Постанова 4804 № 219/1997/20

Єдиний унікальний номер 219/1997/20 Номер провадження 22-ц/804/495/21 ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2021 року м. Бахмут справа № 219/1997/20 провадження № 22-ц/804/495/21 Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ : головуючого - Тимченко О.О., суддів: Мірути О.А., Хейло Я.В., за участю секретаря судового засідання Цимбал Д.А., учасники справи: позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Донецького апеляційного суду в м. Бахмут цивільну справу № 219/1997/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року (суддя Давидовська Т.В.), ухваленого в приміщенні Артемівського міськрайонного суду Донецької області, повне судове рішення складено 26 жовтня 2020 року, за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року (суддя Давидовська Т.В.), ухваленого в приміщенні Артемівського міськрайонного суду Донецької області, повне судове рішення складено 22 січня 2021 року, В С Т А Н О В И В: КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ В березні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені яких діє ОСОБА_3 звернулися до суду з зазначеним позовом в обґрунтування якого послався на те, що позивачам, як подружжю на праві спільної сумісної власності належить будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Станом на 18 грудня 2017 року вони постійно проживали в даному будинку. Зазначений будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2156 га за вказаною вище адресою, яка на підставі рішення Новолуганської селищної ради від 31 січня 1997 року була передана ОСОБА_2 у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю II-ДН № 092031. 18 грудня 2017 року в результаті терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції, вказане належне позивачам житло було зруйновано, що підтверджується актом обстеження технічного стану будівель житлового фонду Новолуганської селищної ради Бахмутського району Донецької області з метою визначення збитків, понесених в результаті надзвичайної ситуації, що склалася 18 грудня 2017 року в результаті обстрілу селища Новолуганське під час проведення антитерористичної операції. Причиною руйнування є пряме влучення снаряду в будинок. 19 грудня 2017 року відомості за фактом артилерійського обстрілу селища Новолуганське, що відбувся 18 грудня 2017 року, правоохоронними органами були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером 12017050150002992, позивачі були визнані потерпілими і допитані, на даний час досудове розслідування триває. У грудні 2019 року позивач звернулися до Новолуганської селищної ради із заявою про встановлення їм статусу осіб, які постраждали від надзвичайної ситуації і видачу довідок про встановлення цього статусу, на що отримали лист № 1150/02-14 від 26 грудня 2019 року з відмовою, аргументованою тим, що законодавчо не врегульовано форму такої довідки і порядок її видачі, що після затвердження змін до постанови КМУ від 18 грудня 2013 року № 947 будуть складені списки постраждалого житла, проведено його обстеження та надано потрібну позивачам довідку. 13 листопада 2019 року рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області у цивільній справі № 219/3215/19 за заявою ОСОБА_4 і ОСОБА_1 встановлені юридичні факти отримання позивачами мінно-вибухових травм в с. Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України 18 грудня 2017 року. Зазначеним рішення суду підтверджуються фактичні обставини, викладені в цій позовній заяві щодо зруйнованого житла позивачів. 21 лютого 2020 року позивачі звернулися до Бахмутської РДА із заявою на отримання компенсації за зруйноване житло і згодою передати своє зруйноване майно в комунальну власність відповідно до законодавства, проте відповідь на дану заяву до цього часу позивачам не надійшла. З системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, і відповідно до частини 9 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачам шкоди, заподіяної внаслідок руйнування їх житла, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму статті 86 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Згідно наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 02 грудня 2019 року № 287 «Про прогнозні середньорічні показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України на 2020 рік» вартість 1 кв. м загальної площі квартир будинків (з урахуванням ПДВ), грн. у Донецькій області складає 14 322 грн. Враховуючи, що загальна площа зруйнованого будинку позивачів, що вказана в свідоцтві на право власності на житло і в доданому до нього технічному паспорті на будинок, становить 81,8 квадратних метрів , ціна позову складає: 14 322 х 81,8 = 1 171 539, 60 грн. Просили стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь позивачів за рахунок коштів Державного бюджету України, шкоду заподіяну терористичним актом у вигляді руйнування будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 1 171 539,60 грн. шляхом стягнення з Державної казначейської служби України. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЬ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до відповідачів: 1) Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, 2) Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, задоволено частково. Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 80 000 грн. кожному. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено. Судове рішення мотивоване тим, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. При цьому закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи. Разом з тим позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання Державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Оскільки кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц. Визначаючи компенсацію в розмірі 80 000 грн. кожному, суд першої інстанції виходив з обставин справи, принципу розумності та справедливості, та врахування практики ЄСПЛ. Додатковим рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року стягнуто з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 717 грн. 69 коп. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 717 грн. 69 коп. Судове рішення мотивоване тим, що під час ухвалення рішення від 26 жовтня 2020 року не було вирішено питання про розподіл судових витрат, а тому враховуючи положення статті 141 ЦПК України та те, що позовні вимоги задоволено частково з Держави Україна в особі КМУ та Державної казначейської служби України на користь держави підлягає стягненню судовий збір. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНИХ СКАРГ У апеляційній скарзі на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року, поданій до Апеляційного суду відповідач Кабінет Міністрів України посилається на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та на порушення норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. У апеляційній скарзі на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року, поданій до Апеляційного суду відповідач Державна казначейська служба України посилається на порушення норм матеріального та процесуального права, просить додаткове рішення скасувати. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА АПЕЛЯЦІЙНУ СКАРГУ Апеляційна скарга Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року мотивована тим, що неможливість попередження обстрілів у с. Новолуганське, внаслідок якого зруйноване житло, яке належить позивачам, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Судом першої інстанції не враховано висновків Великої палати ВС викладених у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19. 02 вересня 2020 року прийнято постанову Кабінету Міністрів України №767, якою затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. З положень порядку можна дійти висновку, що позивачі є постраждалими в розумінні порядку і вони мають право на отримання компенсації від держави за рішенням відповідної комісії. Судом першої інстанції прийнято рішення про виплату компенсації постраждалому, житловому будинку (квартиру) якої зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російською Федерацією без врахування норм вищезазначеного порядку. Суд першої інстанції у порушення вимог процесуального законодавства не залучив до участі у справі створену відповідно до розпорядження голови Донецької обласної державної адміністрації, керівника Донецької обласної військово-цивільної адміністрації від 02 жовтня 2020 року № 1095/5-20, комісію з розгляду питань, пов`язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем у справі, оскільки він є центральним органом виконавчої влади в Україні який спрямовує свою діяльність на забезпечення внутрішньої політики країни шляхом видання підзаконних актів на виконання законів України та Конституції. Вказані повноваження Кабінету Міністрів України не передбачають участь у проведенні спеціальних заходів спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто незабезпеченням проведення яких призвело до порушення прав позивачів. Згідно з положеннями частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу України Кабінет Міністрів України не є розпорядником бюджетних коштів, а отже не має, і не може мати рахунків в органах Казначейства. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 визначала, що виконання фінансових зобов`язань держави здійснюється Державною казначейською службою. Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України не являється суб`єктом, який порушив права позивачів. Апеляційна скарга Державнрї казначейської служби України на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року мотивована тим, що Державна казначейська служба України виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними зобов`язаннями і є окремим учасником цивільних відносин відповідно до частини 1 статті 2 ЦК України. Юридичні особи, несуть юридичну відповідальність лише за своїми договірними зобов`язаннями. Держава не відповідає по зобов`язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а організації не відповідають по зобов`язанням держави. Така юридична особа, тобто державна установа, відповідає за своїми зобов`язаннями коштами, які є її розпорядженні (Рішення Конституційного Суду № 12-рп/2001 від 03 жовтня 2001 року). Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 03 серпня 2011 року « Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників» Казначейство відповідно до покладених завдань здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Тобто, Казначейство є лише тим органом, який здійснює списання коштів у разі стягнення цих коштів з держави. Тому, є невірним пред`явлення позовних вимог про стягнення судового збору безпосередньо до Казначейства. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі, отже боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава України, як учасник цивільних відносин. Вищезазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду яка викладена у постанові від 06 лютого 2019 року по справі № 199/6713/14-ц. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ІНШІХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 29 квітня 2021 року від Державної казначейської служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року, в якому просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення скасувати. В обґрунтування відзиву зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що діє порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої зброєною агресією Російської Федерації, затверджений постановою КМУ від 02 вересня 2020 року №767, який стосується спірних правовідносин. Не обґрунтовано яким саме чином Державна казначейська служба України завдала шкоду позивачам, тому що казначейство жодних прав та інтересів позивачів не порушувало, не вступало в правовідносини з ними і жодної шкоди їм не завдало, а тому, виходячи із вимог Конституції України, ЦК України та інших актів законодавства, не може нести відповідальність за шкоду завдану позивачам діями інших суб`єктів. Інші доводи є ідентичними тим, що викладенні в апеляційній скарзі Державної казначейської служби України на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року. Відзиви на апеляційні скарги учасниками справи не надано. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та їх представник, в судове засідання апеляційного суду не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені а належним чином, від них надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності (а.с.89 т.2). Представник Кабінету Міністрів України Тичинін Я.Д. в судовому засіданні доводи апеляційних скарг підтримав, просив їх задовольнити. Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з`явилась про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, від неї надійшла заява про розгляд справи без її участі (а.с.46-47 т.2). Суд ухвалив, розглядати справу у відсутність сторін, які не з`явились, оскільки відповідно до положень частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ З свідоцтва про право власності на житло виданого 28 лютого 1996 року бюро приватизації житла Артемівського району «Мансарда» вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Загальна площа будинку становить 81,8 кв.м. (а.с.13 т.1). Вказаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2156 га за вказаною вище адресою, яка на підставі рішення Новолуганської селищної ради від 31 січня 1997 року була передана ОСОБА_2 у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю II-ДН № 092031 (а.с.15 т.1). З копії акту обстеження технічного стану будівель житлового фонду Новолуганської сільської ради Бахмутського району Донецької області з метою визначення збитків, понесених в результаті надзвичайної ситуації, що склалася 18 грудня 2017 року в результаті обстрілу селища Новолуганське під час проведення антитерористичної операції будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , затвердженого Новолуганським сільським головою ОСОБА_5 , встановлено, що внаслідок обстрілу 18 грудня 2017 року і прямого влучення вищезазначений будинок був повністю зруйнований,у тому числі фундамент будинку. Також зруйноване все майно, що знаходилося всередині будинку, а саме: побутова техніка, меблі, особисті речі, одяг, документи тощо. Частково зруйновані господарчі споруди та літня кухня, огорожа, теплиця, гараж (а.с.16 т.1). З копії акту матеріального обстеження № 95/02-14 від 12 січня 2018 року, складного за участю депутатів Новолуганської сільської ради та сільського голови, вбачається, що обстеженням встановлено, що будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстровані та постійно проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , постраждав внаслідок бойових дій під час проведення антитерористичної операції і висловлено клопотання про виплату відповідної матеріальної компенсації (а.с.17 т.1). 19 грудня 2017 року органом досудового розслідування до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення за номером 12017050150002992 за фактом артилерійського обстрілу селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області, який стався 18 грудня 2017 року, яке об`єднано з кримінальне провадження кримінальне провадження № 42014051100000037 за ознаками частин 1-3 статті 258 Кримінального кодексу України (терористичний акт). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є потерпілими у вказаному кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частин 1-3 статті 258 Кримінального кодексу. Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2019 року у цивільній справі № 219/3215/19 установлено факт отримання мінно-вибухової травми ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (а.с.19-22 т.1). ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційна скарга Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року задоволенню не підлягає. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Апеляційна скарга Державної казначейської служби України на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року підлягає задоволенню. МОТИВИ З ЯКИХ ВИХОДИВ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД, ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини 1 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає. Ухвалюючи рішення від 26 жовтня 2020 року суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. При цьому закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи. Разом з тим позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання Державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Оскільки кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц. Визначаючи компенсацію в розмірі 80 000 грн. кожному, суд першої інстанції виходив з обставин справи, принципу розумності та справедливості, та врахування практики ЄСПЛ. Такий висновок суду першої інстанції є вірним та ґрунтується на вимогах діючого законодавства. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації. У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70). Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Аналіз наведеного свідчить про те, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм». З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Позивачі звернулись до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що вони не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке позивачі, на їх думку, мають право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивачі зазначили, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що посилання позивачів, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. Разом з тим, як зазначено вище, зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті (такому як судове рішення), пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону). З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08). Крім того, відповідно до частини 8 статті 86 і частини 3 статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №

623. На підставі викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачам на праві власності житловий будинок, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.. Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання). Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Отже, вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними, проте позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, як вірно зазначив суд першої інстанції. Разом із тим позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114). Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс

19. Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При цьому правовою підставою для виплати компенсації, а не майнової чи моральної шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме таких правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц та в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 243/11658/15-ц. Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що відповідно до акту обстеження технічного стану будівель житлового фонду Новолуганської сільської ради Бахмутського району Донецької області з метою визначення збитків, понесених в результаті надзвичайної ситуації, що склалася 18 грудня 2017 року в результаті обстрілу селища Новолуганське під час проведення антитерористичної операції будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , затвердженого Новолуганським сільським головою ОСОБА_5 , встановлено, що внаслідок обстрілу 18 грудня 2017 року і прямого влучення вищезазначений будинок був повністю зруйнований,у тому числі фундамент будинку. Також зруйноване все майно, що знаходилося всередині будинку, а саме: побутова техніка, меблі, особисті речі, одяг, документи тощо. Частково зруйновані господарчі споруди та літня кухня, огорожа, теплиця, гараж. Станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивачі були залучені потерпілими через пошкодження їх житлового будинку, тривало. За наведених обставин у позивачів виникло право на отримання від Держави компенсації згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втратою майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є не тільки фізичне знищення майна, а і позбавлення можливості мирно володіти своїм майном, що є правовою підставою для виплати компенсації за невиконання державою свого позитивного обов`язку. При цьому, апеляційний суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06). У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна». На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України. В будь-якому випадку, апеляційний суд вважає, що, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави. Суд першої інстанції застосував норми права з урахування висновків, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц та від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18). Визначаючи розмір такої компенсації за принципом розумності та справедливості, суд першої інстанції, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов правильного висновку, що позивачі як власники зруйнованого терористичним актом під час проведення антитерористичної операції житлового будинку, мають право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 80 000 грн. кожному. При цьому відповідач розміру компенсації не спростував, не навів свого розрахунку. Що стосується доводів апеляційної скарги, щодо запровадженого у 2020 році порядку здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, то слід зазначити наступне. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №

623. Постановою КМУ від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року Відповідно до а. 2 п. 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Однак позивачі звернулись до суду з позовом в березні 2020 року, а розпорядження щодо створення комісії з розгляду зазначених питань було ухвалено Донецькою обласною державною адміністрацією, обласною військово-цивільною адміністрацією лише у жовтні 2020 року. А тому у суду першої інстанції не було підстав для відмови в задоволені позовних вимог у зв`язку із тим, що позивачі не зверталися до зазначеної комісії для вирішення питання щодо отримання відповідного відшкодування шкоди, як і не було підстав для залучення комісії до участі у справі. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги, що Кабінет Міністрів України є не належним відповідачем. Відповідно до частини 2 статті 48 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо. Відповідно до частини1 статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Отже , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із статті 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році прописав порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку було прописано в законі України, тому Кабінет Міністрів України є належним відповідачем. Рішенням Європейського суду з прав людини від 08 січня 2004 року у справі Айдер та інші проти Туреччини (AyderandOthersv.Turkey) передбачено, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (socialrisk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність. (п.70). При цьому, на думку Європейського суду, відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб. Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного інтересу правомочні та зобов`язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов`язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються в нормативних правових документах. Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів в системі суб`єктів боротьби з тероризмом,а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є не обґрунтованими. Інші наведені в апеляційній скарзі Кабінету Міністрів України доводи, зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Доводи апеляційної скарги Кабінету Міністрів України не дають підстав для висновку, що судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального чи процесуального права. Проте заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року. Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції виходив з того, що під час ухвалення рішення від 26 жовтня 2020 року не було вирішено питання про розподіл судових витрат, а тому враховуючи положення статті 141 ЦПК України та те, що позовні вимоги задоволено частково з Держави Україна в особі КМУ та Державної казначейської служби України на користь держави підлягає стягненню судовий збір. Проте погодитись з таким висновком суду першої інстанції не можливо з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини 2 статті 141 ЦПК України інші судові витрати покладаються у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі частково задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Відповідно до пункту 1 та підпункту 3 пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів та здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина 2 статті 2 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Такими органами у цій справі є Кабінет Міністрів України та Державна казначейська служба України (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету). Кошти сплату судового збору підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі 910/23967/16). При ухваленні додаткового рішення суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про стягнення судового збору з Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України, тому додаткове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового. Судові витрати пов`язанні з розглядом справи в суді першої інстанції необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої інстанції від 26 жовтня 2020 року ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Встановивши, що під час ухвалення додаткового рішення від 22 січня 2021 року суд першої інстанції порушив норми процесуального права, а апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги Державної казначейської служби України додаткове рішення підлягає скасуванню. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ Відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Відповідно до роз`яснень, які містяться пункту 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», у разі оскарження рішення суду лише в частині відшкодування чи розподілу судових витрат, що не пов`язано з позовними вимогами і не стосується суті спору, сторона не повинна оплачувати за таку скаргу судовий збір. Враховуючи те, що апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги Державної казначейської служби України та скасування додаткового рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року, судові витрати пов`язанні з розглядом апеляційної скарги компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року, залишити без задоволення. Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року залишити без змін. Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року, задовольнити. Додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року скасувати. Судові витрати пов`язанні з розглядом справи в суді першої інстанції компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий О.О. Тимченко Судді: О.А. Мірута Я.В. Хейло Повне судове рішення складено 11 травня 2021 року Головуючий О.О.Тимченко