Постанова 4812 № 489/626/20

27.04.21 22-ц/812/870/21 Провадження №22-ц/812/870/21 П О С Т А Н О В А Іменем України 27 квітня 2021 року м. Миколаїв колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: Біляєвою В.М., за участю: позивачки ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , відповідачки ОСОБА_3 , представника органу опіки та піклування Заєць А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №489/626/20 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Дорошенко Анжеліки Петрівни на рішення, яке постановив Ленінський районний суд м. Миколаєва під головуванням судді Рум?янцевої Надії Олексіївни у приміщенні цього суду 01 березня 2021 року о 08 годині 30 хвилині, повний текст якого виготовлений того ж дня, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_5 , треті особи - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в с т а н о в и л а : У лютому 2020 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позов мотивовано тим, що вона, її сини ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та її чоловік ОСОБА_6 є власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 липня 2002 р. Згідно з повідомленням департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 27 січня 2020 р. у вказаному житловому приміщенні зареєстровані ОСОБА_4 та її син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Однак ці особи ніколи не проживали у належній їй квартирі, оскільки тривалий час їх постійним місцем проживання є квартира АДРЕСА_2 , що підтверджується Актом про непроживання від 03 лютого 2020 р. та показами свідків. Про реєстрацію відповідачки у спірній квартирі позивачу стало відомо у зв`язку з вирішенням питання щодо отримання субсидії. На прохання знятися з реєстрації відповідачка відмовляється та погрожує позивачці, чим порушує її законні права. Посилаючись на викладене, позивачка просила визнати ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою суду від 10 вересня 2021 р. залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Службу у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 12 квітня 2021 р. до участі у справі залучено Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 01 березня 2021 р. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що з довідки з КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 11 січня 2021 року вбачається, що станом на 28 грудня 2012 року згідно інвентаризаційної справи № 6670 внесені зміни щодо прав власності на квартиру АДРЕСА_3 ), і належала відповідачці. Тому суд вважав, що квартирі, яка належала відповідачці, було надано нову адресу: АДРЕСА_1 , замість АДРЕСА_4 . З письмових пояснень свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 вбачається, що раніше станція Мішково була з подвійною нумерацією будинків. Більшість власників квартир здійснили перереєстрацію та отримали нові адреси. З цього слідує, що саме позивачка та треті особи не здійснили перереєстрацію адреси квартири АДРЕСА_1 , яка їм належить на праві власності. Позивачка та відповідачка мешкають в окремих квартирах, які після перереєстрації адреси, стали мати одну й ту саму адресу. На підставі зазначеного суд зробив висновок, що вимога позивачки про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житлом, не ґрунтується на чинному законодавстві. Більш того, позивачка фактично просить визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування нерухомим майном, яке знаходиться у володінні останньої. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Дорошенко А.П. вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини справи, суд допустив порушення норм матеріального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, тому просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідач та її малолітня дитина не є членами сім`ї позивачки, жодного дня не проживали на спірній житловій площі, їх реєстрація у цьому приміщенні порушує права позивачки щодо користування своїм майном, зокрема, на отримання субсидій. Заслухавши доповідь судді, пояснення позивачки ОСОБА_1 , її представника адвоката Дорошенко А.П., відповідачки ОСОБА_3 , представника органу опіки та піклування Заєць А.І., колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав. В силу частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України. Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 є власниками квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 01 липня 2002 року, який виданий відділом приватизації Херсонського відділення Одеської залізниці, зареєстрованого в ММБТІ 03 жовтня 2002 року за № 1710 ( а. с. 9). Згідно відомостей Департаменту з надання адміністративних послуг ММР від 27 січня 2020 року за № 19.03.03-24Д/585/19 місце проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою зареєстровані також відповідачка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та її малолітній син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 11). Згідно з Актом про непроживання від 03 лютого 2020 року, підписаним сусідами ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , посвідченим помічником начальника з кадрів ВП «Миколаївська дистанційна колія», ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 - ніколи не проживала (а. с. 10). Як вбачається зі свідоцтва про право власності на житло від 03 березня 1995 року, виданого відділом приватизації Херсонського відділення Одеської залізниці, власником квартири АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, житлова площа 27, 4 кв. м., загальна площа 42,8 кв.м., є ОСОБА_14 . 21 липня 2005 року державним нотаріусом Другої миколаївської державної нотаріальної контори Воробйовою Т.А. ОСОБА_15 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 2-533, відповідно до якого остання отримала у спадщину після смерті ОСОБА_14 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , цілу квартиру АДРЕСА_5 , яка складається з двох житлових кімнат, житлова площа 27, 4 кв. м., загальна площа 42,8 кв.м. 06 лютого 2007 року між ОСОБА_15 та ОСОБА_16 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_15 продала, а ОСОБА_16 купила квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, житлова площа - 27, 4 кв. м., загальна площа - 42,8 кв.м. (а.с. 55). Вказаний договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Поліщук Л.В., зареєстрований в реєстрі за №

211. Як вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 07 лютого 2007 року та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої 13 жовтня 2020 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 06 лютого 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Поліщук Л.В., зареєстрованого в реєстрі за № 211 (а.с. 54, 56, 57). Згідно відповіді КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 11 січня 2021 року № 38, відповідно до матеріалів архіву БТІ за адресою: АДРЕСА_6 , існує дві інвентаризаційні справи та дві квартири АДРЕСА_6 , що є двома різними об`єктами нерухомості, які знаходяться у різних житлових будинках. Право власності на ці квартири реєстровано за різними фізичними особами (а.с. 65). Так, згідно із інвентаризаційною справою № 5365 03 жовтня 2002 року БТІ зареєстровано право спільній сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , за: ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 липня 2002 року Квартира № 2 двокімнатна, загальна площа 49,6 кв. м., житлова площа 30,8 кв. м. Згідно інвентаризаційної справи № 6670 БТІ 07 лютого 2007 року зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (стара адреса: АДРЕСА_4 ) за ОСОБА_16 в цілому на підставі договору купівлі-продажу від 06 лютого 2007 року. Квартира АДРЕСА_6 двокімнатна, загальна площа 42,8 кв. м., житлова площа 27,4 кв. м (а.с. 65). Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що реєстрація у належній їй на праві власності квартирі відповідачки з дитиною, перешкоджає їй користування своїм майном. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 525/505/16-ц). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Згідно правовому висновку, який викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просить про захист її прав власника квартири від порушень з боку відповідачки, оскільки вважає, що реєстрація місця проживання останньої у квартирі АДРЕСА_1 , перешкоджає у здійсненні позивачки прав власника. У відповідності зі статтею 150 Житлового кодексу Української РСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Статтею 317 Цивільного кодексу України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунень будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні та розпорядженні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі №6-709цс16 зазначив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підставі оцінених відповідно до положень статті 89 ЦПК України доказів по справі в їх сукупності та взаємозв`язку суд повно та всебічно встановив обставини справи, дав їм належну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку, що квартирі, власником якої була до відчуження за договором від 06 лютого 2007 року була відповідачка і в якій вона та її малолітня дитина проживають та зареєстровані на день вирішення спору, було надано нову адресу: АДРЕСА_1 , замість АДРЕСА_4 . Ідентичну адресу: АДРЕСА_1 , має квартира, власниками якої є позивачка та треті особи. Судом встановлено і це не спростовується учасниками справи, що зазначені квартири є двома різними об`єктами майнових права, позивачка та відповідачка мешкають та фактично зареєстровані в окремих квартирах, які після перереєстрації адреси стали мати одну й ту саму адресу. Тобто ОСОБА_3 ніколи не мала права проживати у квартирі, співвласником якої є ОСОБА_1 , ніколи в ній не проживала, фактично її місце проживання зареєстровано в іншому житловому приміщенні, а тому позивачка не довела, що за порушення її прав як співвласника квартири має відповідати саме відповідачка. Тому суд вірно зробив висновок, що вимога позивачки про визнання відповідачки такою, що втратила право користування житлом, не ґрунтується на чинному законодавстві. Більш того позивач фактично просить визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування нерухомим майном, яке на неспростованих правових підставах знаходиться у володінні останньої та у власності іншої особи. Отже колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 обраний неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки задоволення позову не призведе до припинення існування подвійного адреса на два об`єкта нерухомого майна, але призведе до невиправданого порушення прав відповідачки та її сина. Виходячи з викладеного рішення суду про відмову у позові є правильним і колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, які наведених висновків не спростовують. Зокрема, визнання відповідачки та її сина такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 (ст. Мешково), є неприпустимим з огляду на те, що, як встановив суд, ОСОБА_3 та її дитина зберігають на законних підставах право користування іншою квартирою за ідентичною адресою, а не квартирою, співвласником якої є ОСОБА_1 , крім того, як вже було зазначено, це не призведе до поновлення прав позивачки. Оскільки апеляційним судом не встановлено порушення судом першої інстанції норм матеріального права та вимог процесуального закону в силу статті 375 ЦПК України відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. В силу ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що апеляційним судом рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову залишено без змін, судові витрати по справі покладаються на відповідача. Так, ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 09 квітня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання позивачки ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору та відстрочено їй сплату судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 2522 грн. 40 коп. до ухвалення судового рішення у справі. Оскільки на день ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції відповідачем не надано доказів сплати 2522 грн. 40 коп. судового збору за подання апеляційної скарги, ця сума підлягає стягненню в дохід держави. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Дорошенко Анжеліки Петрівни залишити без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 01 березня 2021 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави 2522 грн. 40 коп. судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська ________________________________________ Повний текст постанови складений 28 квітня 2021 року