Постанова 4824 № 367/7307/16-ц

Постанова Іменем України 18 травня 2021 року м. Київ провадження №22-ц/824/6184/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мазурик О.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Желепи О.В., Кравець В.А., за участю секретаря Ратушного А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області в складі судді Карабази Н.Ф. від 10 грудня 2020 року у цивільній справі №367/7307/16 Ірпінського міського суду Київської області за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк "Голосіївський", про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, В С Т А Н О В И В: 29 вересня 2016 року перший заступник прокурора Київської області (далі - прокуратура Київської області), посилаючись на те, що прокуратурою під час виконання функцій, покладених законодавством на органи прокуратури, встановлені порушення вимог законодавства при відведенні Коцюбинською селищною радою Київської області земельних ділянок громадянам для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, вінтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008 №1949/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для вказаних цілей. На підставі рішення селищної ради від 24.12.2008 ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЖ №903265 на право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0152, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. А на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.10.2009 №1073, вказану земельну ділянку придбала ОСОБА_1 , про що на державному акті серії ЯЖ №903265 на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_1 . В подальшому, рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15.07.2013 визнано недійсними вищевказані рішення Коцюбинської селищної ради та державний акт на право власності на земельну ділянку.Даним рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення селищною радою межі смт Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та встановлені, а тому спірне рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства. Приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування. Зазначив, що за інформацією управління Держземагенства у м. Ірпені Київської області від 10.12.2014 №01-04/2215 щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку «Голосіївський» спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою та акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 19.07.2016 №А210/180 спірна земельна ділянка, відповідно до картосхеми, території перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії НПП «Голосіївський» попереднього функціонального зонування попадає в 101 квартал.Відтак, спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме національного природного парку «Голосіївський». Також зазначив, що до прийняття Коцюбинською селищною радою вже скасованого рішення про надання у власність першому набувачу спірної земельної ділянки, остання належала до земель державної власності та відносилась до земель лісогосподарського призначення. Згідно інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 08.10.2014, спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.1956 №673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 №1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14167 га. Згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17.12.2001 на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.2001 №59/1493, перейменовано: Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатацій «Київзеленбуд»; державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство на комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство». Лісовпорядні роботи проводились в 1945-46, 1952-59, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках. З урахуванням інформації ВО «Укрдержліспроект» та наведених вище законодавчих положень, спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення. Прокурор вважав, що оскільки спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, враховуючи вимоги п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), остання і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатись.А з огляду на те, що на даний час земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, її розпорядником є Кабінет Міністрів України. Прокурор, посилаючись на те, що земельна ділянка, площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0152, вибула із власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, просив з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України витребувати дану земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_1 . Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з`ясування обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору. В обґрунтування апеляційної скарги посилався на те, що суд, відмовляючи у задоволенні позову, в порушення вимог ст. 76-79, 81, 82, 89, 263 ЦПК України, не сприяв повному та всебічному з`ясуванню всіх обставин справи, що обмежило право Кабінету Міністрів України на судовий захист порушених інтересів держави. Зазначив, що поза увагою суду залишилася та обставина, що рішенням Ірпінського суду Київської області від 15.07.2013 у іншій справі, яке набрало законної сили, визнано недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008, державний акт ЯЖ №903265, виданий ОСОБА_2 , з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію. Відомості про дане судове рішення містяться як у позовній заяві, так і в додаткових поясненнях позивача. Суд, відмовляючи в задоволенні позову, лише через помилково подані до позовної заяви організаційно-розпорядчого акту та правовстановлюючого документу на іншу земельну ділянку, не врахував тієї обставини, що зазначені в позовній заяві рішення Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008 №1949/25-5 та державний акт серії ЯЖ №903625, виданий ОСОБА_1 , вже були досліджені в судовому засіданні, визнані судом недійсними, державну реєстрацію цього акту скасовано, а тому обставини протиправного набуття права власності на спірну земельну ділянку є встановленими, ніким не спростовуються і повторного доказування не потребують. Прокурор вважав, що за таких обставин, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц, яким встановлено, що Коцюбинська селищна рада не є розпорядником спірної земельної ділянки, є належним та допустимим доказом у даній справі. В порушення норм процесуального закону, судом під час розгляду цієї справи надано оцінку лише помилково доданим до позовної заяви рішенню Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008 №1953/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 » та договору купівлі-продажу від 26.06.2009, укладеного між ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , предметом якого є земельна ділянка, площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0166. При цьому, судом не надано оцінку вищезазначеному рішенню Ірпінського міського суду Київської області від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц, яким скасовано державний акт серії ЯЖ №903265 на право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0152, виданий ОСОБА_2 , з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та іншим доказам, доданим до позовної заяви. Також, встановивши розбіжності між наданими позивачем доказами та доказами, зазначеними в позовній заяві і в додатку до неї, суд не надав позивачу додатковий строк для надання належних доказів. За наведених обставин просив скасувати заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 10.12.2020 та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Представник прокуратури Київської області - Набок Ю.В. в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала та просила задовольнити з підстав, викладений в ній. Представник Кабінету Міністрів України - Верницький Ю.С. в судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора підтримав та просив задовольнити з підстав, викладений в ній. Відповідач ОСОБА_1 , належним чином повідомлена про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилася. Більш того, слід зазначити, що ОСОБА_1 обізнана про спір щодо земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0166, що знаходиться по АДРЕСА_1 , оскільки приймала участь у справі №367/3653/13-ц за позовом прокурора м. Ірпінь Київської області до Коцюбинської селищної ради, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку, який частково задоволено Ірпінським міським судом Київської області. Також, щодо обізнаності ОСОБА_1 про наявність спору відносно вказаної земельної ділянки свідчить те, що остання після набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц, в травні 2015 року зверталася до Ірпінського міського суду із заявою про скасування заходів забезпечення позову, вжитих у рамках справи №367/3653/13-ц, за результатами розгляду якої судом 15 червня 2015 року постановлено ухвалу. Дані обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 було відомо, що вона набула спірну земельну ділянку, правомірність надання якої попередньому власнику у приватну власність визнано незаконної рішенням суду, що набрало законної сили. У даній справі, відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вживав всіх можливих заходів щодо повідомлення відповідача ОСОБА_1 про розгляд апеляційної скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури, зокрема шляхом направлення судової повістки-повідомлення за відомою адресою, зазначеною в апеляційній скарзі. Так, як вбачається з матеріалів справи, в судове засідання, призначене на 18 травня 2021 року ОСОБА_1 направлено судову повістку, яка повернулася на адресу суду без вручення адресату з відміткою поштового відділення "Адресат відсутній за вказаною адресою" (т. 2, а.с. 11, 15). Згідно з п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Крім того, апеляційний суд повідомляв ОСОБА_1 про розгляд даної справи, зокрема про судові засідання, призначені на 20 квітня та 18 травня 2021 року шляхом опублікування оголошення про виклик до суду на офіційному сайті Судової влади України (т. 1, а.с. 227-228; т. 2, а.с. 13-14). Таким чином, про розгляд справи, в тому числі про судове засідання призначене на 18.05.2021 ОСОБА_1 повідомлена належним чином, у відповідності до вимог п. 4 ч. 8 та ч. 11 ст. 128 ЦПК України. Третя особа - Національний природний парк "Голосіївський", належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направив. Надіслав заяву про розгляд справи за відсутності його представника. Третя особа - Міністерство екології та природних ресурсів України, належним чином повідомлене про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направило. Беручи до уваги викладене, та враховуючи положення ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, та їхніх представників. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, та вимог, що заявлялися в суді першої інстанції, дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини на які посилається прокурор, як на підставу задоволення позовних вимог, не підтверджені належними доказами. Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, прокуратура Київської області посилалася на те, що суд першої інстанції в порушення норм процесуального права не сприяв повному та всебічному з`ясуванню обставин справи і не роз`яснив позивачу його право на подання доказів, які підтверджують обставини викладені у позовній заяві. Також зазначив, що поза увагою суду залишилася та обставина, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц, яке набрало законної сили, визнано недійсними рішення Коцюбинської селищної ради про виділ спірної земельної ділянки та державний акт, з відміткою про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 і скасовано його державну реєстрацію. Про дане рішення, яке є в загальному доступі Єдиного державного реєстру судових рішень, зазначено в позовній заяві. Колегія суддів вважає обґрунтованими такі доводи апеляційної скарги з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За змістом ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Водночас пунктами третім - четвертим частини п`ятої ст. 12 ЦПК України передбачено, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Як вбачається з матеріалів справи прокурор у позовній заяві посилався на обставини незаконного переходу права власності на спірну земельну ділянку до ОСОБА_1 , однак на підтвердження таких обставин долучив до позовної заяви докази щодо іншої земельної ділянки також виділеної за рішенням Коцюбинської селищної ради. Дійсно, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач посилався на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008 №1949/25-5 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, що знаходиться по АДРЕСА_1 . На підставі даного рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:042:0152, площею 0,15 га. У подальшому на підставі договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 30.10.2009, цю земельну ділянку придбала ОСОБА_1 , про що на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_1 . Також у позовній заяві прокурор зазначає про рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15.07.2013, яким визнано недійсними рішення Коцюбинської селищної ради про виділ спірної земельної ділянки та державний акт на право власності на землю. Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, позивач в позовній заяві посилався на предмет позову - земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:042:0152, площею 0,15 га, що знаходиться по АДРЕСА_1 , а на підтвердження вказаних обставин до позовної заяви долучив докази щодо земельної ділянки, кадастровий номер 3210946200:01:042:0166, площею 0,15 га, по АДРЕСА_2 . Отримавши позовну заяву з доказами, що стосувалися іншої земельної ділянки, суд першої інстанції повинен був залишити позовну заяву без руху, вказавши на її недоліки, а також з`ясувати у позивача чи ним були подані всі докази. Суд також повинен був роз`яснити позивачу, які обставини входять до предмета доказування та які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи і наслідки вчинення чи не вчинення відповідних процесуальних дій. Однак, суд першої інстанції не виконав вимог, встановлених статтею 12 ЦПК України, не роз`яснив позивачеві наслідків неподання відповідних доказів, чим не сприяв останньому у реалізації його процесуальних прав. Наведені вище обставини свідчать про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Поряд з цим, як уже вказувалося вище, як на підставу для відмови у задоволенні позову суд першої інстанції вказав на відсутність доказів, які підтверджують обставини зазначені у позовній заяві. За приписами п. 3 ч. 2 ст. 376 ЦПК України, судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто з порушенням норм процесуального права і таке порушення призвело до неправильного вирішення спору. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення. Вирішуючи спір, колегія суддів виходить з наступного. З матеріалів справи вбачається, що прокуратурою Київської області 18 травня 2021 року подано до суду апеляційної інстанції клопотання про долучення копії рішення Ірпінського міського суду від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц (т. 2, а.с. 16-23). Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.(ч. 1,ч. 2 ст. 77 ЦПК України) Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). Колегія суддів, сприяючи повному та всебічному з`ясуванню обставин справи, у зв`язку з невиконанням судом першої інстанції свого обов`язку щодо роз`яснення, які докази мають бути подані, задовольнила вищевказане клопотання прокурора, та вважає, що подані позивачем до суду апеляційної інстанції докази мають істотне значення для правильного вирішення справи, які не були подані до суду першої інстанції з поважних причин, а тому приймаються до уваги апеляційним судом. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008 №1949/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки, площею 0,15 га. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 видано Державний акт серії ЯЖ №903265 на право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, із кадастровим номером 3210946200:01:042:0152, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 . В подальшому ОСОБА_2 відчужив зазначену земельну ділянку відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 30.10.2009, про що було здійснено напис на державному акті на право власності на земельну ділянку. Рішенням Ірпінського міського суду від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц, яке набрало законної сили, визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24.12.08 №1949/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ». Визнано недійсним виданий ОСОБА_2 . Державний акт серії ЯЖ №903265 на право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, із кадастровим номером 3210946200:01:042:0152 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію. Зазначеним рішенням встановлено, що на час передачі Коцюбинською селищною радою у власність ОСОБА_6 спірної земельної ділянки межі селища Коцюбинське Київської області у встановленому законом порядку не установлювалися, проект встановлення меж не розроблявся і не затверджувався, державний акт, який би визначав межі селища, та генеральний план населеного пункту відсутні, а відтак селищна рада розпорядилася земельною ділянкою, яка розташована за межами смт Коцюбинське, з порушенням вимог п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України. Також встановлено, що крім Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 11.02.1941, яким зі складу Білицької селищної ради виключено населений пункт Берковець, перейменовано смт. Берковець в смт. ім. Коцюбинського і включено до складу селища імені Коцюбинського залізничну станцію Біличі та Указу від 30.12.1962 р., яким сел. Коцюбинське було підпорядковано Ірпінській міській раді і разом з нею підпорядковано безпосередньо Київській обласній раді, а також Указом від 04.01.1965 р., яким смт. ім. Коцюбинського перейменовано в сел. Коцюбинське, інших рішень щодо адміністративно-територіального устрою селища Коцюбинське не видавалось; землевпорядна документація стосовно встановлення меж смт. ім. Коцюбинського відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСP від 11.02.1941 р. не збереглась; проекти рішень про встановлення меж м. Києва та меж селища Коцюбинське не затверджувались; з моменту набрання чинності Земельним Кодексом України 2001р. по даний час проект встановлення межі селища Коцюбинське, відповідно до вимог вказаного Кодексу Київською обласною радою не затверджувався. Суд, ухвалюючи рішення від 15.07.2013 у справі №367/3653/13-ц, дійшов висновку, що Коцюбинською селищною радою спірне рішення прийнято з порушенням вимог п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, оскільки селищна рада розпорядилася земельною ділянкою, яка розташована за межами смт Коцюбинське. Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 82 ЦПК України обставини встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа щодо якої встановлені ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено факт незаконності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку та вибуття спірної земельної ділянки із володіння власника - держави поза її волею, що підтверджується обставинами, встановленими рішенням суду, яке набрало законної сили. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Відповідно до частини другої зазначеної статті власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 зроблено висновок про те, що власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним вказаною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Пунктом третім частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Згідно зі статтею 388 ЦК України, добросовісне придбання можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із чужого незаконного володіння (віндикація). У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України Таким чином, особа, яка вважає, що договором відчуження нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права. У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після вчинення недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною такого правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Таким чином, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Оскільки спірна земельна ділянка вибула із володіння поза волею власника на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке прийнято поза межами його компетенції і яке у подальшому було визнано недійсним на підставі рішення суду, що набрало законної сили, колегія суддів приходить до висновку, що позивач має право на повернення майна шляхом витребування спірної земельної ділянки від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Ураховуючи наведені обставини та положення закону, колегія суддів приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі. При цьому, колегія суддів також враховує, що у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) втручання у право на мирне володіння майном є таким, що ґрунтувалося на національному законі, переслідувало легітимну мету та відповідає заходу пропорційному легітимній меті втручання у право. У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання, зокрема з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява №21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77). Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80). Зважаючи на те, що суд неповно з`ясував обставини справи, порушив норми процесуального права, оскаржуване судове рішення у відповідності до вимог ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, то відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З матеріалів справи вбачається, що у розмірі, визначеному Законом України "Про судовий збір" позивачем сплачено судовий збір за подання позовної заяви в сумі 1378,00 грн та за подання апеляційної скарги в сумі 2067,00 грн, що підтверджується квитанцією (т. 1, а.с. 1, 196). Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову, з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь Київської обласної прокуратури судовий збір в сумі 3 445 грн 00 коп (1378+2067). На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 376, 383, 384, 389 ЦПК України, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури - задовольнити. Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 10 грудня 2020 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0,15 га, з кадастровим номером 3210946200:01:042:0152, вартістю 77 214 грн 38 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури судовий збір в сумі 3 445 (три тисячі чотириста сорок п`ять) грн 00 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Повний текст постанови складено 19 травня 2021 року. Головуючий О.Ф. Мазурик Судді О.В. Желепа В.А. Кравець