено зі штату Львівського апеляційного суду (аркуш справи 10). 12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин. 18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-VI, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено ст. 29, якою встановлено, що в квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Проте рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 року №553-ІХ. ОСОБА_1 звернулася до Львівського апеляційного суду з заявою від 02.10.2020, у якій просила провести перерахунок та виплату суддівської винагороди, яка належала їй за період з 18.04.2020 по 31.07.2020 у повному обсязі, згідно зі ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» без застосування обмежень, встановлених ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». У разі відмови у проведенні належного та повного розрахунку суддівської винагороди, просила надати довідки про суми суддівської винагороди, які фактично виплачені за відповідний період, та належали до виплати за цей період (аркуші справи 13-14). Львівський апеляційний суд листом від 07.10.2020 відмовив у перерахунку та виплаті суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 31.07.2020, з підстав відсутності кошторисних призначень; надав довідку про суму суддівської винагороди, нарахованої з 01.04.2020 по 31.07.2020 (аркуші справи 15-16). Згідно з довідкою Львівського апеляційного суду від 06.10.2020 №07.20/503/2020, виданою судді у відставці ОСОБА_1 сума обмеження суддівської винагороди за період з квітня по липень 2020 року становить 421765,47 грн.; прибутковий податок 75917,79 грн.; військовий збір 6326,48 грн.; сума після відрахування 339521,20 грн. (аркуш справи 16). Вважаючи дії відповідачів щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з квітня по липень 2020 протиправними, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав. Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого. Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Згідно статті 4 вказаного Закону судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до частини 1 статті 135 вказаного Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. За частиною 2 статті 135 наведеного Закону суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Відповідно до частини 3 статті 135 вказаного Закону (яка згідно з рішенням Конституційного Суду № 4-р/2020 від 11.03.2020 діє в редакції Закону України № 1774-VIII від 06.12.2016 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України») базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року 18.04.2020 набрав чинності Закон України № 553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з пунктом 10 розділу І якого Закону України № 294-IX від 14.11.2019 «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут - в редакції, яка діяла до ухвалення рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020): установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша). Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга). Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті;) (частина третя). Судом встановлено з інформації про нараховану та виплачену позивачу суддівську винагороду, що з 18.04.2020 по 12.07.2020, суддівська винагорода позивача нараховувалась та виплачувалась з урахуванням обмежень встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», що не заперечувалося відповідачем. Рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України № 553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Починаючи з 30.09.2016, набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України № 1401-VIII від 02.06.2016 «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Цим Законом, з-поміж іншого, статтю 130 Основного Закону України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. У контексті спірних правовідносин потрібно наголосити, що Конституція України у редакції наведеного Закону вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій». З цією конституційною нормою співвідносяться норми ч.1 ст.135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів», які у поєднанні (системному зв`язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що позаяк Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій). Також норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить (частина 4 статті 7 КАС України). Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини 2 статті 130 Конституції України. Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по липень 2020 року включно) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було. Щодо Закону України № 553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та який відповідач, водночас, трактує як правову підставу для обмеження виплати суддівської винагороди), то у вимірі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон, позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом України № 553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» має вирішуватися на користь Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів». Колегії суддів вважає, що слід має застосовуватись спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили та для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закону прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України № 553-IX від 13.04.2020). Оскільки Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів», зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх). Водночас, Закон України № 294-IX від 14.11.2019 «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України № 553-IX від 13.04.2020 далі - Закон № 294) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині 2 статті 95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України). У межах апеляційного перегляду судових рішень в цій справі колегія суддів звертає на нього увагу у сукупності з іншою аргументацією, про яку мовиться вище. Також рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1, 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, абз.9 п.2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». За висновками цього рішення установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини 1 і 3 статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з частиною 1 статті 113 Конституції України, частини 1 статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Тобто оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади. Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частина 1 статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини 1 і 2 статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення ч.1, ч.2 ст.130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці. Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абз.7, 8 пп.4.1 п.4 мотивувальної частини рішення від 11.03.2020 № 4-р/2020). Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів. Зважаючи на вказане, колегія суддів констатує, що обмеження виплати позивачці, починаючи з 18.04.2020 по 12.07.2020, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закон України № 294-IX від 14.11.2019 «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України № 553-IX від 13.04.2020р.; тут ці закони - у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним, тому правильним є висновок суду першої інстанції про обґрунтованість доводів позивача в цій частині щодо визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 до 12.07.2020 відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та позовні вимоги зобов`язального характеру є похідними від основних, які стосуються визнання протиправними дій відповідача щодо виплати за спірний період суддівської винагороди у неналежному розмірі, а тому підлягають задоволенню. Відповідно до пункту 1 статті 148 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016 «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. За приписами пункту 2 частини 3 статті 148 цього Закону функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів здійснює Державна судова адміністрація України. Згідно частин 5 та 6 статті 148 наведеного Закону видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком, зокрема у цілому щодо апеляційних, окружних адміністративних, господарських та місцевих судів. Видатки судів всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку (додаток 7 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік»). Частиною 7 статті 148 вказаного Закону установлено, що видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (стаття 149 названого Закону). Положеннями частини 1 та пункту 1 частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу України визначено, що за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються: - на головних розпорядників бюджетних коштів; - розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, зокрема Державна судова адміністрація України. За змістом частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів: отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу; розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання. За приписами частин 1-3 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Пропозиції про зменшення бюджетних призначень на утримання судів, інших органів і установ системи правосуддя мають бути погоджені Кабінетом Міністрів України з Вищою радою правосуддя. Отже, з урахуванням наведеного, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Апеляційні, окружні адміністративні, господарські суди чи ТУ ДСА України, як розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня, здійснюють свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі, зокрема на 2020 рік. Враховуючи наведене, ДСА України обґрунтовано залучена у справі щодо виплати недоотриманої суддівської винагороди в період карантинних обмежень, в якості відповідача. Стосовно доводів апелянта про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження потрібно зауважити таке. Ця справа у розумінні частини 6 статті 12 КАС України не належить до справ незначної складності. Водночас така її характеристика автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження. Відповідно до частини 1 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За частиною 2 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Згідно з частиною 3 статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Отож, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною 4 статті 12, частиною 4 статті 257 КАС України). Розглядувана справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні згаданих статей, водночас суд (першої інстанції), беручи до уваги передбачені частиною 3 статті 257 КАС України чинники, може розглянути її за правилами загального позовного провадження, якщо дійде такого висновку. Резюмуючи колегія суддів зазначає, що розгляд цієї справи за правилами спрощеного провадження не вплинув на остаточний результат апеляційного перегляду оскарженого судового рішення. Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, рішення Конституційного Суду України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про часткову підставність та обґрунтованість заявленого позову, через що останній підлягає до часткового задоволення, із вищевказаних мотивів, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення. У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду залишити без задоволення. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2020 року у справі №380/9627/20 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя Н.В. Ільчишин Судді Р.Й. Коваль В.В. Гуляк