Постанова 4806 № 299/3072/17

Справа № 299/3072/17 П О С Т А Н О В А Іменем України 06 травня 2021 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: головуючої судді Кожух О.А., суддів Джуги С.Д., Фазикош Г.В. за участю секретаря Купар Л.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Виноградівського районного суду від 28 лютого 2019 року (головуючий суддя Левко Т.Ю.) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, - в с т а н о в и в : У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. Позов мотивовано тим, що з 06.06.1998 сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Виноградівського районного суду від 28.09.2016. Вказував, що дітей від шлюбу немає. Згідно договору дарування від 26.03.2004 ОСОБА_3 (мати відповідачки) подарувала ОСОБА_1 житловий будинок по АДРЕСА_1 (відповідно до свідоцтва про право власності від 24.02.2004 рік побудови 1946, загальна площа 56,1 кв. м.) з господарськими спорудами (літня кухня Б; гараж В; сарай Г; уборна Д; свинарник Е; огорожа 1-2; тротуар 3). Старий будинок був збудований із саману, покритий черепицею, без каналізації, водопостачання, газового обладнання. За час шлюбу подружжя перебудувало на його місці новий будинок із цегли, з покрівлею із металевої черепиці, провело відповідні комунікації в будинку, а тому вказує, що у силу ст. 62 СК України цей будинок має бути визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Зазначав, що сторони офіційно ніде не працювали, але на земельній ділянці у них знаходились теплиці, на яких вони вирощували сільськогосподарську продукцію, яку реалізовували на ринку. Крім того, позивач постійно займався перевезенням пасажирів, речей за кордон. Також за рахунок спільної праці, спільно зароблених коштів сторони звели крім будинку ряд надвірних споруд: новий гараж, альтанку, перебудовано два сараї, покрили двір бетоном. Незмінними залишилися літня кухня Б, гараж В, сарай Г. Крім цього, за час шлюбу сторони придбали дві теплиці для вирощування сільськогосподарської продукції, розташовані на земельній ділянці біля будинку, розміром 9x50 метрів, виготовлені із металу та труб, вартість обох наразі становить 50 000 гривень. Посилаючись на дані обставини, просив: 1) визнати житловий будинок з надвірними спорудами об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; 2) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами загальною площею 90,4 кв. м, житловою площею 39,9 кв. м по АДРЕСА_1 ; 3) присудити позивачу одну теплицю вартістю 25 000 гривень, а іншу залишити відповідачу. Рішенням Виноградівського районного суду від 28.02.2019 позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами загальною площею 90,4 кв. м, житловою площею 39,9 кв.м. по АДРЕСА_1 . У задоволенні решти вимог відмовлено. На це рішення в частині задоволених вимог подала апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди відповідача з рішенням суду у частині задоволених позовних вимог. Апелянт зазначає, що спірний будинок було отримано ОСОБА_1 в дар та є її особистою приватною власністю; позивачем не надано до матеріалів справи доказів, що на час реконструкції будинку він мав власні кошти чи отримував якісь доходи; позивач не довів, що брав участь у реконструкції будинку своїми чи спільними коштами подружжя або власною працею; не довів, що вартість будинку істотно збільшилася за рахунок спільних трудових чи грошових затрат або затрат позивача; вказує, що позивач визнав у позовній заяві той факт, що ніде офіційно не працював, а твердження, що він заробляв продажем сільськогосподарської продукції, перевезенням пасажирів та речей за кордон не підтверджені доказами; насправді спірний будинок перебудовано за рахунок коштів, подарованих відповідачу її батьками; сам факт перебування сторін у шлюбі на час реконструкції будинку не є підставою для визнання його об`єктом спільної сумісної власності. Оскільки ОСОБА_2 рішення суду не оскаржив, апеляційний суд, з урахуванням принципу диспозитивності, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції - у частині задоволення позовних вимог про визнання житлового будинку з надвірними спорудами об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та поділ цього майна, не роблячи висновків щодо неоскарженої частини судового рішення (про відмову в поділі теплиць). У відзиві на апеляційну скаргу позивач, зокрема, зазначає, що відповідачем не надано доказів, що їй батьками були подаровані кошти на ремонт будинку, чи інших доказів, що вона особисто заробила кошти. Заслухавши представників сторін, які взяли участь у судовому засіданні апеляційного суду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог про визнання житлового будинку з надвірними спорудами спільною сумісною власністю подружжя і його поділ, суд першої інстанції вважав, що житловий будинок перебудовано сторонами за час перебування в шлюбі за спільні кошти подружжя. Проте із таким висновком місцевого суду погодитися не можна. Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що сторони з 06.05.1988 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Виноградівського районного суду від 28.09.2016. Від шлюбу дітей у сторін немає. В той же час, з матеріалів справив вбачається та визнається представниками сторін, що сторони були зареєстровані у будинку, який належить батькам позивача у АДРЕСА_2 . Так, відповідач у цьому будинку була зареєстрована з 12.09.1999 до 17.10.2016 (а.с.11 т. 2) На підставі договору дарування від 26.03.2004 відповідач ОСОБА_1 отримала в дар від своєї матері ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10 т. 1). Згідно договору дарування та свідоцтва про право власності від 24.02.2004 (виданого ОСОБА_3 ) будинок був збудований із саману, загальна площа будинку становила 56.1 кв.м., житлова площа 39,4 кв.м., рік побудови 1946. До нього належали такі надвірні споруди: літня кухня Б; гараж В; сарай Г; уборна Д; свинарник Е; огорожа 1-2; тротуар

3. У договорі дарування вказано інвентаризаційну оцінку будинку в розмірі 46 062 грн. Згідно довідки виконавчого комітету Перехрестівської сільської ради від 04.01.2019 батьки ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 до 15.10.2014 проживали та були прописані за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 103 т. 1 ), що позивачем не спростовується. У 2014 році виїхали проживати до Угорщини. Сторонами визнано ту обставину, що у старому будинку були відсутні каналізація, водо - та газопостачання. Рішенням виконавчого комітету Перехрестівської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області від 30.04.2004 № 22, відповідачу ОСОБА_1 надано дозвіл на перебудову вказаного житлового будинку. Площа перебудованого будинку змінилась, збільшилась загальна площа - 90,4 кв. м., житлова площа - 39,9 кв. м, що стверджується технічним паспортом на будинок, виготовленим 13.08.2014 Виноградівським КП «Виноградівське районне бюро технічної інвентаризації» та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 01.09.2014, виданим ОСОБА_1 (а.с. 11-16). Згідно технічного паспорту, виготовленого 13.08.2014, перебудований житловий будинок (літ.А) побудовано з цегли, покрівля зроблена з металевої черепиці; рік побудови спірного будинку - 2014. Вартість будинку становить 302 508 гривень. В будинку є такі інженерні обладнання: електрика, водопровід, каналізація, газопровід, центральне опалення. Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 01.09.2014, виданого ОСОБА_1 до будинку належать такі надвірні споруди: літня кухня Б; гараж В; сарай Г; сарай Д; сарай Е; свинарник Ж; сарай З; ворота 1; огорожа

2. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування. У статті 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Також вказано, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України). Можна зробити висновок, що за загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу. Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес" в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу N 1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом. У статті 62 СК України таке втручання у право особистої приватної власності передбачено. У цій статті вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника. Тому у самому законі, статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя. Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Отже, відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України, майно, набуте особою за час шлюбу, але на підставі договору дарування, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Таким чином, саме на позивача покладається обов`язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, оскільки у даному випадку спростовується презумпція особистої приватної власності відповідача. Відповідні висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20). Висновки щодо застосування положень ст. ст. 57 та 62 СК України також викладені у Постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема, від 27 січня 2021 року у справі № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18), від 24 березня 2021 року у справі № 161/17237/19 (провадження № 61-15св21). Як зазначалось вище, сторони були зареєстровані у будинку, який належить батькам позивача у АДРЕСА_2 . Відповідач у цьому будинку була зареєстрована з 12.09.1999 до 17.10.2016 заочне рішення про розірвання шлюбу за позовом ОСОБА_2 було ухвалено Виноградівським районним судом 28.09.2016 та вступило в законну силу 11.10.2016 (а.с.9 т. 1). В той же час, батьки відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - до 15.10.2014 проживали та були прописані за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 103 т. 1 ), Відповідач зазначала, що спірний будинок перебудовувався за кошти, подаровані її батьками. До матеріалів справи додані документи на підтвердження придбання будівельних матеріалів батьками відповідачки як до, так і після укладення договору дарування спірного будинку у 2004 році (а.с.12-20, 23-26 т. 2). Технічні умови на проведення газопостачання будинку були видані матері відповідачки ще у 2003 році (а.с.28-33 т.2) Позивач зазначав, що сторони офіційно ніде не працювали, але на земельній ділянці у них знаходились теплиці, на яких вони вирощували сільськогосподарську продукцію, яку реалізовували на ринку. Крім того, позивач постійно займався перевезенням пасажирів, речей за кордон. Згідно довідки виконавчого комітету Перехрестівської сільської ради від 17.01.2018 ОСОБА_2 займався вирощуванням овочів у закритому грунті (парниках) більше як 10 років на земельній ділянці площею 0,18 га в АДРЕСА_1 (а.с. 48 т. 1). Будь-якої інформації щодо здійснення позивачем перевезень пасажирів та речей матеріали справи не містять. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а згідно з частиною першою цієї статті кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Місцевий суд, у порушення зазначених положень закону, належним чином не перевірив, якими саме доказами ОСОБА_2 підтверджено факт істотного збільшення вартості будинку за рахунок його чи спільних коштів або спільних трудових затрат, оскільки ОСОБА_2 у позовній заяві вказував, що офіційно ніде не працював, не надав доказів здійснення підприємницької діяльності, продажу вирощеної сільськогосподарської продукції на ринку, не довів, що займався перевезенням пасажирів, речей за кордон, не довів розмір доходу та те, що, проживаючи з дружиною у будинку своїх батьків, отримані кошти спрямовував на перебудову спірного будинку. Також суд не врахував, що сам по собі технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок від 13.08.2014 не підтверджує передбачених ч. 1 ст. 62 СК України підстав виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині. Тягар доказування обставин, необхідних для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало іншому з подружжя, покладається на того із подружжя, який заявляє такі вимоги. При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мав довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність. Факт перебування осіб у шлюбі в період, коли вартість особистого майна відповідачки збільшилась, не є підставою для визнання його об?єктом спільної власності. ОСОБА_2 не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту своєї участі у здійсненні перебудови спірного будинку та господарських будівель, вкладеної частки трудових чи грошових затрат, оплати вартості ремонтних робіт чи власну участь у них, сплати коштів на придбання будівельних матеріалів. Зважаючи на викладене, рішення суду першої інстанції, через невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині задоволення вимог про визнання житлового будинку з надвірними спорудами об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами слід скасувати з підстав, передбачених п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог. Рішенням місцевого суду судові витрати у суді першої інстанції залишено за позивачем. За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачено 3275,14 грн., які слід стягнути з позивача. Керуючись п.2 ч. 1 ст. 374, п.п. 3, 4 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Виноградівського районного суду від 28 лютого 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку з надвірними спорудами об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними спорудами скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні таких позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3275,14 грн. у відшкодування судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 17 травня 2021 року. Головуюча: Судді: