Постанова Київський апеляційний суд № 756/7267/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 756/7267/19 Головуючий у суді І інстанції Диба О.В. Провадження № 22-ц/824/6414/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 травня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору поруки недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, в с т а н о в и в: У травні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») про визнання договору поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 року недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. На обгрунтування позову зазначено, що оспорюваний договір поруки, який укладений між банком та поручителем ОСОБА_2 з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11065943000 від 27 жовтня 2006 року, не підписаний позичальником ОСОБА_1 , хоча він є його учасником, а відсутність такого підпису свідчить про нікчемність цього правочину. При цьому відповідачем не повідомлено про зміну адреси місцезнаходження банку, місцем виконання договору поруки вказано вулицю Героїв Сталінграду, 22, тобто 945 відділення банку, проте в м. Києві є лише проспект з такою назвою. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторонами при укладенні договору поруки було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, їх прав та обов`язків, поручитель та позичальник підписали договір своїми підписами, вони погоджувалися з умовами вказаного договору, який укладено у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави, визначені статтею 215 ЦК України, для визнання вказаного правочину недійсним. Крім того, рішенням суду від 16 квітня 2019 року, яке набрало законної сили, стягнуто солідарно з позивачів на користь відповідача заборгованість за кредитним договором, в тому числі за оспорюваним договором поруки з підстав того, що позичальник та поручитель не виконують взяті на себе зобов`язання за договорами та встановлено правомірність позовних вимог відповідача про стягнення такої заборгованості та підстав її виникнення. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Як на підставу своїх вимог посилається на те, що в договорі поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 року відсутній підпис позичальника, відповідно його волевиявлення не було спрямоване на укладення даного правочину, який оформлений з порушенням вимог щодо поруки, відтак сторони не дійшли певної згоди про забезпечення виконання основного договору, тому оспорюваний договір мав бути визнаний недійсним. Однак суд першої інстанції належним чином не оцінив надані докази про те, що договір поруки не підписаний ним та поверхнево підійшов до вирішення спору. У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ «УкрСиббанк» - Решетнік Ю.І. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення,а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 жовтня 2006 між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11065943000, за умовами якого позивач отримав кредит (грошові кошти) у іноземній валюті в сумі 60 000 доларів США із зобов`язанням їх повернення разом з відсотками у розмірі 10,3 % річних не пізніше 27 жовтня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором між банком, позичальником ОСОБА_1 та поручителем ОСОБА_2 укладено договір поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 року, згідно якого поручитель зобов`язалася солідарно відповідати перед кредитором за своєчасне та повне виконання зобов`язань позичальника, що випливають із кредитного договору № 11065943000. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року у справі № 756/13928/16-ц стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за тілом кредиту та процентами за договором про надання споживчого кредиту № 11065943000 від 27 жовтня 2006 року у розмірі 36 838,57 доларів США, пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 13 767 грн 46 коп та з кожного по 7 174 грн 97 коп судових витрат. Постановою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року - без змін. Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 посилалися на те, що оспорюваний договір поруки, який укладений між банком та поручителем ОСОБА_2 з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11065943000 від 27 жовтня 2006 року, не підписаний позичальником ОСОБА_1 , хоча він є його учасником, а відсутність такого підпису свідчить про нікчемність цього правочину. Але, зважаючи на те, що відповідач використав цей правочин як доказ у справі № 756/13928/16-ц, позивачі просять визнати договір поруки недійсним. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Поняття поруки закріплено у статті 553 ЦК, відповідно до якої порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. Договір поруки має бути укладений у письмовій формі, оскільки відповідно до частини другої статті 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Виходячи із формулювання статті 553 ЦК України, договір поруки - двосторонній правочин, для укладення якого достатнім є волевиявлення кредитора і поручителя. Чинним законодавством також не встановлений обов`язок поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов`язань перед кредитором. Можливе також укладення договору поруки за участі трьох суб`єктів - кредитора, поручителя і боржника. Такому договору притаманні ознаки змішаного, оскільки ним врегульовуються різні відносини: по-перше, між кредитором і поручителем щодо встановлення обов`язку останнього відповідати за порушення зобов`язання боржником; по-друге, між боржником і поручителем про оплату послуг за надану поруку; по-третє, між усіма суб`єктами у визначенні питань стосовно окремих умов поруки (часткова відповідальність поручителя чи у повному обсязі, солідарна чи субсидіарна тощо). У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). За змістом частин першої - третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Згідно частини другої статті 207 ЦК Україниправочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Нормами цивільного законодавства України передбачено як визнання правочину недійсним в цілому, так і визнання недійсними окремих його положень, а також передбачено можливість визнання правочину недійсним в цілому, якщо недійсність окремих його положень тягне за собою недійсність інших його частин і недійсність правочину в цілому. Встановлено, що предметом розгляду у цій справі є встановлення невідповідності вимогам цивільного законодавства України саме умов договору поруки, укладеного на виконання основного зобов`язання згідно з умовами кредитного договору. Дійсність кредитного договору чи окремих його положень позивачами не оскаржується. Разом з відзивом на позовну заяву суду було надано належним чином засвідчену копію оспорюваного договору поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 року, зі змісту якого вбачається, що він був підписаний уповноваженою особою кредитора АКІБ «УкрСиббанк», позичальником ОСОБА_1 та поручителем ОСОБА_2 (а.с. 41, 42). Зокрема, як на першій сторінці договору так на і другій (останній) сторінці містяться підписи позичальника і поручителя - позивачів у справі, а в судовому засіданні суду першої інстанції, яке мало місце 3 грудня 2019 року, районним судом було оглянуто оригінал зазначеного договору, який відповідав наданій відповідачем копії. Судом встановлено, що умови кредитування позичальник та поручитель розуміли та погодили, сама поручитель, якої стосувався зазначений договір поруки, погодилася зі своїми правами та обов`язками за ним та за кредитним договором, про що свідчать їх підписи у договорі поруки. Позивачами не надано суду належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердженні тієї обставини, що вони не підписували договір поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 рокуі відповідна судова експертиза в процесі розгляду справи не призначалася з огляду на відсутність відповідного клопотання від сторін. При цьому право на призначення почеркознавчої чи технічної експертизи документів судом першої інстанції було роз`яснено позивачам, однак вони таким правом свідомо та на власний ризик не скористалися. Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Отже, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що банком та поручителем при укладенні договору поруки було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов такого виду правочину, в тому числі прав та обов`язків поручителя, яка разом з позичальником підписали договір своїми підписами, вони погоджувалися з умовами вказаного договору, що укладений у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому відсутні обґрунтовані підстави, передбаченні статтями 203, 215 ЦК України, для визнання вказаного правочину недійсним. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». У постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц зроблено висновок, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Наслідки недійсного правочину також не застосовуються до правочину який не вчинено. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. В контексті вищезазначеного, колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність волевиявлення сторони договору свідчить про його неукладеність, а тому в задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором могло бути відмовлено з цих підстав. Утім, під час розгляду справи № 756/13928/16-ц за позовом АТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості, судові рішення в якій набрали законної сили, судами не було встановлено підстав для відмови у задоволенні майнових претензій банку до позичальника та поручителя з мотивів того, що договір поруки не підписаний позичальником і позивач не може вимагати виконання обов`язків по кредитному договору та договору поруки (а.с. 54-86). Так, судами встановлено, що відповідачі не заперечували укладання вищезазначених договорів, в тому числі договору поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 року, укладеного між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , а посилалися тільки на нібито не підписання договору позичальником ОСОБА_1 , що спростовується наданою копією договору поруки. З моменту укладання договору поруки пройшло більше дванадцяти років і поручитель ОСОБА_2 весь цей час жодного разу не оспорювала укладання нею правочину. Поручитель своїм підписом на договорі поруки засвідчила, що вона ознайомлена з умовами договору поруки та кредитного договору, відповідно до якого поручитель повинен виконувати зобов`язання позичальника у випадку та з моменту виникнення заборгованості позичальника, усвідомлює наслідки та обсяг відповідальності позичальника, а тому посилання на норми статті 203 ЦК України як на підставу визнання договору поруки недійсним (нікчемним) є необгрунтованими. При цьому згода позичальника на встановлення поруки не є істотною умовою договору поруки (хоч і може мати такі положення як підпис позичальника). Оскільки за суб`єктним складом порука це зобов`язання тільки між кредитором і поручителем та її змістом є створення прав та обов`язків тільки кредитора та поручителя. З урахуванням наведеного, висновок районного суду про відсутність правових підстав для визнання договору поруки № 54113 від 27 жовтня 2006 року недійсним та застосування наслідків недійсності цього правочину, укладеного між сторонами, є правильним та справедливим, оскільки цей правочин за своїм змістом не суперечить вимогам закону і не порушує прав позивачів, у тому числі й позичальника ОСОБА_1 на вільне волевиявлення при його укладенні. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову провизнання правочину недійсним, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні. З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а позивач був звільнений від сплати судового збору на підставі ухвали Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній