Постанова 4854 № 420/10970/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 травня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/10970/20 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Кравця О.О., Зуєвої Л.Є., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року, прийняте у складі суду судді Юхтенко Л.Р. в місті Одеса по справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, за участю третіх осіб Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, за участю третіх осіб Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Державної судової адміністрації України, в якому просив суд про визнання протиправними дії щодо обмеження виплат суддівської винагороди в період з 18 квітня по 28 серпня 2020 та зобов`язання виплатити нараховану, але не виплачену суму суддівської винагороди за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області щодо обмеження ОСОБА_1 виплати суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням здійснених виплат. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області звернулось до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, тому просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що відповідно до частин першої та третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів обмежувались максимальним розміром 47 230 грн. на місяць. Зазначене питання було предметом розгляду Ради суддів України під час засідання, що відбулося 24.04.2020, за результатами якого прийнято відповідне рішення від 24.04.2020 №

22. Враховуючи викладене, апелянт вказує, що з 18.04.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону № 553-ІХ), а отже висновки суду першої інстанції про протиправність дій Територіального управління є необґрунтованими. Крім того, апелянт вважає, що Територіальне управління є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету за КЕКВ 2111 «Оплата праці» коштів передбачених кошторисом на 2020 рік за бюджетною програмою 0501020 «Забезпечення здійснення правосуддя місцевих, апеляційних судів та функціонування органів системи правосуддя. Враховуючи, що до кінця поточного року на виплату суддівської винагороди та постійних виплат працівників апарату суддів не вистачає 16475421 гривень, а також враховуючи що територіальне управління не є головним розпорядником коштів, апелянт вважає, що він не є належним відповідачем. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 02 березня 2000 року № 1499-ІІІ, ОСОБА_1 обрано безстроково суддею Ізмаїльського районного суду Одеської області (а.с.6). Згідно з Указу Президента України від 23 березня 2004 року №358/2004 «Про переведення суддів місцевих загальних судів та призначення виконуючих обов`язки голів цих судів», ОСОБА_1 переведено на роботу на посаду новоутвореного Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області (а.с.9-10). Матеріалами справи підтверджено, що відповідно до наказу Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області №4-ос від 15 липня 2020 року «Про встановлення доплати за вислугу років ОСОБА_1 », встановлено судді Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області ОСОБА_1 щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 80% посадового окладу з 01.08.2020 року, як такому, стаж роботи якого на посаді станом на 01.08.2020 року становить 35 років 00 місяців 01 день (а.с.11). У позовній заяві позивач зазначив, що з січня 2020 року йому виплачувалась винагорода, виходячи із розміру визначеного ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а саме посадового окладу з розрахунку 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а також доплати за вислугу років у розмірі 70% посадового окладу, однак у квітні-серпні 2020 року виплачена сума суддівської винагороди була меншою, ніж розрахована у встановленому законом розмірі, що підтверджується довідкою №5-2811/20 від 13 жовтня 2020 року, виданою ТУ ДСА в Одеській області. Також, матеріалами справи підтверджено, що відповідно до довідки про нараховану суддівську винагороду за період з 01.04.2020 року по 31.08.2020 року судді Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області ОСОБА_1 , за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року застосовувались обмеження по заробітній платі у розмірі 10 мінімальних заробітних плат (МЗП) (а.с.12). Не погодившись з вказаними обмеженнями, позивач звернувся до суду з цим позовом. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є обґрунтованими та належать задоволенню шляхом визнання протиправними дії щодо обмеження виплат суддівської винагороди в період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 та зобов`язання нарахувати та виплатити суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням здійснених виплат. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Частиною 1 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду- 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Частиною 4 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Частиною 9 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). Виходячи з аналізу зазначених правових норм суд доходить висновку, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з огляду на наступне. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020. Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018). Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок). Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України). Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу» через інші законодавчі акти. За таких обставин при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України. Відповідно до частини 1-4 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Враховуючи те, що ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин норми Конституції України як норми прямої дії. Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: - ч.2 ст.135 Закону №1402 (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); - ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій). Норми права, які містяться у перелічених статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися. Відтак, неможливо розглядати положення Закону України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача. Таким чином, вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України. Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету. Враховуючи викладене, доводи апелянта, що з 18.04.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні та необґрунтовані. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 березня 2021 року по справі №340/1916/20. Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: - частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами; - абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ. Отже положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Вказані обставини виключають необхідність звернення до Верховного Суду із клопотанням щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік». При цьому, суд апеляційної інстанції наголошує, що у п.4.3 рішення від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 Конституційний Суд України зазначає, що обмеження відповідних виплат може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України. Суд апеляційної інстанції, приймаючи до уваги доводи апелянта, що він є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету, наголошує, що необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії незалежності суддів. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово констатував, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Окрім того, відповідно до рішень ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява № 63134/00, пункти 23, 26) та «Ромашов проти України» (заява № 67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Зокрема, у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява № 70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно). Колегія суддів також критично оцінює доводи апелянта, що він не є належним відповідачем по справі, оскільки зокрема відповідно до п. 4.3 Положення про Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, саме апелянт здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення місцевих загальних судів Одеської області. Водночас, наведені апелянтом обставини, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості відповідно до вимог чинного законодавства України Державною судовою адміністрацією України, жодним чином не свідчать про наявність правових підстав для визнання позивача неналежним відповідачем у межах даної справи розрахунок та виплата суддівської винагороди позивача відноситься до компетенції Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області. Колегія суддів зазначає, що відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, мав першочергово забезпечити виплату суддівської винагороди у повному обсязі за рахунок видатків Державного бюджету України на 2020 рік на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя. Такий обов`язок та пріоритетність виплати суддівської винагороди у порівнянні з іншими виплатами, крім згаданого вище, випливає також із особливого статусу судді, необхідності неухильного дотримання гарантій його незалежності. Натомість відповідачем зазначений обов`язок не був виконаний через помилкове застосування до спірних правовідносин норм частини третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-IX від 13.04.2020 року, а не через відсутність відповідних бюджетних призначень. Жодних доказів того, що ДСА України не забезпечила відповідних видатків суду не надано. Враховуючи, викладене, колегія суддів дійшла висновку, що за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено з порушенням положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і це порушене право позивача підлягає поновленню, при цьому доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду не спростовують. Враховуючи положення статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, захист прав у сфері публічно-правових відносин можливий у спосіб зобов`язання відповідача прийняти певне рішення чи зобов`язання вчинити певні дії. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003). Статтею 13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов`язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення). Вирішуючи питання ефективного захисту порушеного права позивача, колегією суддів вважає, що зобов`язання нарахувати та виплатити суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням здійснених виплат є ефективним способом захисту порушених прав позивача та належною гарантією остаточного вирішення спору. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на невірному тлумаченні апелянтом норм матеріального права та доводах, які вже були предметом дослідження суду першої інстанції та яким надано належну правову оцінку. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, при цьому доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, за участю третіх осіб Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М.П. Коваль Суддя: О. О. Кравець Суддя: Л.Є. Зуєва