Постанова 4824 № 761/25211/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110 факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Унікальний номер справи 761/25211/19 Апеляційне провадження № 22-ц/824/1465/2021Головуючий у суді першої інстанції - Фролова І.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 травня 2021 року Київський апеляційний суд у складі: суддя-доповідач Оніщук М.І., судді Матвієнко Ю.О., Крижанівська Г.В., секретар Ющенко Я.М., за участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану від його імені та в його інтересах адвокатом Булах Маріанною Анатоліївною, яка діє на підставі договору, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, В С Т А Н О В И В: У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_4 , згідно з яким просила: - визнати об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м.; - в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. та визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. Позовні вимоги обгрунтовано тим, що з 19.02.2011 року по 20.05.2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. При цьому, позивач зазначає, що за час перебування в даному шлюбі вони з відповідачем в інтересах сім'ї придбали квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. Квартира зареєстрована на ім`я відповідача. Разом з тим, з огляду на неможливість у добровільному порядку поділити спільно нажите майно, а також те, що на утриманні позивача перебуває тяжко хвора дитина, на утримання якої не вистачає коштів, позивач вважав за справедливе відступити від засади рівності часток подружжя та визнати за нею право власності на 2/3 частини оспорюваної квартири. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24.09.2020 року позов задоволено. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 9 605 грн. 00 коп. В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, а також невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Так, в обгрунтування доводів апеляційної скарги відповідач вказує на неврахування судом першої інстанції того, що станом на 01.09.2015 року, тобто до моменту припинення фактичних шлюбних правовідносин та ведення спільного господарства, лише 25,26 % оспорюваної квартири є спільним майном подружжя, адже саме 25,26 % від основної суми кредиту та вартості квартири було сплачено відповідачем до 01.09.2015 року. Натомість, інші 74,74 % вартості квартири були оплачені ним вже після припинення шлюбних відносин, а отже є його особистою приватною власністю. Також, зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції, відступаючи від рівності часток подружжя, не врахував відсутність у матеріалах справи жодних доказів, які б підтверджували як факт ухилення від участі відповідача від утримання дитини, так і того, що розмір аліментів, які одержує позивач, недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини. Крім того, судом першої інстанції не розглянуто його заяву про застосування наслідків спливу строків позовної давності для звернення позивача до суду з цим позовом (т. 2, а.с. 1-7). Ухвалою Київського апеляційного суду від 08.12.2020 року відкрито апеляційне провадження та надано учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу (т. 2, а.с. 20, 21). 16.12.2020 року до суду апеляційної інстанції надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу (т. 2, а.с. 27-30). Ухвалою Київського апеляційного суду від 22.12.2020 року справу призначено до розгляду (т. 2, а.с. 36). У судовому засіданні представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав та просив її задовольнити. Позивач та його представник у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували за її безпідставністю і необґрунтованістю та просили рішення суду залишити без змін. Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 19.02.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, про що 19.02.2011 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві у Книзі реєстрації шлюбів здійснено відповідний актовий запис №

235. Згідно зі Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася спільна дитина - ОСОБА_6 . Разом з тим, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20.05.2016 року, яке набрало законної сили 31.05.2016 року, шлюб між сторонами було розірвано та встановлено, що з вересня 2015 року сторони проживають окремо. Вказані обставини також не заперечувалися сторонами й під час розгляду даної справи судами першої та апеляційної інстанцій. У свою чергу, згідно з положеннями ч.ч. 1,6 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності визнання. Вирок в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Отже обставини фактичного припинення шлюбних відносин між сторонами з вересня 2015 року не потребують доказуванню. При цьому, судом першої інстанції вірно встановлено, що під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбу, а саме 27.12.2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_7 передала, а ОСОБА_4 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 . Продаж указаної квартири було здійснено за ціною 2 018 000 грн. 00 коп. (п. 2.1 Договору купівлі-продажу від 27.12.2013 року) (т. 1, а.с. 30-31). Одночасно з цим, 27.12.2013 року між відповідачем та ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" було укладено кредитний договір № KR/F/03-1-0204, згідно умов якого кредитодавець надав позичальнику кредит строком на 60 місяців у сумі 2 018 800 грн. 00 коп. на придбання трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1 ). Майновим поручителем виступило ТОВ "Перша Українська газова нафтова компанія". Відповідно до умов п. 1.10 Договору купівлі-продажу купівля квартири проводилась за згодою дружини покупця - ОСОБА_1 . Вказані обставини також підтверджуються заявою ОСОБА_1 від 27.12.2013 року, засвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_4 . Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для його задоволення, посилався на те, що вищенаведене майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, проте наявні підстави відступити від засади рівності часток подружжя та визнати за нею право власності на 2/3 частини спірної квартири, оскільки на її утриманні перебуває тяжко хвора дитина. Так, у ст. 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Також, ч. 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Отже, зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, згідно з ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте ними за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. У ч. 7 ст. 57 СК України зазначено, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. Тобто, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи положення ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Критеріями, які дозволяють надати майну статусу спільної сумісної власності є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. До того ж, відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Як роз`яснив Верховний Суд України у своїй постанові від 14.09.2016 року у справі № 6-539цс16, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Для правильного вирішення справи необхідно встановити, за рахунок кого з подружжя здійснювалися погашення їх спільного боргу, чи не вносили сторони свої особисті кошти в рахунок погашення зобов'язань за договорами позики. При цьому, як роз`яснила Велика палата Верховного Суду у своїй постанові від 21.11.2018 року по справі № 372/504/17, презумпція спільності права власності подружжя на майно може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі і в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визнаючи спірну квартиру об'єктом спільної сумісної власності подружжя та встановивши факт придбання квартири за кредитні кошти, суд першої інстанції виходив з того, що остання була придбана подружжям за час перебування у шлюбі та за спільні грошові кошти. Однак, як вбачається з матеріалів справи, зокрема з довідки АТ "Український будівельно-інвестиційний банк" від 12.12.2019 року за вих. № 1627, станом на 01.09.2015 року, тобто до моменту фактичного припинення шлюбних правовідносин між сторонами, по кредитному договору від 27.12.2013 року за № KR/F/03-1-0204, укладеному з ОСОБА_4 , було сплачено основної заборгованості на суму 510 015 грн. 50 коп. та відсотків на суму 712 601 грн. 23 коп. Водночас, станом на 20.05.2016 року по кредитному договору від 27.12.2013 року за № KR/F/03-1-0204, укладеному з ОСОБА_4 , сплачено основної заборгованості на суму 956 756 грн. 50 коп. та відсотків на суму 951 787 грн. 51 коп. Також, як вбачається зі змісту довідки ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" від 29.12.2017 року за № 4235, станом на 20.12.2017 року в ОСОБА_4 відсутня заборгованість за кредитом та відсотками по Кредитному договору № KR/F/03-1-0204 від 27.12.2013 року. Отже, враховуючи суми погашення кредиту у шлюбі та після фактичного припинення шлюбних відносин, і співставляючи їх з загальною вартістю квартири, слід дійти висновку, що у відсотковому співвідношенні частки квартири становлять 74,74 % (оплачена після припинення шлюбу) та 25,26 % (оплачена у шлюбі), що в обрахунку на простий дріб становить 3/4 та 1/4 частки відповідно. Тобто, оскільки 3/4 частки квартири було оплачено відповідачем після фактичного припинення шлюбних відносин з позивачем за власні кошти, то лише 1/4 частка квартири і є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу. У свою чергу, в силу вимог ст. 57 СК України, 3/4 частки квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_4 та, як наслідок, не підлягає поділу між подружжям. Однак, як вбачається, суд першої інстанції не встановив у своєму рішенні за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення спільного боргу та безпідставно визнав всю квартиру об`єктом спільної сумісної власності. Доводи апелянта стосовно того, що погашення кредиту здійснювалося за її кошти після вересня 2015 року, колегія суддів відхиляє, адже будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували вказані обставини, матеріали справи не містять. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що поділу між сторонами підлягає лише 1/4 частина спірної квартири. Щодо висновків суду першої інстанції про наявність правових підстав для для відступу від засад рівності часток подружжя та визнання за позивачем права власності на 2/3 частини спірної квартири, слід зазначити наступне. Так, згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна подружжя суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, донька, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Тобто, для відступлення від рівності часток, повинні одночасно мати місце, принаймні, три обставини: з одним із подружжя проживає дитина; ця особа отримує на дитину аліменти; розміру цих аліментів недостатньо. Разом з тим, суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо відступлення від рівності часток подружжя, не встановив, чи сплачує відповідач аліменти, у якому розмірі та чи достатньо розміру аліментів на утримання дитини. При цьому, судом першої інстанції не встановлено факту ухилення відповідача від участі в утриманні дитини, недбання про матеріальне забезпечення сім`ї та пошкодження спільного майна. Натомість, як вбачається з наявних у матеріалах справи платіжних квитанцій від 08.02.2019 року, 07.03.2019 року, 16.04.2019 року, 23.04.2019 року, 05.10.2019 року, 21.11.2019 року, протягом 2019 року відповідачем на утримання дитини було сплачено позивачу 183 000 грн. 00 коп. Крім того, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09.06.2020 року з відповідача на користь позивача було стягнуто аліменти на утримання дитини у розмірі 15 000 грн. 00 коп. Доказів як наявності у відповідача заборгованості по сплаті аліментів, так і недостатності їх розміру на утримання дитини, позивачем до суду надано не було. Таким чином, а також враховуючи недоведеність позивачем наявності передбачених ст. 70 СК України умов для відступу від засад рівності часток подружжя, колегія суддів приходить до висновку, що поділу між сторонами в рівних частках підлягає лише 1/4 частина спірної квартири, яка належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя. Відтак, з огляду на те, що 3/4 частки квартири є особистою власністю відповідача, а 1/4 частка квартири є спільною власністю подружжя, яка підлягає поділу між подружжям у рівних частках, то частки кожного зі співвласників у спірній квартирі становлять: 7/8 частка відповідача та 1/8 частка позивача, на які і слід визнати право власності за сторонами у порядку поділу спільного майна подружжя. Щодо доводів апелянта стосовно пропуску позивачем строків позовної давності для звернення до суду з цим позовом, слід зазначити наступне. Так, обгрунтовуючи пропуск позивачем вказаних строків, відповідач посилається на те, що про порушення своїх прав позивач була обізнана ще 26.05.2016 року, коли звернулася до ПАТ "Український будівельно-інвестиційний банк" з повідомленням, де зазначала, що вона не надає жодної згоди на відчуження майна, проти відчуження заперечує та наголошує про заборону такого відчуження. У свою чергу, згідно зі ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Тобто, враховуючи те, що, як вже зазначалося вище, рішення про розірвання шлюбу між сторонами набрало законної сили 31.05.2016 року, дата звернення позивача до банку з повідомленням від 26.05.2016 року не може слугувати доказом початку перебігу строків позовної давності, адже на цей момент сторони ще перебували у зареєстрованому шлюбі. При цьому, слід зауважити, що як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 06.11.2019 року по справі № 203/304/17, неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Натомість, як вбачається з матеріалів справи, 07.07.2016 року позивач вперше звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заяву про поділ спільного майна подружжя, яку було їй повернуто, а отже саме з цієї дати слід відраховувати початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом. Відтак, оскільки позивач звернулася до суду з цим позовом 21.06.2016 року (направивши його поштою, т. 1, а.с. 33), трирічний строк позовної давності для такого звернення ним не пропущено та підстав для задоволення відповідної заяви відповідача суд не вбачає. Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (ч.ч. 1, 2 ст. 376 ЦПК України). Отже, ухвалене судом рішення, у зв`язку неправильним застосуванням норм матеріального права, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану від його імені та в його інтересах адвокатом Булах Маріанною Анатоліївною, - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя - скасувати. Ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково. У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_4 право власності на 7/8 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 86,4 кв.м., житловою площею 49,2 кв.м. У задоволенні іншої частини заявлених позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 20 травня 2021 року. Суддя-доповідач М.І. Оніщук Судді Ю.О. Матвієнко Г.В. Крижанівська