Постанова 4855 № 640/6692/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/6692/20 Суддя (судді) першої інстанції: Вєкуа Н.Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів : головуючий суддя Грибан І.О., судді: Беспалов О.О., Парінов А.Б., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2021 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби Українт, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - У С Т А Н О В И В: Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області (дата та номер не зазначені) про відмову ОСОБА_1 в прийнятті документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України N 228-19 від 27.12.2019 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, в якій просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2021 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. В апеляційній скарзі позивач вказує, що шукач притулку не повинен щось доводити, позивач має обов`язок подачі фактів та доказів, які є у його розпорядженні, а обов`язок доказування це зовсім інше поняття, і цей обов`язок вже лежить на відповідачу, який має спростувати факти, надані позивачем, які, на погляд ДМС України, є неправдивими, в свою чергу, пояснення заявника і є доказ. Апелянт стверджує, що він через обґрунтовані побоювання стати жертвою довготривалого конфлікту на території Афганістану, був вимушений покинути країну свого походження, і у своїй заяві до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області чітко зазначив причини, через які він не може повернутися до Афганістану, при цьому, суд першої інстанції, відповідач 1 та відповідач 2 взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті. Між тим, інформація по країні походження - Афганістан, міститься у загальнодоступних та авторитетних джерелах інформації, тобто не потребує доказування. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2021 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2021 року та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження. 12.04.2021 до суду апеляційної інстанції від Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року залишити без змін. У відзиві Державна міграційна служба України вказує, що твердження позивача стосовно існування загрози його життю, безпеці чи свободі у країні громадянського походження, наведені у заяві, скарзі та під час співбесіди не підпадають під жодну з конвенційних ознак, а тому відсутні підстави для визнання позивача біженцем у відповідності до умов передбачених п.1ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного. Судом першої інстанції з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у провінції Кабул, Афганістан, сімейний стан - вдова, за національністю - таджик, віросповіданні - Іслам. З матеріалів справи слідує, що Афганістан залишила легально 24.04.2016 літаком до Російської Федерації. До України позивач прибула 30.04.2016, місце перетину кордону їй невідоме, оскільки перетин кордону здійснено таємно, за відсутності документу на в`їзд автомобілем та пішки. Документи, які посвідчують особу відсутні. 09.08.2016 ОСОБА_1 подала до міграційного органу заяву - анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду особової справи громадянки Афганістану ОСОБА_1 , поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України в м. Києві 30.11.2016 оформлено висновок із рекомендацією відмовити громадянці Афганістану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який підтримано рішенням ДМС України №617-16 від 02.12.2016. 27 серпня 2019 року позивач вдруге звернулась до Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та в Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною звернення позивача за захистом в Україні у вказаній анкеті зазначено, що в Афганістані триває війна, в якій загинув її чоловік. Його підірвали на мосту «Махмуд Хан». Ситуація в сфері безпеки в Афганістані залишається нестабільною. Кожен день там підриваються бомби та помирають люди, людей викрадають, беруть в заручники. Кожен день невинні люди помирають від рук талібів. Це підтверджується інформацією про країну походження, яку я додаю до цієї заяви. У вказаній заяві позивач просить органи ДМС переглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомленням №221 від 27.08.2019 позивачу повідомлено про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області від 27.08.2019 №523. Наказ відповідача від 27.08.2019 року №523 прийнятий на підставі частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 30 серпня 2019 року позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України на відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 27.12.2019 року № 228-19 відхилено скаргу громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 від 30.08.2019 на наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 27.08.2019 №523 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_1 . Про вказане рішення позивача проінформовано повідомленням від 20.01.2020 №15. Позивач, не погоджуючись з вказаними рішеннями відповідачів, вважаючи їх протиправними, звернувся до суду з позовом. Свої позовні вимоги, позивач обґрунтовує тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, за твердженням останнього, у неї є об`єктивні побоювання, що у разі повернення до країни походження - Ісламської Рреспубліки Афганістан їй буде загрожувати небезпека в країні походження та порушення її прав та інтересів, відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись повторно з заявою до Управління ДМС України в Київській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем не надано нових пояснень чи доказів, щодо побоювань стати жертвою збройного конфлікту чи переслідувань. Водночас, доводи позивача про реальний обґрунтований ризик зазнати в країні походження жорстокого та принижуючого поводження, не знайшли свого підтвердження у зібраних та досліджених судами доказах. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем обґрунтовано прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, а також правомірно залишено без розгляду скаргу позивача на зазначене рішення до Управління ДМС України в Київській області Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною першою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Положеннями частини шостої статті 8 зазначеного Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до частин одинадцятої і дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п`ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). З матеріалів справи убачається, що Рішенням Державної міграційної служби України від 27.12.2019 року № 228-19 відхилено скаргу громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 від 30.08.2019 на наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 27.08.2019 №523 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_1 . Підставою такої відмови стала необґрунтованість поданої позивачем заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Також вказано, що зазначені в заяві про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту від 09.08.2016 року є ідентичними підставами, зазначеними в заяві про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту від 27.08.2019 року. Нових обставин щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань не повідомлено, також, у повторній заяві та скарзі заявниця не повідомляє про наявність будь-якої загрози для неї особисто чи її близьких через наявність збройного конфлікту в Афганістані. Надаючи оцінку вказаному рішенню, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви). «Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, з матеріалів справи убачається, що громадянка Афганістану ОСОБА_1 вже зверталась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №617-16 від 02.12.2016 про відмову у визнанні громадянки Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 листопада 2017 року, яку залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2018 року, у задоволенні позову відмовив. Судом встановлено, що у задоволенні адміністративного позову громадянки Афганістану ОСОБА_1 відмовлено з тих підстав, що позивачем не було, надано суду достатніх та переконливих доказів наявності фактів обґрунтованості побоювань переслідування за політичними поглядами та її безпеці і свободи в країні походження через існування реального ризику, а також те, що їй може бути спричинено шкоду у формі застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Отже, що звертаючись повторно з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем не надано нових пояснень чи доказів, щодо побоювань стати жертвою збройного конфлікту чи переслідувань. Водночас, доводи позивача про реальний обґрунтований ризик зазнати в країні походження жорстокого та принижуючого поводження, не знайшли свого підтвердження у зібраних та досліджених судами доказах. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС факти про країну походження позивача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність обставин, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не можливість користуватися захистом цієї країни або не бажання користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань. Натомість, причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що спірне рішення Управління ДМС в Київській області про у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та спірне рішення ДМС України № 38-18 від 12.03.2018 про відхилення скарги позивача на вказане рішення є обґрунтованими та правомірними, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судом першої інстанції. Разом з цим, позовна вимога про зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до чинного законодавства задоволенню також не підлягає як така, що є похідною від попередніх. Отже, на підставі викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають. У свою чергу, судовою колегією встановлено, що наведені апелянтом доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права. У свою чергу, вказані позивачем в апеляційній скарзі доводи не свідчать про наявність передбачених ст. 317 КАС України підстав для скасування рішення суду першої інстанції, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328-329 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя І.О. Грибан Судді О.О. Беспалов А.Б. Парінов (повний текст постанови складено 13.05.2021р.)