Постанова Волинський апеляційний суд № 156/60/19

Справа № 156/60/19 Головуючий у 1 інстанції: Мушкет О. О. Провадження № 22-ц/802/380/21 Категорія: 8 Доповідач: Федонюк С. Ю. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 квітня 2021 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Федонюк С. Ю., суддів - Осіпука В.В.,Здрилюк О. І., з участю: секретаря судового засідання Савчук О.В., представника позивача ОСОБА_1 , відповідача - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 21 травня 2019 року, В С Т А Н О В И В: У січні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 31 жовтня 1996 року по 14 липня 2014 року. За час шлюбу вони придбали незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу відповідач добровільно, з метою погашення своїх боргових зобов`язань перед сім`єю, подарував їй належну йому на праві власності частину житлового будинку. Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на те, що після укладення договору дарування відповідач продовжує користуватися її власним житловим будинком, у підвальному приміщенні будинку виготовляє підакцизну продукцію, чим створює перешкоди у користуванні ним, позивач просила суд усунути перешкоди в користуванні жилим будинком шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим будинком зі зняттям його з реєстрації в цьому житлі. Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 21 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року, позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, який знаходиться в АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постановою Верховного Суду від 20 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим будинком, скасовано. Передано справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Оскільки в решті вимог, які суд не задовольнив, рішення суду першої інстанції не оскаржується, то відповідно апеляційним судом не переглядається і на предмет законності та обгрунтованості не перевіряється. У відповідності до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з ч. 1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, а також доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, враховуючи висновки суду касаційної інстанції, викладені в його постанові за результатами касаційного перегляду судових рішень у даній справі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати з наступних підстав. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач як власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Проте, на думку колегії суддів, рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам. Судом першої інстанції встановлені такі обставини. Сторони у справі з 31.10.1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням суду було розірвано. Дана обставина стверджується копією рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 14.07.2014 року (а.с.18). На підставі договорів дарування від 28.09.2016 року, посвідчених державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Л.С., відповідач у даній справі ОСОБА_2 подарував ОСОБА_6 належні йому 1/2 частку житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки загальною площею 0,15 га, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 (а.с.9-10, 13-14). Як видно зі змісту договорів дарування, вказаним майном сторони володіли на праві спільної сумісної власності. Факт проживання та реєстрації у спірному жилому приміщенні відповідача підтверджено копією будинкової книги, його паспортом та вказано у змісті договору дарування частини будинку. Згідно з копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 137234650 від 11.09.2018 року позивач ОСОБА_3 є власником житлового будинку загальною площею 292,2 м кв., який розташований по АДРЕСА_1 (а.с.11). Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 137288383 від 11.09.2018 року позивач ОСОБА_3 є також власником земельної ділянки, кадастровий номер 0721155100:01:005:0020, загальною площею 0,15 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с.12). Згідно з копією витягу з будинкової книги А № 0144253 в належному позивачу житловому будинку зареєстровано місце проживання відповідача ОСОБА_2 , який не перебуває в шлюбі з позивачем згідно з рішенням суду про розірвання шлюбу (а.с. 15-17). Як вбачається зі свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_1 , виданого Іваничівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 04.09.2018 року, позивач у справі ОСОБА_7 змінила своє прізвище на ОСОБА_8 (а.с.6). З листів Іваничівського ВП Горохівського ВП ГУНП у Волинській області за вих. № 3607/65/01-2018 від 07.09.2018 року та за вих. № 3602/65/01-2018 від 12.09.2018 року вбачається, що позивач у справі ОСОБА_3 зверталася до правоохоронних органів за фактами виникнення конфліктів із її колишнім чоловіком ОСОБА_2 . Підстав для початку кримінальних проваджень за її зверненнями не вбачається, з колишнім чоловіком проведені профілактичні бесіди та рекомендовано заявниці звернутися до суду, оскільки в даному випадку вбачаються ознаки цивільно-правових відносин (а.с.25,26). Сторони у справі не заперечують, що відповідач не має у власності іншого житлового приміщення. Згідно з ч.1 ст. 15, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. В той же час право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно із положеннями ч. 3 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім"ї власника житла слід приймати до уваги як формальні підстави, передбачені ст.406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та спір вирішувати з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення ст.406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім"ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення можуть бути застосовані при умові наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення сервітуту презюмується на підставі ст.402 , ч.1 ст.405 ЦК України. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, зводяться до того, що позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Разом з тим, у даній справі при касаційному перегляді рішень першої та апеляційної інстанцій, які задовольнити позовні вимоги щодо усунення перешкод в користуванні житлом шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщення, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції при попередньому розгляді справи не було додержано норм матеріального та процесуального права, не надано оцінки факту, що у спірних правовідносинах права відповідача, як користувача житла, захищені ст.8 Конвенції, та не звернуто увагу на те, що визнання його таким, що втратив право користування будинком можливе за умов, що таке втручання переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, слід провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Таким чином, права колишніх членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, тому визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Суд, встановивши, що позивачка є власником спірного житлового будинку, з відповідачем після розірвання шлюбу спільним побутом не пов`язана, згідно з поясненнями відповідача, які нею не спростовано, спірним житлом фактично не користується, оскільки тривалий час періодично перебуває за кордоном, він не має іншого житла у своїй власності, а вона є власницею іншого жилого приміщення, дійшов висновку, що визнання відповідача ОСОБА_2 не буде виправданим втручанням у його право на житло у світлі принципів ст.8 Конвенції . Зважаючи на встановлені обставини, з урахуванням зазначених правових висновків та положень норм матеріального права, підстав для задоволення позову ОСОБА_3 про позбавлення ОСОБА_2 права на спірне житло шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим будинком немає. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем ОСОБА_3 не доведено. Враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для захисту порушеного права ОСОБА_3 та усунення їй перешкод в користуванні спірним житловим будинком шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом. Отже, з огляду на викладене, рішення суду першої інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості. Місцевий суд належним чином не врахував завдання цивільного судочинства, засади справедливості та розумності, оскільки не встановив пропорційність втручання у права відповідача переслідуваній позивачем меті, а тому в оскаржуваній частині його слід скасувати, задовольнивши апеляційну скаргу відповідача. Згідно із ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України). Враховуючи, що колегія суддів задовольняє апеляційну скаргу ОСОБА_2 та скасовує рішення суду першої інстанції, тому з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_9 підлягають стягненню 2689, 40 грн у рахунок компенсації судових витрат за сплату судового збору. Відповідно до п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 21 травня 2019 року в даній справі в частині задоволення позову скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення. У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратив право користування жилим приміщенням відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати за сплату судового збору в сумі 2689 (дві тисячі шістсот вісімдесят дев`ять) грн 40 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: