Постанова 4857 № 380/4325/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/4325/20 пров. № А/857/6970/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді Курильця А.Р., суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І., з участю секретаря Ратушної М.І., представника позивача Максимова А.О., представника відповідача та третьої особи Горбонос І.К., розглянувши в відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції Гулик А.Г., час ухвалення рішення 22.02.2021 року, 16:28 год., місце ухвалення рішення м.Львів, дата складання повного тексту рішення 03.03.2021 року, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися в суд з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірними і скасування рішень, зобов`язання вчинити дії. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2020 № 159-20 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2020 № 158-20 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням висновків суду. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено повністю. Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовують тим, що у позивачів відсутні обґрунтовані підстави для надання їм захисту в Україні. За жодною із конвенційних ознак позивачі не переслідувались. Таким чином, повідомлені заявниками факти не є підставою для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до підпунктів 1,13 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Також просять врахувати аргументовану позицію Служби безпеки України щодо доцільності надання захисту в Україні іноземцям членам Хізб ут-Тахрір. Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала, просить рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити. Представник позивачів в судовому засіданні апеляційну скаргу заперечив, просить оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Туймази Башкортостан, є громадянином Російської Федерації, що підтверджується копією довідки про звернення за захистом в Україні №003774. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка м.Жанатас, Республіка Казахстан, є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується копією довідки про звернення за захистом в Україні № НОМЕР_1 . ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Головного управління ДМС України у Львівській області з заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення ОСОБА_1 вказав переслідування його владою Російської Федерації через політичні та релігійні переконання. Так, у 2004 році він, його брат ОСОБА_3 та його батько ОСОБА_4 були заарештовані та поміщені у тюрму, де під час слідства до них застосовувалися тортури та психологічний тиск. В 2005 році за сфабрикованою кримінальною справою засуджений до позбавлення волі. Після відбуття покарання в 2012 році за рекомендацією правозахисного центу Меморіал він з сім`єю та його брат залишили Російську Федерацію з метою пошуку притулку та у зв`язку із загрозою повторного кримінального переслідування. Вперше процедура розгляду заяви про пошук притулку відбувалася у м.Сімферополь АР Крим. У зв`язку з російською окупацією та анексією Криму вважає, що існує небезпека переслідування його та членів його сім`ї владою Росії через звернення за захистом в Україні. ОСОБА_2 вказала причиною звернення до Головного управління ДМС України у Львівській області переслідування її чоловіка ОСОБА_1 владою Російської Федерації через політичні та релігійні переконання. Як вбачається з протоколу співбесіди ОСОБА_1 від 14.04.2014 позивач повідомив, що в Російській Федерації він переслідується за участь у діяльності ісламської організації Хізб ут Тахрір, в основі якої лежить іслам, а цілями та завданнями є відродження ісламських понять та ісламського укладу життя серед мусульман. Вказав, що у 2004 році його заарештували за звинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого статтею 205.1 Кримінального кодексу Російської Федерації (схилення осіб до участі в діяльності терористичної організації) та частиною 2 статті 210 Кримінального кодексу Російської Федерації (створення злочинного угрупування). Вироком Верховного Суду Республіки Башкортостан позивач засуджений до 5-ти років позбавлення волі у колонії загального режиму. Касаційна та наглядова скарги залишені Верховним Судом Російської Федерації без задоволення. Ухвалою районного суду м.Івдель зменшено строк відбування покарання позивачем з 5-ти до 4-х років. У 2009 році після відбуття покарання позивач повернувся додому. ОСОБА_1 внесений у чорний список осіб, що фінансують терористичну діяльність, що позбавило його можливості здійснювати фінансові операції на території Російської Федерації та влаштуватися на роботу. Представники громадської організації Меморіал порадили позивачу разом з сім`єю залишити територію Російської Федерації. Тому на початку серпня 2012 року позивачі з дітьми власним автомобілем прихали до України. У м.Києві вони перебували до вересня, а потім через матеріальне становище переїхали до АР Крим, де відбувалася процедура розгляду заяви про надання статусу біженця. У зв`язку із рішенням ДМС України про відмову у наданні позивачам статусу біженця та через проведення референдуму в АР Крим, до проведення референдуму, 11.03.2014 виїхали до м.Львова. Повідомив, що у зв`язку із захопленням ОСОБА_5 і розглядом ДМС України справи про пошук притулку він має побоювання, що представники Російської Федерації будуть переслідувати осіб, які зверталися за захистом в Україні. ОСОБА_1 повідомив, що не користується захистом Російської Федерації і не може повернутися у країну свого походження по причині належності до Хізб ут Тахрір. Під час співбесіди 29.04.2014 ОСОБА_1 додатково повідомив, що за законодавством Російської Федерації за членство у Хізб ут Тахрір настає кримінальна відповідальність, оскільки ця організація заборонена. За українським законодавством такої заборони немає. Згідно з протоколом співбесіди ОСОБА_2 від 15.04.2014 позивачка повідомила, що її чоловік ОСОБА_1 переслідується в Російській Федерації за участь у діяльності ісламської організації Хізб ут Тахрір. Позивачка зазначила, що її проблеми пов`язані з чоловіком, особисто до неї працівники прокуратури, міліції чи ФСБ не звертались, жодних дій не вчиняли. ОСОБА_2 вказала, що не може повернутись до Російської Федерації, оскільки там йде боротьба проти всіх мусульман. Згідно з рішеннями ДМС України від 18.07.2014 № 391-14, № 390-14 позивачам відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 04.02.2015 у справі №813/5451/14, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.06.2015, частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме: визнано протиправними та скасовано рішення ДМС України від 18.07.2014 №390-14 та №391-14; зобов`язано ДМС України визнати позивачів особами, які потребують додаткового захисту. Постановою Вищого адміністративного суду України від 17.11.2015 у справі №К/800/32501/15 задоволено касаційну скаргу ДМС України, а саме: скасовано постанову Львівського окружного адміністративного суду від 04.02.2015 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.06.2015; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. 08.11.2016 громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_6 повторно звернулися до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. 08.11.2016 Головне управління ДМС України у Львівській області за результатами розгляду заяв позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до наказів № 249, № 250 відмовлено в прийнятті таких заяв, відповідно до вимог ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 у справі №813/1439/17 вказані рішення визнані неправомірними та скасовані, а також зобов`язано Головне Управління ДМС України у Львівській області прийняти до розгляду заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. На виконання вказаної постанови суду, ДМС України прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту від 12.04.2019 за №134-19, №133-19. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 12.09.2019 у справі №1.380.2019.002576, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.12.2019, позов громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії задоволено частково, а саме: визнано неправомірними та скасовано, прийняті Державною міграційною службою України, рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №134-19 від 12.04.2019 та рішення про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №133-19 від 12.04.2019; зобов`язано Державну міграційну службу України у місячний строк з дня набрання рішенням законної сили повторно розглянути звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та вирішити питання про визнання їх біженцями або особами, які потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. На виконання вказаного судового рішення Державна міграційна служба України повторно розглянула заяви позивачі та прийняла рішення від 13.05.2020 №158-20 та №159-20 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , якими відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Про вказані рішення позивачів повідомлено Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області (повідомлення від 25.05.2020 №№12, 13). Не погоджуючись з вказаними рішеннями позивачі звернулися до суду з відповідним позовом. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення вказаного статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08.07.2011 року за №3671-VI (далі Закон України №3671-VI), з наступними змінами та доповненнями. Згідно з частиною 5 статті 5 Закону України №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Як вбачається зі змісту частини 7 статті 7 Закону України №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно з визначенням пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом вказаної країни або не бажає користуватися вказаним захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 вказаної ж статті встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після вказаного, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону України №3671, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом вказаної суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту A статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. Разом із вказаним, пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України № 3671-VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої вказаної статті. У пунктом 13 статті 1 вказаного Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у рішенні вище. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону України №3671-VI. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Підстави відмови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, вказані у відповідних висновках Головного ДМС України у Львівській області від 27.04.2020. Так, третя особа дійшла висновку про те, що побоювання ОСОБА_1 зазнати шкоди у разі повернення до Росії, пов`язані із його діяльністю як члена міжнародної ісламської політичної партії Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі, яка визнана рішенням Верховного Суду Російської Федерації від 14.02.2003 терористичною організацією з забороною її діяльності на території Російської Федерації, за що його було засуджено. Третя особа зазначає, що за словами заявника в країні походження переслідуються громадяни, які сповідують іслам. Водночас, в даному випадку існують суперечності, оскільки згідно ІКП в Російської Федерації є чимало громадян, які сповідують іслам і жодним чином не переслідуються, а навпаки беруть активну участь в житті суспільства Російської Федерації. Партія Хізб ут-Тахрір згідно з рішенням Верховного суду Російської Федерації від 14.02.2003 за № ГКПИ 03-116, є забороненою і визнана терористичною, причетність до вказаної партії тягне за собою відповідальність згідно з Кримінальним кодексом Російської Федерації. До вступу у зазначену партію ОСОБА_1 безперешкодно сповідував іслам і його право на свободу віросповідання жодним чином державою не порушувалося і переслідувань він не зазнавав. Як вбачається з матеріалів особової справи, заявник неодноразово чув про переслідування членів заборонених законом організацій, про проведення обшуків в їх помешканнях, проте вважаючи методи сповідування ісламу так, як трактує його партія Хізб ут-Тахрір, правильними, вирішив і надалі бути членом вказаної партії, навіть не зважаючи на те, що відбував покарання в місцях позбавлення волі за відношення до вказаної партії. Останнє свідчить, що заявник розумів та розуміє на даний час, наслідки членства та діяльності у забороненій організації, тобто свідомо порушував і порушує законодавство країни громадянської належності, оскільки, як вбачається в співбесіді, покидати ряди партії заявник не має наміру, адже такий крок для нього прирівнюється до позбавлення релігії в цілому. Отже, відповідач дійшов висновку що заявник не зазнавав переслідувань через сповідування ісламу в країні походження, проте після вступу в ряди забороненої партії і сповідування ісламу так як вказаного вимагає партія, заявник відбув покарання в місцях позбавлення волі, а також зазнав переслідувань через свідоме порушення Закону РФ, а саме членство в забороненій партії Хізб ут-Татхір. Побоювання ОСОБА_2 зазнати переслідувань у РФ, на думку відповідача, пов`язані виключно з діяльністю її чоловіка. До вступу чоловіка заявниці у зазначену партію, сім`я заявниці безперешкодно сповідувала іслам і її право на свободу віросповідання жодним чином державою не порушувалося. Жодних особистих переслідувань заявниця в країні походження не зазнала. Відповідно, відповідач дійшов висновку, що заявниця не зазнавала жодних переслідувань через сповідування ісламу в країні походження, і її право на віросповідання не зазнало утисків в країні походження. З огляду на викладене, перевіряючи наявність чи відсутність умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, суд вважає за необхідне дослідити правову, релігійну, соціальну та політичну природу діяльності політичної партії Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі, а також загрози, які можуть мати місце для членів вказаної партії у Російській Федерації. Колегією суддів встановлено, що Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням партія вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників, цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени партії не переслідуються правоохоронними органами країни. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. Єдиною країною, де Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі заборонена як «терористична організація» є Росія (рішення Верховного Суду РФ від 14.02.2003 року № ГКПИ 03-116). Водночас, Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, Аль-Каїді та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі до терористичної та/або екстремістської. Таким чином, вказане дає підстави характеризувати Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення. В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України. Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 року № 1014-р. «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними. У федеральному випуску «Российской газеты» від 28.07.2006 року № 4130 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під № 8 у якому значиться «Партія ісламського визволення» (Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі). Згідно з листами Управління СБУ у Львівській області від 14.02.2020 за №62/2/3-1819п, №62/2/5-1818п, відомості щодо обставин за яких громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не можуть бути визнані біженцем або особою, яка потребує додаткової захисту в управлінні не встановлено. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що дав критичну оцінку посилання відповідача та третьої особи на лист Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України від 25.09.2019 №428, в якому охарактеризовано основну форму діяльності організації Хізб ут-Тахрір як радикальну політизовану ісламістську пропаганду при повній нетерпимості до інших релігій, активну вербовку прихильників, формування національної та релігійної нетерпимості щодо слов`янського населення, розповсюдження матеріалів терористичного змісту, заклики до громадської непокори, нехтування законів держави перебування, формування релігійного фанатизму. При цьому, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що органи ДМС України не наділені повноваженнями щодо віднесення тієї чи іншої організації до терористичної чи екстремістської. Основною причиною звернення за захистом в Україні позивачі вказують обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв`язку з своїми політичними та релігійними поглядами, зокрема у зв`язку із членством в організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі. Згідно з КК РФ (в редакції від 23.04.2019 року) організація діяльності забороненої судом терористичної організації (ч.1 ст. 205.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років із штрафом в розмірі до 1 млн. руб. чи в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період до п`яти років чи без такого і з обмеженням волі на строк від 1 року до 2 років чи довічним позбавленням волі; за участь в діяльності терористичної організації (ч.2 ст. 205.5) - позбавлення волі на строк від 10 до 20 років із штрафом в розмірі до 500 тис. руб. чи в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період до трьох років чи без такого. Як на доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув`язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б`ють та застосовують тортури): щорічний звіт Комісії США щодо свободи віросповідання в країнах світу, 2016 р.: Росія, 2 травня 2016 року: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html; Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html; https://memohrc.org/ru/news_old/spisok-presleduemyh-v-svyazi-s-prichastnostyu-k-hizb-ut-tahrir-obnovlyaetsya; https://ovdinfo.org/express news/2017/05/24/ prokuratura-trebuet-posadit-poluchivshih-uslovnye-sroki-po-delu-hizb-ut та ін. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачами наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивачі зазнавали переслідувань через свою політичну, релігійну позицію. Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачами не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч.1 ст. 205.5.1, ч.1 ст. 205.5 КК РФ посилилась, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивачів зазнати переслідувань у разі їх повернення до Росії. Позивачі вказують на те, що згідно з наведеною інформацією щодо країни походження позивачів, взятої з незалежних джерел, в Російській Федерації широко практикується переслідування за ознакою віросповідання, зокрема за сповідування ісламу. Окрім того дані обставини підтверджуються також показами свідка наданими у судовому засіданні суду першої інстанції. Так, свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні вказав на те, що тиск на членів релігійної організації у Російській Федерації посилився саме з 2014 року, зокрема працівники силових органів вчиняють всілякий тиск на родичів членів організації. Також, зазначив, що в Україні члени організації працюють виключно ідеологічним шляхом. Вказана інформація подавалась до Державної міграційної служби, але не була жодним чином досліджена та взята до уваги при винесенні оскаржуваних рішень. Крім того, суд бере до уваги інформацію УВКБ ООН Доповідь щодо ситуації з правами людини в Україні 16.02.2019 15.05.2019 (https://www.vkksu.gov.ua/userfiles/doc/ReportUkraine16Feb2019_UA.pdf) відповідно до якої: 97. 27.03.2019 Федеральна служба безпеки Російської Федерації (ФСБ) разом із поліцією та Національною гвардією Російської Федерації розпочала широкомасштабну операцію проти ймовірних членів організації Хізб ут-Тахрір у Криму, організації, яка в Російській Федерації вважається терористичною, але є легальною в Україні. За один день було проведено двадцять шість обшуків у будинках у м. Сімферополь, а також у Сімферопольському, Білогірському та Красногвардійському районах. Після одночасних рейдів і візитів до кожного будинку, ФСБ затримала 20 чоловіків-мусульман за підозрою у створенні терористичної організації або участі у терористичній організації, після чого їх було взято під варту. Ще чотирьох осіб було арештовано за аналогічною підозрами 28 березня та 17 квітня 2019 року. Як повідомляється, більшість з арештованих осіб кримські татари, які належать до громадянського руху Кримська солідарність, незареєстрованої ініціативи, організованої родичами затриманих кримських татар.

98. З початку окупації, за обвинуваченням у зв`язках із забороненими мусульманськими групами в Криму арештовано або засуджено 59 осіб, переважна більшість яких кримські татари. Дванадцять із них визнані винними і засуджені до кримінального покарання. УВКПЛ зазначає, що кримінальне переслідування всіх цих осіб здійснювалося за законодавством Російської Федерації. Вказані обставини дають підстави суду вважати, що в разі повернення позивачів до країни походження Російської Федерації, в тому числі на тимчасово окуповану територію України в Автономну Республіку Крим, вони можуть зазнати переслідувань за релігійною ознакою, оскільки ОСОБА_1 входить до політичної організації релігійного спрямування Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі та членів якої переслідують у Російській Федерації в кримінальному порядку. При цьому, суд звертає увагу на те, що членство у зазначеній організації нерозривно пов`язано із сповідуванням релігії Іслам, відтак її прихильники мусульмани знаходяться під захистом статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожному право на свободу думки, совісті та релігії. Таким чином, вірними є висновки суду першої інстанції, що на час винесення оскаржуваних рішень відповідач не дослідив та не врахував вказані обставини, а тому такі рішення не відповідають критеріям обґрунтованості та пропорційності, передбаченим пунктами 3, 8 частини 2 статті 2 КАС України. Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року. Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. З огляду на вищезазначене, оскаржуване рішення відповідача прийнято без врахуванням всіх обставин, необґрунтовано, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Що стосується позовної вимоги про зобов`язання Державну міграційну службу України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, то така задоволенню не підлягає, з огляду на конституційний принцип розподілу влад та дискреційних повноважень органу державної міграційної служби, оскільки суд не вправі перебирати на себе повноваження та здійснювати функції такого органу надавати оцінку обставинам, про які зазначали заявники у своїх заявах. З огляду на наведене, суд першої інстанції вірно вийшов за межі позовних вимог та зобов`язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту з урахуванням висновків суду. Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає. Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу Державної міграційної служби України слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року у справі № 380/4325/20 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя А. Р. Курилець судді М. П. Кушнерик О. І. Мікула Повне судове рішення складено 13 травня 2021 року.