Постанова 4857 № 500/519/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/519/21 пров. № А/857/5458/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В., суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І., за участю секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Тернопільської міської ради на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року з питання забезпечення позову, постановлену суддею Мірінович У.А. у м. Тернополі о 09:37, повний текст якого складений 15 лютого 2021 року, у справі №500/519/21 за адміністративним позовом Тернопільської міської ради до Тернопільської районної ради про скасування рішення, - ВСТАНОВИВ: 05 лютого 2021 року Тернопільська міська рада звернулась до суду з заявою про забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення Тернопільської районної ради від 17.11.2020 №751 «Про затвердження передавальних актів нерухомого комунального майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління яким здійснює Тернопільська районна рада» та встановлення заборони Тернопільській районній раді, її виконавчим органам, голові районної ради, посадовим та службовим особам, будь-яким іншим особам, а також органам державної реєстрації, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, вчиняти реєстраційні дії щодо об`єктів нерухомого майна, розташованих на території міста Тернопіль. В обґрунтування вимог заяви вказує на те, що має намір оскаржити згадане рішення у судовому порядку. Згідно доводів заявника, з прийняттям Тернопільською районною радою рішення від 17.11.2020 №751 існує реальна загроза позбавлення позивача права на ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів ради за захистом яких вона звернулась. Невжиття заявлених заходів забезпечення позову призведе до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, до можливості прийняття Тернопільською районною радою інших рішень і вчинення дій чи бездіяльності, зокрема третіми особами чи в інтересах третіх осіб. В обґрунтування протиправності рішення, про намір оскарження якого зазначає заявник, покликається на те, що таке рішення стосується затвердження передавальних актів щодо об`єктів спільної власності територіальних громад, а саме: адміністративної будівлі площею 285,2 кв.м, розташованою у м. Тернополі по вул. Нечая, 27; нежитлового приміщення площею 137,6 кв.м розташованого у м. Тернополі по вул.Бродівській, 17; нежитлової будівлі, адмінбудинку площею 1830,5 кв.м, розташованих у м. Тернополі по вул.М.Кривоноса,10; районного будинку культури площею 1064,1 кв.м, розташованого у м.Тернополі по вул. Шкільна,4; будівлі стоматології площею 588,2 кв.м, розташованої у м.Тернополі по бул. Шевченка,45; адміністративного корпусу площею 923,5 кв.м, кисневої площею 13,3 кв.м, стаціонарного корпусу площею 2447,1 кв.м нової поліклініки з даховою котельнею площею 2068,6 кв.м, гаражі площею 54,2 кв.м та овочесховище площею 36,2 кв.м, розташованих у м.Тернополі по вул. Кн. Острозького,

9. Заявник зазначає, що майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні та обласні ради або уповноважені ними органи. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад. Законом України 17.11.2020 № 1009-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування окремих питань організації та діяльності органів місцевого самоврядування і районних державних адміністрацій», який набрав чинності 06.12.2020, визначено, що правонаступник районної ради району, ліквідованого Верховною Радою України, після припинення відповідних районних рад як юридичних осіб, але не пізніше 1 липня 2021 року, зобов`язаний передати у комунальну власність територіальних громад усі об`єкти спільної власності територіальних громад району, які знаходяться на території цих територіальних громад, відповідно до розмежування видатків між бюджетами, встановлених Бюджетним кодексом України. Однак, в порушення наведених норм законодавства, всупереч обов`язку вчинити відповідні дії щодо прийняття рішення про передачу у власність Тернопільської міської територіальної громади майна із спільної власності громад, що знаходяться на території міста Тернополя, Тернопільською районною радою протиправно прийнято рішення від 17.11.2020 №751 яким затверджено передавальні акти без урахування територіального розміщення майна. Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року у задоволенні заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви відмовлено. Ухвала мотивована тим, що Тернопільською міською радою не дотримано вимог ч.1 ст.153 КАС України, а саме подано заяву з порушенням правил предметної підсудності. Суд виснував, що спір про скасування рішення Тернопільської районної ради від 17.11.2020 №751 «Про затвердження передавальних актів нерухомого комунального майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління яким здійснює Тернопільська районна рада» підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Не погоджуючись з вищевказаною ухвалою суду, Тернопільська міська рада оскаржила її в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити заявлене клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції не враховано, що в межах даних правовідносин Тернопільська районна рада при прийнятті рішення, про намір оскарження якого заявляє скаржник, здійснювала владні управлінські функції, а тому спір між сторонами щодо оскарження рішення є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. В судове засідання сторони не з`явились, хоча були повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи у суді, а тому суд вважає за можливе розглянути справу без їх участі та відповідно до вимог ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювати. Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав. Так, відповідно до частини 1статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України) суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Згідно з частиною 2 цієї статті забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. Слід зазначити, що суд при розгляді клопотання про забезпечення позову повинен у кожному випадку, виходячи із конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна із передбаченихч.2 ст.150 КАС України обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти. Для забезпечення адміністративного позову суд може вживати заходи шляхом: зупинення дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; заборони відповідачу вчиняти певні дії; встановлення обов`язку відповідача вчинити певні дії; заборони іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку (ч.1ст. 151 КАС України). Водночас, при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх тверджень, пересвідчитись, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Вимоги заяви про забезпечення позову Тернопільська міська рада обгрунтовує тим, що рішенням від 17.11.2020 №751 Тернопільська районна рада всупереч встановленого відповідними нормами закону обов`язку вчинити відповідні дії щодо прийняття рішення про передачу у власність Тернопільської міської ради громади майна із спільної власності громад, що знаходяться на території міста Тернопіль, протиправно затвердила передавальні акти без урахування територіального розміщення майна. В обгрунтування необхідності вжиття заходів забезпечення позову заявник покликається на те, що невжиття заходів матиме наслідком заподіяння шкоди його правам, свободам та інтересам та ускладнить їх відновлення без вжиття таких заходів. Відмовляючи в задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення, про намір оскарження якого вказує заявник, суд першої інстанції виходив з порушення заявником територіальної підсудності при зверненні із даною заявою. Надаючи юридичну оцінку заявленому клопотанню про забезпечення адміністративного позову відповідно до ст.150 КАС України та доводам апеляційної скарги, перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, відбувається шляхом пред`явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції. При цьому суд повинен перевірити належність справи до відповідної юрисдикції. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання судового рішення в разі задоволення позовних вимог. Вирішуючи питання про забезпечення позову, слід враховувати інтереси не тільки заявника, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Згідно з п.1 ч.1 ст.153 КАС України заява про забезпечення позову подається до подання позовної заяви - до суду, до якого має бути подано позов за правилами підсудності, встановленими цим кодексом. Закріплений у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України принцип верховенства права суд застосовує з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до вимог статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права в Україні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у ст.6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria)). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення, віднесених до компетенції відповідного суду. За правилом, встановленим ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. В розумінні п.1 та п.2 ч.1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Статтею 19 КАС України визначені справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Згідно з пунктом першим частини першої цієї статті встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Водночас, однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Публічно-правовий спір має свою особливість суб`єктного складу - участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати з публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб`єкта владних повноважень. Судом апеляційної інстанції встановлено, що фактичними вимогами поданої заяви про забезпечення позову є зупинення дії рішення органу місцевого самоврядування та заборона вчиняти дії на його реалізацію, однак предмет спору, що виник між сторонами, не має ознак справи адміністративної юрисдикції. Так, Пункт 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні та обласні ради або уповноважені ними органи. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад. Відповідно до пункту 7 Розділу IV Прикінцеві положення Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад», до 1 січня 2020 року районні ради районів, у яких утворено об`єднані територіальні громади, зазначені у пункті 6 цього розділу, здійснюють передачу із спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст у власність таких об`єднаних територіальних громад відповідних бюджетних установ, розташованих на їхній території, відповідно до розмежування видатків між бюджетами, визначеного Бюджетним кодексом України. Законом України 17.11.2020 № 1009-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування окремих питань організації та діяльності органів місцевого самоврядування і районних державних адміністрацій», який набрав чинності 06.12.2020, визначено, що правонаступник районної ради району, ліквідованого Верховною Радою України, після припинення відповідних районних рад як юридичних осіб, але не пізніше 1 липня 2021 року, зобов`язаний передати у комунальну власність територіальних громад усі об`єкти спільної власності територіальних громад району, які знаходяться на території цих територіальних громад, відповідно до розмежування видатків між бюджетами, встановлених Бюджетним кодексом України. На виконання зазначених норм законодавства, Тернопільською районною радою прийнято рішення №737 від 25.09.2020 «Про передачу до комунальної власності сільських, селищних рад Тернопільського району частки майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ Тернопільського району», яке розміщено на її офіційному веб-сайті за посиланням https://www.trrada.te.ua/2687. Даним рішенням районна рада вирішила передати до комунальної власності Великоберезовицької селищної ради, Великогаївської сільської ради, Байковецької сільської ради, Підгороднянської сільської ради частки майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління якими здійснює Тернопільська районна рада, згідно з додатком № 1 на умовах спільної часткової комунальної власності із затвердженням розмірів часток у майні спільної власності територіальних громад Тернопільського району, управління якими здійснює Тернопільська районна рада, згідно з додатком №

2. Рішенням від 17.11.2020 №751 «Про затвердження передавальних актів нерухомого комунального майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління яким здійснює Тернопільська районна рада» Тернопільська районна рада вирішила затвердити передавальні акти нерухомого комунального майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління якими здійснює Тернопільська районна рада. З огляду на наведене, на усіх етапах прийняття рішення щодо передачі нерухомого комунального майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління яким здійснює Тернопільська районна рада, такий орган місцевого самоврядування не є учасником публічних правовідносин, оскільки у таких правовідносинах має статус власника комунального майна (від імені територіальної громади), а не суб`єкта владних повноважень. За приписами частини 4 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною першою статті 20 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Зміст рішень Тернопільської районної ради №737 від 25.09.2020 «Про передачу до комунальної власності сільських, селищних рад Тернопільського району частки майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ Тернопільського району» та №751 від 17.11.2020 «Про затвердження передавальних актів нерухомого комунального майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, Тернопільського району, управління яким здійснює Тернопільська районна рада» зумовлює висновок про те, що вони за своєю суттю є «ненормативними актами», з прийняттям яких виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу у власність майна) між Тернопільською районною радою та Великоберезовицькою селищною радою, Великогаївською сільською радою, Байковецькою сільською радою, Підгороднянською сільською радою щодо передачі їм частки майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ Тернопільського району, управління якими здійснює Тернопільська районна рада. Дані «ненормативні акти» застосовуються одноразово, і, як наслідок, після реалізації - вичерпують свою дію фактом їх виконання. Предметом оскарження в даній справі є дії та рішення, які вчинялися (приймалися) Тернопільською районною радою на основі юридичних фактів, які мали місце і стосовно яких згодом виник спір, що не містить характерних публічно-правових ознак правовідносин. Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що вирішення даного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів і має вирішуватися судом за правилами ГПК України. Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі і обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Підпункт 4.2 пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо заяв про злочини): отже, КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Зі змісту законодавчих приписів ч.1 ст.19 КАС України слідує, що якщо законом встановлено інший порядок судового провадження у спорах юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. Згідно наведених норм ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття. Окрім того, майновий інтерес, який переслідує заявник - Тернопільська міська рада стосовно об`єктів нерухомого майна, вказаного у заяві про забезпечення позову до подання позовної заяви, вже є предметом судового розгляду за позовом Тернопільської міської ради у межах справ №921/787/20, № 921/741/20, які знаходяться у провадженні Господарського суду Тернопільської області. У такий спосіб Тернопільська міська рада скористалась своїм правом на оскарження у встановленому порядку рішення Тернопільської районної ради від 17.11.2020 №747 "Про передачу до комунальної власності сільських, селищних рад Тернопільського району частки майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ Тернопільського району", на виконання якого прийнято (похідним від якого є) рішення Тернопільської районної ради від 17.11.2020 №751. Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, суд апеляційної інстанції вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що предмет спору не має ознак справи адміністративної юрисдикції, ґрунтується на правильному застосуванні статті 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом», та поділяє висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову з вищенаведених мотивів. Слід зазначити, що покликання скаржника на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у справі №341/2132/16-ц є необґрунтованими та безпідставними, оскільки стосуються правовідносин, що виникли між фізичною особою та начальником відділу містобудування та архітектури Галицької РДА щодо визнання недійсним будівельного паспорту на будівництво житлового будинку на земельній ділянці, тобто відмінних від розглядуваних у даному провадженні. Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає. Керуючись статтями 150, 242, 308, 310, 315, 316, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Тернопільської міської ради залишити без задоволення, а ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року з питання забезпечення позову у справі № 500/519/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний Постанова складена в повному обсязі 27.04.2021.