Постанова 4855 № 640/11512/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/11512/19 Суддя (судді) першої інстанції: Донець В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б., суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т., секретаря Строяновської О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку громад та територій України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державне підприємство «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» імені Ю.М. Білоконя», Державне підприємство «Український науково-дослідний і проектний інститут цивільного будівництва», про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта в частині, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2020 року, - В С Т А Н О В И В: У червні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, правонаступником якого є Міністерство розвитку громад та територій України (далі - відповідач) про визнання протиправними та нечинними пунктів 6.1.3 Державних будівельних норм ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування та забудова територій» та ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій». Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 листопада 2019 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спора на стороні відповідача: Державне підприємство «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» імені Ю.М. Білоконя» (третя особа 1, ДП «УДНДІПМ «Діпроміст») та Державне підприємство «Український науково-дослідний і проектний інститут цивільного будівництва» (далі - третя особа 2, ДП «УНДПІЦБ»). Позов обґрунтовано тим, що спірні пункти, в частині визначення максимально допустимої висоти (поверховості) житлової забудови в залежності від існуючих чисельності населення та класифікації населеного пункту, не відповідає вимогам законодавства, не є взаємоузгодженим з іншими будівельними нормами, порушує його права та інтереси. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2020 року позов в частині позовних вимог про визнання протиправними та нечинними пунктів 6.1.3 Державних будівельних норм ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування та забудова територій» залишено без розгляду. Рішенням цього суду від 02 листопада 2020 року у задоволенні решти позову відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що не всім доводам надано правову оцінку у мотивувальній частині рішення суду. Наголошує, що оскаржуваний пункт не узгоджується з ДБН Б.1.1-15:2012 «Склад та зміст генерального плану населеного пункту». Максимальна допустима висота (поверховість) житлової забудови повинна визначатися не відповідно до існуючих на момент розроблення генерального плану населеного пункту чисельності населення та класифікації такого, а виходячи із розділу «Обґрунтування та пропозиції» пояснювальної записки генерального плану населеного пункту, сформованому на підставі розділа «Аналітична частина» цієї ж пояснювальної записки. До того ж, спірний пункт створює суттєві обмеження щодо подальшого сталого розвитку будь-якого населеного пункта, не відповідає вимогам законодавства з підстав його невзаємоузгодженості з ДБН Б.1.1-13:2012 «Склад та зміст містобудівної документації на державному та регіональному рівнях» в частині основного завдання схеми планування території району - визначення напрямів сталого розвитку населених пунктів. Акцентує увагу, що висновки місцевого суду про: не врегулювання нормативно-правовими актами питання максимально допустиної висоти (поверховості) житлової забудови в залежності від чисельності населення та класифікації населеного пункта; наявність у відповідача широкої дискреції для врегулювання відносин щодо обмеження висотності забудови; відсутність порушеного права позивача, є помилковими. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач наголошує, що рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим. Позивач не належить до категорії осіб, які згідно положень частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України наділені правом оскаржувати відповідний нормативно-правовий акт. Також позивачем під час розгляду справи не надано доказів на підтвердження порушення його прав, свобод чи інтересів спірним нормативно-правовим актом. Просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з таких підстав. Судом установлено, що наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 26 квітня 2019 року №104 затверджено ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій». Наказ опублікований в Інформаційному бюлетені Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (2019, 06, №6) Ціноутворення у будівництві (2019, 07, №7). Відповідно до підпункта 6.1.3 пункта 6.1 (Зона житлової забудови) Державних будівельних норм ДБН Б.2.2-12:2019: Соціально-планувальна організація зон житлової забудови забезпечується комплексом установ і організацій сфери громадського обслуговування, що мають бути наближені до місць проживання на відстані, що не перевищує 500 м (повсякденний попит), та тих, що забезпечують періодичний попит за таблицею 5.1. Максимально допустима висота* (поверховість) житлової забудови визначається від чисельності населення та класифікації населеного пункту, з врахуванням встановлених обмежень щодо охорони культурної спадщини, а саме: - сільські населені пункти чисельністю до 1 тис. осіб - виключно садибна забудова; - сільські населені пункти чисельністю понад 1 тис. осіб - садибна забудова та багатоквартирні житлові будинки висотою до 12 м (до 4-х поверхів включно); - селища (селища міського типу) - садибна забудова та багатоквартирні житлові будинки висотою до 15 м (до 5 поверхів включно); - міста чисельністю до 50 тис. осіб включно - садибна забудова та багатоквартирні житлові будинки висотою до 27 м (до 9 поверхів включно); - міста чисельністю понад 50 до 100 тис. осіб включно - садибна забудова та багатоквартирні житлові будинки висотою до 48 м (до 16 поверхів включно); - міста чисельністю понад 100 тис. осіб - висотність багатоквартирної житлової забудови встановлюється містобудівною документацією; *Висота визначається без врахування шатрової покрівлі у разі її влаштування. Примітка. У разі будівництва об`єкта на складному рельєфі висота визначається з врахуванням цокольного поверху. Уважаючи наведений пункт будівельних норм протиправним, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду. Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено право на звернення до суду з даним позовом, а також не доведено існування порушеного інтересу внаслідок ухвалення відповідачем оскаржуваного нормативно-правового акту. Також судом не встановлено порушення відповідачем процедури розроблення та затвердження будівельних норм ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій». Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року). Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. У свою чергу, особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень, врегульовані положеннями статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до частини 2 цієї правової норми право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Відтак зазначена норма виділяє два види суб`єктів, які можуть звернутися до суду з вимогою про скасування нормативно-правового акту, а саме: суб`єкт, щодо якого застосовано оскаржуваний акт, та особа, яка є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Як убачається із матеріалів справи, позивач оскаржує підпункт 6.1.3 пункту 6.1 (Зона житлової забудови) Державних будівельних норм ДБН Б.2.2-12:2019, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 26 квітня 2019 року №104. За змістом пункта 1.2 Державних будівельних норм ДБН Б.2.2-12:2019, ці норми обов`язкові для органів державного управління, місцевого самоврядування, підприємств і установ незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування, громадських об`єднань і громадян, які здійснюють проектування, будівництво і благоустрій на території міських і сільських населених пунктів та інших територіях. Проте, колегією суддів встановлено, що позивач не належить до наведених суб`єктів або щодо нього будуть застосовані оскаржувані положення. Отже, спірні положення нормативно-правового акта до позивача на момент звернення до суду не застосовано. Також не вбачається, що позивач є суб`єктом правовідносин, у яких такі положення акта буде застосовано. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи позивача є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваних положень акта на конкретні реальні індивідуально виражені його права, свободи чи інтереси. Це свідчить про відсутність предмета захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Позивачем не визначено, з якими конкретними матеріальними або нематеріальними благами пов`язані його інтереси та що ці інтереси належать саме позивачу. Отже, колегія суддів дійшла висновку про відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача, що є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №826/3706/17. Відповідно до пункта 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду постановлено із дотриманням норма матеріального та процесуального права Керуючись статтями 33, 34, 242-244, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2020року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Я.Б. Глущенко Судді О.Є. Пилипенко Л.Т. Черпіцька (Повний текст постанови складений 19 травня 2021 року.)