Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 200/8304/20-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2021 року справа №200/8304/20-а приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Міронової Г.М., суддів: Сіваченка І.В., Казначеєва Е.Г., секретаря судового засідання Тішевського В.В., представника позивача Тарасенка О.В., представника відповідача Суботіна А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. (повний текст рішення складено 16 листопада 2020 у м. Слов`янськ) у справі № 200/8304/20-а (головуючий І інстанції суддя Голуб В.А.) за позовом ОСОБА_1 до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України про визнання дій протиправними та стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И В : 3 вересня 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовною заявою до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі - відповідач) про визнання протиправними дій відповідача, що полягали у забороні виїзду їй з тимчасово окупованої території з 22.06.2020 по 26.06.2020 та стягнення на її користь з відповідача відшкодування моральної шкоди у розмірі 25000 грн.; вирішення питання судових витрат (а.с. 1-8). Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у позовних вимогах, суд виходив з того, що конституційне право на вільне пересування країною не є абсолютним і може бути обмежене відповідним законом, в даному випадку Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Приписами постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 № 392 було визначено, що обов`язковій самоізоляції підлягають, зокрема, особи, які не підлягають обсервації у зв`язку з наданням згоди на самоізоляцію з використанням електронного сервісу «Дій вдома» Єдиного державного порталу електронних послуг по перетину державного кордону або контрольних пунктів в`їзду на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та виїзду з них. Положення не визначає як підставу для обсервації особи перетин контрольного пункту в`їзду на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях, а позивач не надала доказів звернення у період з 22.06.2020 по 26.06.2020 дотримання вимог самоізоляції (а.с. 39-42). Позивач не погодилась з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що норми Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачають підстав та заходів обмеження свободи пересування під час виїзду з тимчасово окупованої території, а встановлює лише право місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування встановлювати особливий режим в`їзду, виїзду на території карантину та окремих адміністративно-територіальних одиниць громадян і транспортних засобів. Крім того, позивач зауважує, що саме постанова Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392 була прийнята на виконання Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», тобто саме ця постанова регулює обмеження свободи пересування в умовах карантину, а не п. 22 Порядку в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 №

815. Вважає, що обмеження пересування визначені ст. 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Свобода пересування відповідно до цього закону обмежується колом осіб, до яких позивач не належить. Крім того, апелянт звертає увагу на те, що у відповідності до абз.2 п. 7 Постанови № 392 вимог щодо подання зазначеної заяви в письмовому вигляді та форми не було передбачено; Постанова № 392 визначає право на обсервацію для осіб, що виїзджають з ТОТ, як альтернативу самоізоляції, що виключає імперативність пункту 22 постанови № 815 при вирішенні питання щодо надання можливості добровільної обсервації. Також апелянт вказує на те, що відповідач надав дозвіл на пропуск позивача 26.06.2020 на підставі наказу Командувача об`єднаних сил, відповідно до якого позивачу було дозволено пройти обсервацію, при цьому зміни до Постанови № 815 внесено не було. Заслуговує на увагу і той факт, що наказ Командувача об`єднаних сил відсутній у вільному доступі, позивач не мала можливості з ним ознайомитись до прийняття рішення про повернення додому на контрольовану територію та передбачити його наслідки, які полягали в відмові у пропуску. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Представник позивача просив задовольнити вимоги апеляційної скарги. Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, вивчив доводи апеляційної скарги, перевірив їх за матеріалами справи, а також відзив на апеляційну скаргу і дійшов висновку про наступне. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі обставини справи. Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями паспорта серії НОМЕР_1 (а.с.10-15). Довідка від 23 червня 2016 року № 1448004242 свідчить, що ОСОБА_1 є внутрішньо-переміщеною особою із фактичним місцем проживання: АДРЕСА_2 (а.с.16). 22 червня 2020 року позивач намагалась потрапити на контрольовану урядом України територію через КПВВ Новотроїцьке, проте представники відповідача відмовили їй у пропуску, посилаючись на абзац 10 підпункту 2 пункту 22 Постанови № 815 у зв`язку з відсутністю у позивача можливості надати згоду на самоізоляцію з використанням електронного сервісу Дій вдома Єдиного державного веб-порталу електронних послуг до виїзду з тимчасово окупованих територій (далі - електронний сервіс Дій вдома) через контрольний пункт через відсутність смартфона, на який була б можливість встановити зазначений електронний сервіс. Позивач не була направлена на обсервацію як альтернативу проходження самоізоляції з використанням електронного сервісу Дій вдома. З 22 по 26 червня 2020 року позивач перебувала на нульовій зоні, вночі - в наметі поблизу КПВВ Новотроїцьке. Представники відповідача 26 червня 2020 року повідомили ОСОБА_1 , що прийнято рішення, згідно з яким пропуск на контрольовану українською владою територію може бути здійснено за умови її згоди на обсервацію в місцевій лікарні. Вказані обставини визнані відповідачем, а тому згідно ст.78 КАС України не підлягають доказуванню при розгляду даної справи. Позивача було доставлено до Курахівського туберкульозного санаторію для дорослих на обсервацію, де вона перебувала з 26.06.2020 по 30.06.2020, що занотовано в довідці від 30.06.2020 № 09/02 (а.с.17). Вважаючи протиправними дії Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України, позивач звернулась до суду за захистом свої прав. Спірним у даній справі є правомірність дій відповідача щодо заборони позивачу виїзду з тимчасово окупованої території з 22.06.2020 по 26.06.2020 року. При вирішенні справи суд виходить з наступного. Більшість прав і свобод, закріплених у ЄКПЛ і Протоколах до неї не є абсолютними, тобто можуть бути обмеженнями заради суспільного блага чи захисту прав інших осіб. Висновок щодо абсолютності деяких прав можна зробити з аналізу того, як вони сформульовані, а також з практики Суду. Стосовно інших прав і свобод обмеження допускаються, але вони можуть застосовуватись тільки за чітко визначених умов. Конвенція по різному формулює обмеження. Так, деякі обмеження витікають зі змісту статті або у ній зазначені випадки, на які це конкретне право не поширюється. До них можна віднести, зокрема, обмеження, що містяться в п. 2 ст. 2 (право на життя не є абсолютним), пунктах 2, 3 ст. 4 (заборона обов`язкової праці не поширюється на певні види робіт чи служби), ст. 5, ст. 6 (окрім п. 2, що закріплює принцип презумпції невинуватості, яка не підлягає обмеженню) тощо. Іншим способом формулювання обмеження є його закріплення в окремому пункті статті, що визначає те чи інше право або свободу. До таких статей відносяться 8, 9, 10 та 11 Конвенції (в п. 2 кожної з них)148 та ст. 2 Протоколу № 4 (в п. 3 статті). Включення таких обмежень в структуру статей допомагає встановити рівновагу між правами особи та більш широким інтересом демократичного суспільства в цілому у разі, коли між ними може виникнути конфлікт. Відповідно до цих пунктів вищеназваних статей, обмеження мають бути: - «встановлені законом» або «здійснюватись згідно із законом»; - бути «необхідними у демократичному суспільстві»; - задля захисту конкретних інтересів (правомірна мета обмеження різниться в залежності від статті). Стосовно першого критерію обмеження «відповідності закону», ЄСПЛ напрацював низку вимог, що розкривають його зміст: (а) закон має бути достатньо доступним: особі має бути відомо про правові норми, застосовні в такому випадку; (б) норма закону має бути сформульована достатньо чітко, щоб дозволити особі передбачити наслідки відповідних дій. Щодо другого критерію «необхідності у демократичному суспільстві», то тут Суд визнає за державами певну свободу розсуду в питанні що є необхідним в тому чи іншому демократичному суспільстві, однак вимагає від держав дотримання пропорційності між обмеженням права людини і досягнутою законною метою захисту інтересів суспільства. Щодо третього критерію правомірної мети обмеження, то тут складнощі майже не виникають, кожна стаття містить перелік таких цілей. Крім того, статті 17 та 18 ЄКПЛ також регламентують питання обмеження прав. Ст. 17 закріплює, що ніщо в Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає право вчиняти дії, направлені на скасування будь-яких прав і свобод за Конвенцією або на їх обмеження в більшому обсязі. Окремо слід звернути увагу, що ЄКПЛ завбачає не тільки можливість звуження деяких прав, але й право держави відступити на певний час від своїх зобов`язань за надзвичайних обставин. Ст. 15 Конвенції, регламентуючи цю процедуру, обмежила такі ситуації правомірного відступу від зобов`язань наступними трьома умовами: - відступ може мати місце тільки під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації; - заходи, що вживаються у відповідь на таку війну або суспільну небезпеку, не виходять за межі, яких вимагає гострота становища; - заходи не повинні суперечити іншим зобов`язанням Держави згідно з міжнародним правом. За унормуванням статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Аналогічні положення викладені в статті 2 протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує, що Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі Закон 1382-IV) визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження. Частиною першою статті 2 Закону 1382-IV встановлено: громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом ч. 1 статті 4 Закону 1382-ІV законодавство про свободу пересування та вільний вибір місця проживання складається з Конституції України, цього Закону, інших законів та міжнародних договорів України. Відповідно до абзаців 7, 8 статті 12 Закону 1382-ІV свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено у прикордонній смузі; на територіях військових об`єктів; у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; на приватних земельних ділянках; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; на тимчасово окупованих територіях. Таким чином, з аналізу наведених норм вбачається, що кожен, хто на законних підставах перебуває на території України, має право на вільне пересування по території України. У виняткових випадках це право може бути обмежено на підставах, що визначені законами. Закон 1382-IV встановлює випадки обмеження свободи пересування, а саме: пересування відповідно до цього закону може бути обмежено на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності та на тимчасово окупованих територіях. За змістом ст. 12 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях від 18.01.2018 року (із змінами та доповненнями внесеними Законом України № 113-IX від 19.09.2019 року) слідує, що в`їзд осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзд осіб, переміщення товарів з таких територій здійснюються через контрольні пункти в`їзду-виїзду. Командувач об`єднаних сил у разі реальної загрози життю та здоров`ю осіб, які перетинають лінію розмежування, має право обмежити в`їзд цих осіб на тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей на період існування цієї загрози. Порядок в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів із таких територій визначаються Кабінетом Міністрів України. Перебування в районі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях осіб, не залучених до проведення таких заходів, може тимчасово бути обмежено на період проведення таких заходів Командувачем об`єднаних сил. Законні вимоги посадових осіб, залучених до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, є обов`язковими для громадян і посадових осіб. 28.11.2019 набрав чинності Порядок в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 №

815. За унормуванням постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 року № 815 із змінами в`їзд/виїзд осіб, у тому числі транспортних засобів, за допомогою яких вони переміщуються, а також переміщення товарів на тимчасово окуповані території та з таких територій здійснюється виключно через визначені контрольні пункти відповідно до вимог цього Порядку. Контрольні пункти функціонують без вихідних, цілодобово. Пропуск осіб, транспортних засобів та товарів через такі пункти здійснюється відповідно до режиму їх функціонування, встановленого Командувачем об`єднаних сил. Контрольні пункти не призначені для перетинання державного кордону. Рух автомобільного транспорту в межах контрольованої території від контрольних пунктів до лінії розмежування та у зворотному напрямку здійснюється лише дорожніми коридорами (автомобільними). Поза визначеними контрольними пунктами в`їзду/виїзду переміщення через лінію розмежування осіб, транспортних засобів та товарів заборонено. Об`їзні шляхи навколо дорожніх коридорів (автомобільних та на залізничному транспорті) за рішенням Командувача об`єднаних сил ліквідуються (перекриваються). За рішенням Командувача об`єднаних сил у районі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях у випадках, передбачених законодавством, можуть встановлюватися додаткові обмеження та/або заборони переміщення осіб, не залучених до проведення таких заходів, транспортних засобів та товарів. Виконання законних вимог уповноважених службових осіб військових формувань, правоохоронних та інших державних органів, яких залучено до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та які здійснюють контроль в`їзду/виїзду, є обов`язковим для всіх осіб, які в`їжджають на тимчасово окуповані території та виїжджають з таких територій. 17 березня 2020 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі Закон № 530), яким Кабінету Міністрів України було доручено 4) прийняти нормативно-правові акти, що випливають із цього Закону. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі Постанова № 392). Пунктом 7 Постанови № 392 затверджено Порядок проведення обов`язкової обсервації осіб, які здійснюють перетин державного кордону, що додається, який є самостійним документом і в якому передбачено, що цей Порядок визначає механізм здійснення протиепідемічних заходів, пов`язаних із самоізоляцією осіб, які можуть сприяти поширенню інфекційних хвороб або входять до групи ризику щодо ускладненого перебігу чи настання летальних випадків внаслідок гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі COVID-19). Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 р. № 392 також як самостійний нормативно-правовий акт затверджено «Порядок проведення обов`язкової обсервації осіб, які здійснюють перетин державного кордону», в абзаці другому якого встановлено: «Дія цього Порядку поширюється також на осіб, які в`їжджають з тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим і м. Севастополя через контрольні пункти в`їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї (крім співробітників Місії Міжнародного комітету Червоного Хреста, співробітників акредитованих в Україні дипломатичних місій, зокрема тих, які проводять моніторинг ситуації та доставку гуманітарної допомоги населенню, що проживає на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, якщо немає підстав вважати, що вони були в контакті з особою, хворою на гостру респіраторну хворобу COVID-19, спричинену коронавірусом SARS-CoV-2)». В пункті 7 Постанови № 392 закріплено, що підставами для обсервації особи, серед іншого, є: - заява особи про добровільну обсервацію у зв`язку з неможливістю дотримання вимог самоізоляції; - перетин особою контрольних пунктів в`їзду на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та виїзду з них (крім співробітників Місії Міжнародного комітету Червоного Хреста, співробітників акредитованих в Україні дипломатичних місій, зокрема тих, які проводять моніторинг ситуації та доставку гуманітарної допомоги населенню, що проживає на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, якщо немає підстав вважати, що вони були в контакті з хворою на COVID-19 особою). Особи, що дали згоду на самоізоляцію з використанням електронного сервісу Дій вдома Єдиного державного веб-порталу електронних послуг до перетину державного кордону або перетину контрольних пунктів в`їзду на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та виїзду з них, не підлягають обсервації у випадках, передбачених абзацами шостим та сьомим цього пункту. Суд першої інстанції зробив хибний висновок стосовно того, що Постанова № 392 стосується тільки осіб, що перетинають державний кордон України, оскільки не вдавався до вивчення повного змісту як самої Постанови № 392, так і затверджених нею Порядків. Суд апеляційної інстанції вважає цілком правомірним довід апеляційної скарги стосовно того, що позивач могла безперешкодно ще 22.06.2020 року поміщена на обсервацію, оскільки надала на це згоду, а відповідач не довів при розгляді справи відсутності такої згоди. В пункті 3 наказу Командувача об`єднаних сил від 22 червня 2020 року № 515 «Про відновлення пропуску» визначено, що особа, яка не надала згоду (не мають можливості) на встановлення електронного сервісу «Дій вдома» пропуску через лінію розмежування не підлягає. Наказом Командувача об`єднаних сил від 26 червня 2020 року № 527 внесено зміни до наказу Командувача об`єднаних сил від 22 червня 2020 року № 515 «Про відновлення пропуску», за якими особи, які з будь-яких причин не спроможні провести заходи самоізоляції, за їх згоди, підлягають обсервації у визначених Донецькою обласною державною адміністрацією закладах. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що і в наказі № 515, і в наказі № 527 відсутнє правове підґрунтя, на підставі якого вони прийняті (а.с. 112-115). Суд зазначає, що рішення про відмову у в`їзді на контрольовану територію представляє собою певну міру втручання в права позивача. Оцінюючи спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції звертається до положень Конституції України, за якими в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Суд відзначає, що позивач опинилась в складній життєвій ситуації, саме через карантинні (обмежувальні) заходи та введення режиму надзвичайної ситуації на території України та у Донецькій області, оскільки у зв`язку з ними її було позбавлено можливості як для перетину лінії розмежування для в`їзду на контрольовану територію, так і повернення до свого зареєстрованого місця проживання. Частиною 3 статті 23 Цивільного кодексу України визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. З аналізу зазначених норм вбачається, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Частиною 1 та 2 статті 1167 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до вимог ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. Вирішуючи питання щодо наявності моральних страждань позивача, викликаних протиправними діями відповідача, суд враховує встановлені щодо особи позивача обставини: її похилий вік, відсутність житла та близьких осіб, родичів на території лінії розмежування, непрацездатність, обмежений матеріальний стан. Враховуючи вказані обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що протиправні дії відповідача щодо заборони в`їзду позивача на контрольовану територію починаючи з 22.06.2020 року щодо ненадання позивачу, яка є соціально вразливою особою через похилий вік, належного соціального захисту шляхом забезпечення позивача житлом або тимчасовим притулком, надання медичної, гуманітарної та інших видів допомоги спричинило для неї моральні страждання у вигляді почуття соціальної незахищеності, безпритульності, безпорадності, внаслідок необхідності проживання на КПВВ в нелюдських умовах з 22.06.2020 по 26.06.2020. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 5000 грн. підлягають задоволенню. Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02). Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом України в постанові у справі № 21-1465а15 від 16 вересня 2015 року. У вказаному рішенні Верховний Суд України наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалось примусове виконання рішення. В рамках адміністративного судочинства: дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм; бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України; рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк). Суд зазначає, що у даному випадку порушені права позивача як людини та основоположні свободи, право на вільне пересування, вільний вибір місця проживання. Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). Положеннями статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Суд першої інстанції ухвалою від 14 вересня 2020 року відкрив провадження у цій справі і призначив його до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін і визначення дати, розглянув її 16 листопада 2020 року (а.с.23). За ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 250, 310, 315, п. 4 ч. 1 ст. 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. - задовольнити. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 р. у справі № 200/8304/20-а - скасувати. Прийняти нову постанову. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України про визнання дій протиправними та стягнення моральної шкоди - задовольнити частково. Визнати протиправними дії Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо заборони ОСОБА_1 виїзду з тимчасово окупованої території з 22.06.2020 по 26.06.2020. Стягнути з Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (код ЄДРПОУ 14321726, місцезнаходження: вул. Гагаріна, б. 150-а, м. Маріуполь, Донецька обл., 87521) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 5000 грн. (п`ять тисяч гривень 00 коп.). Стягнути з Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (код ЄДРПОУ 14321726, місцезнаходження: вул. Гагаріна, б. 150-а, м. Маріуполь, Донецька обл., 87521) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 4204 (чотири тисячі двісті чотири грн.) Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку встановленому ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складений 26 квітня 2021 року. Головуючий суддя Г.М. Міронова Судді: Е.Г. Казначеєв І.В. Сіваченко