Постанова 4818 № 635/605/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2021 року м. Харків справа № 635/605/21 провадження № 22ц/818/2468/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Тичкової О.Ю., суддів - Кругової С.С., Маміної О.В., за участю секретаря судового засідання - Супрун Я.С., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне підприємство «Транс-Сервіс», третя особа - Департамент інфраструктури виконавчого комітету Харківської міської ради Харківської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2021 року, постановлену у складі судді Карасава І.О., установив: 26 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства «Транс-Сервіс», третя особа: Департамент інфраструктури виконавчого комітету Харківської міської ради Харківської області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії. Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 на підставі п.1 ч.1 ст. 186 ЦПК України та роз`яснено, що розгляд даної категорії справи віднесено до юрисдикції адміністративних судів. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, направити справу для продовження розгляду до Харківського районного суду Харківської області. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що необхідно звернути увагу не тільки на суб`єктний склад, але на характер спору, оскільки в даному випадку мова йде про право. Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого. Згідно п.п. 1, 4 ч.1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Відмовляючи у відкритті провадження по вказаній справі на підставі п.1 ст.1 ст. 186 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки зі змісту позовної заяви, предмет спору, заявлених позовних вимог, складу сторін та інших учасників у справі, позов підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту». Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленогозаконом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. У поданому у червні 20201року до суду в порядку цивільного судочинства позові, ОСОБА_1 просив визнати бездіяльність ПП «Транс Сервіс» неправомірною, яка висловлюється у перешкоджанні в притягненні до відповідальності водія маршрутного таксі № 304-е, який 04.11.2020 року 0 09:55 годині на зупинці вул. Бекетова порушив права пасажира щодо користування наданим транспортним засобом установленому законом порядку, причинивши моральну шкоду. За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону. Відповідно до положень статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), таким чином критеріями розмежування між справами цивільного та адміністративного судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданням цивільного судочинства, передбаченим у статті 2 ЦПК України, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому, суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами у різних юрисдикціях. Як вбачається з матеріалів справи, позивач вбачає порушення своїх прав у тому, що на заяву від 06.11.2020 року про порушення Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту ПП «Транс-Сервіс» до відповідача Департаменту інфраструктури про встановлення водія маршрутного таксі № 304-е, який порушив права особи з інвалідністю, була отримана відповідь про проведення роз`яснювальної бесіди з усіма водіями в частині недопущення конфліктних ситуацій з пасажирами та виконанню санітарно-гігієнічних норм у період карантину, але будь які докази про таку роботу відсутні. Застосувавши положення статті 186 ЦПК України та зробивши висновок, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_2 звернувся до суду за захистом своїх прав на користування послугами ПП « Транс - Сервіс». Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватно правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватно правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. У цій справі, позивач, оспорюючи неправомірність дій ПП «Транс -Сервіс» в особі водія, посилається на порушення останнім його прав. Спір у цій справі не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, а фактично спрямований на захист приватного (цивільного) права, яке позивач вважає порушеним. Враховуючи зміст позовних вимог та суб`єктний склад учасників справи, характер спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, і відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України має вирішуватися судом за правилами цивільного судочинства. Суд першої інстанції на вищевикладене уваги не звернув та помилково прийшов до висновку про відмову у відкритті провадження у справі через те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, не врахувавши змісту та характеру позовних вимог, підстав заявленого позову, надавши неправильну юридичну кваліфікацію правовідносинам сторін, суд помилково витлумачив норми матеріального права. З урахуванням наведених норм матеріального та процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, а належить до юрисдикції загальних судів, отже, суд помилково відмовив у відкритті провадження у справі, яка підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства. З наведеного слідує, що відмова позивачу у відкритті провадження у справі без законних на те підстав, є порушенням його конституційних прав в доступі до правосуддя, та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права і підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання відповідно до вимог ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2021 року скасувати, направити справу для продовження розгляду до того ж суду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складений 23 квітня 2021 року. Головуючий О.Ю. Тичкова Судді С.С. Кругова О.В. Маміна