Постанова 4801 № 146/1443/19

Справа № 146/1443/19 Провадження № 22-ц/801/611/2021 Категорія: 20 Головуючий у суді 1-ї інстанції Пилипчук О. В. Доповідач:Міхасішин І. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2021 рокуСправа № 146/1443/19м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Міхасішина І.В., суддів: Войтка Ю.Б., Сопруна В.В. з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця цивільну справу №146/1443/19 за позовом ОСОБА_1 до Липівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання права на земельну частку шляхом виділення в натурі, за апеляційною скаргою Першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 15 липня 2020 року, повний текст якого складено 15 липня 2020 року, ухвалене у складі судді Пилипчука О.В., ВСТАНОВИВ: В жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, в якому просить визнати за ним право на земельну частку (пай), в розмірі 2,13 в умовних кадастрових гектарах, по Липівській сільській раді Томашпільського району Вінницької області, як члена колективного сільськогосподарського підприємства, корпорація «Липівка». Зобов`язати Липівську сільську раду Томашпільського району Вінницької області виділити йому, в натурі, земельну ділянку в розмірі 2,13 га на території Липівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. В обґрунтування позову зазначив, що 01 листопада 1994 року він був прийнятий в члени корпорації «Липівка». У зв`язку з реорганізацією остання була перейменована в СТОВ «Липівка», куди позивач був переведений на роботу. 17 січня 2006 року позивач був звільнений зі СТОВ «Липівка». З листопада 1994 року по січень 2006 року позивач був членом СТОВ «Липівка» та як член КСП мав право на земельну частку (пай) даного КСП, оскільки на дату видання Державного акта на право колективної власності на землю перебував у членах СТОВ «Липівка». 10 лютого 1996 року рішенням загальних зборів корпорації «Липівка» позивачу, як члену КСП було видано сертифікат на право на земельну частку, який було зареєстровано у книзі реєстрації сертифікатів за №

248. На його заяву про виділення належної йому земельної частки отримав відповідь, сільської ради, що в Липівській сільській раді немає земельних ділянок для виділення під земельні частки (паї). Відповідно до довідки відділу Держгеокадастру від 16 липня 2019 року розмір земельної частки (паю) по Липівській сільській раді Томашпільського району складає 2,13 в умовних кадастрових гектарах. Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 15 липня 2020 року змінені позовні вимоги ОСОБА_1 до Липівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання майнового права на земельну частку (пай) та зобов`язання вчинити дії - задоволено частково. Зобов`язано Липівську сільську раду Томашпільського району Вінницької області виділити ОСОБА_1 , в натурі земельну ділянку в розмірі 2 га на території Липівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, відповідно до сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ВН № 248, виданого 10 лютого 1996 року корпорацією «Липівка» Томашпільського району Вінницької області та зареєстрованого в Книзі видачі сертифікатів за №248. В іншій частині позову відмовити. В апеляційній скарзі Перший заступника керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 09 березня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від позивача по справі ОСОБА_1 в якому він вказує, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. В судовому засіданні прокурор Кравчук О.Л. апеляційну скаргу підтримав, і дав пояснення аналогічним викладеним в апеляційній скарзі. Представник позивача ОСОБА_2 в судовому засіданні заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду залишити без змін. Інші учасники судового процесу в судове засідання не з`явилися. Про час та місце розгляду справи були повідомлені завчасно та належним чином, про причини неявки суд не повідомили. У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи та можливість проведення судового розгляду у відсутність осіб, які не з`явилися. Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд встановив наступне. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Частиною першою статті 3 ЗК України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками визначаються Законом № 899-IV. Частинами першою та другою статті 2 Закону № 899-IV урегульовано, що основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Частинами першою - третьою статті 25 ЗК України врегульовано порядок приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій та встановлено, що при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі у приватну власність особам, зазначеним у частині першій цієї статті, передаються безоплатно. Частиною п`ятою статті 25 ЗК України визначено, що особи, зазначені у частині першій цієї статті, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Частинами десятою - одинадцятою статті 25 ЗК України передбачено, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з особами, зазначеними в частині першій цієї статті у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням. З аналізу вказаних норм випливає, що кожна особа має гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості) і у разі відсутності такої землі - із резервного фонду земель державної або комунальної власності. Згідно з частиною першою та другою статті 3 Закону № 899-ІV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. В частині першій статті 9 Закону № 899-ІV вказано, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" йдеться про те, що член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 08.08.1995 № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Таким чином, за умови відсутності вільних земель сільськогосподарського призначення колишнього колективного сільськогосподарського підприємства, право на пай в колективній власності якого має позивач, останній має право на отримання земельної ділянки за рахунок земель резерву (запасу). Отже, питання щодо розмежування компетенції районних державних адміністрацій та центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів щодо розпорядження земельними ділянками державної власності, які знаходяться за межами населеного пункту, вирішується в залежності від форми власності такої земельної ділянки. На етапі, коли землі колективної форми власності колишнього КСП ще не розподілені в повному обсязі, у разі якщо такі землі знаходяться за межами населеного пункту, то питання виділення особі належної їй земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) вирішується відповідною районною державною адміністрацією. Лише у випадку відсутності необхідної землі колективної власності така земля виділяється із земель державної або комунальної власності органами, визначеними статтею 122 ЗК України. Такий правовий висновок відповідає усталеній практиці Верховного Суду, який неодноразово розглядав справи з аналогічними правовідносинами. Зокрема, такий правий висновок було сформовано у постанові від 04.09.2019 у справі №810/1096/18. Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 передано право на земельну частку (пай) розміром 2 га в умовних кадастрових гектарах відповідно до сертифікату серії ВН № 248, виданого на підставі рішення загальних зборів від 10 лютого 1996 року зареєстрованого 23 березня 1996 року у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 248 (а.с.11).. Згідно відповіді Липівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 31.07.2019 року № 279 на звернення ОСОБА_1 стосовно виділення йому земельної частки (паю) згідно сертифікату на земельну частку (пай) серії ВН №248, останньому повідомлено, що при розпаюванні полів на земельні частки (паї) по Липівській сільській раді не було створено резервного фонду земель для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням. Тому по Липівській сільській раді немає земель для виділення під земельні частки (паї). (а.с.13). Апеляційний суд вважає, що неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права призвело до хибного висновку про те, що у ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області відсутні правові підстави для прийняття рішення про виділення в натурі (на місцевості) земельного паю. Так, частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України встановлено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", який набрав чинності з 01.01.2013, розмежовано землі державної та комунальної власності в Україні. Пунктом 6 Розділу II «Прикінцевих та перехідних положень» визначено, що у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються: - у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами; - за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками. Згідно з підпунктом 4.32 Положення про Головне управління Держземагентства № 258 (далі - Положення №258) відповідно до покладених на нього завдань передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб в межах області. Згідно з пунктами 3 та 4 Положення № 258 завданням управління (відділу) є реалізація повноважень Держземагентства України на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Управління (відділ) відповідно до покладених на нього завдань: здійснює ведення державного земельного кадастру та отримує інформацію про відведення земельних ділянок; здійснює ведення Поземельних книг та їх зберігання; організовує здійснення на відповідній території робіт із землеустрою та оцінки земель, що проводяться з метою внесення відомостей до Державного земельного кадастру; здійснює відповідно до законодавства регулювання у сфері планування територій, здійснення топографо-геодезичної і картографічної діяльності; здійснює заходи щодо вдосконалення порядку ведення обліку і підготовки звітності з регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, формування екомережі, здійснення топографо-геодезичної і картографічної діяльності. Відповідно до пункту 7 Положення № 258 головне управління здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через територіальні органи Держземагентства України нижчого рівня та контролює їх діяльність. Із аналізу наведених правових норм слідує, що у випадку визнання права на земельну частку (пай) за рішенням суду із земель державної власності, відповідні рішення уповноважений приймати територіальний орган центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин. Висновок про таке застосування норм права було зроблено Верховним Судом у постанові від 14.08.2018 у справі № 813/664/15. Встановлені порушення норм матеріального та процесуального права й іншу нормативну базу, яка, як правило, матиме значення для вирішення заявленого спору, можна викласти таким чином. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У Преамбулі Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 899-IV) сказано, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками, особливості розпорядження землями та використання земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв). За абзацами другим, третім частини першої статті 1, частиною першою, абзацом першим частини другої статті 2 цього Закону право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документом, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є свідоцтво про право на спадщину. Згідно зі статтею 3 Закону № 899-IV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Відповідно до статті 5 цього Закону сільська рада та районна державна адміністрація в межах їхніх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядає заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймає рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); уточняє списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); уточняє місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв); -надає землевпорядним організаціям уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); розглядає та погоджує проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); організовує проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та земель, що залишилися у колективній власності, в порядку, визначеному цим Законом; оформляє матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Сільські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів. У частині першій статті 9 цього Закону передбачено, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 11 Закону № 899-IV встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Земельні ділянки, які будуть використовуватися їх власниками, самостійно закріплюються межовими знаками встановленого зразка кожна окремо. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до абзацу третього пункту 1, абзацу першого пункту 2, пунктів 5, 6 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації. За частиною першою, абзацом другим частини другої, частинами третьою, четвертою, сьомою, дев`ятою, десятою статті 791 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натурі (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. За пунктами г) і ґ) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини або виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). У статтях 125, 126 цього Кодексу передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Згідно з пунктами 2, 3 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками» в редакції, чинній на час розгляду спору, організація робіт з розподілу земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією за місцем розташування земельних ділянок згідно з проектом. У разі виявлення після розробки проекту факту не включення одного чи кількох громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, спадкоємців права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, інших громадян та юридичних осіб України, які відповідно до законодавства набули право на земельну частку (пай), до списку власників земельних часток (паїв), на підставі якого був складений проект, сільська, селищна, міська рада чи райдержадміністрація може прийняти рішення (розпорядження) про: коригування проекту землевпорядною організацією з метою забезпечення громадян необхідною кількістю земельних ділянок (на підставі відповідного договору); надання зазначеним громадянам земельних ділянок із земель запасу чи резервного фонду у розмірі відповідної земельної частки (паю). У разі неприйняття сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією рішення (розпорядження) щодо коригування проекту або надання таких ділянок із земель запасу чи резервного фонду питання вирішується у судовому порядку. Конституційний Суд України в Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України констатував, що системний аналіз положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. Відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. За Конституцією і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства Як далі зазначив Суд, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Вирішуючи питання щодо предметної юрисдикції справи, що розглядається, апеляційний суд виходить з такого. Як встановлено судом, що земельна частка (пай) у повному розмірі не була виділена позивачу на місцевості , а тому вона була позбавлена можливості оформити право приватної власності на спірну земельну частку (пай) відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також те, що позивач мав право на подання заяви про виділення їй земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) як особа, яка успадкувала право на виділення такої частки. З правової позиції, якої притримується позивач, випливає, що він звернулася до органу державної влади з проханням виділити земельну частку (пай) із загального масиву землі на місці, право на виділення на якій заявили також й інші власники сертифікатів на земельні частки. Позивач, як видно зі змісту його позовної заяви, розумів, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), передбачає проведення відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок зборів власників земельних часток (паїв), на яких проводитиметься розподіл згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Відповідно до вимог закону і в межах сформульованого нею бажання отримати земельну частку (пай) у власність позивач подавала до відповідачів відповідні звернення, серед яких і ті, що стали предметом цього спору, й мала законні підстави очікувати на них позитивну відповідь. Питання виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) врегульовані законодавством, насамперед Законом № 899-IV, у якому регламентовано, хто, які особи, які мають право на земельну частку (пай), прописана послідовність дій останніх, визначені підстави для виділення земельних ділянок в натурі, в історичному вимірі визначені компетентні органи, які розглядали звернення щодо виділення земельних часток на місцевості. У цьому та кореспондуючих йому законодавчих актах встановлені повноваження останніх й описано точний і зрозумілий опис послідовності (алгоритм) їхніх дій та рішень. За законом реалізація питання про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) віднесена до повноважень державних органів влади - місцевих державних адміністрацій (принаймні на час виникнення цього спору) і органів місцевого самоврядування (станом на час касаційного перегляду справи). Отже, якщо орган, який наділений повноваженнями на прийняття рішення про виділення земельної ділянки на місцевості, ці повноваження буде використовувати чи застосовувати не на підставі чи всупереч вимогам законодавства, то тоді може виникнути спір, в основі якого перебуватиме ймовірне порушення, недотримання або в іншій формі невиконання вимог закону, які зачіпатимуть права чи інтереси особи. Такий спір буде прямо пов`язаний з органом держави або в особі органу місцевого самоврядування з владою (владною діяльністю). Коли спір, стороною в якому є орган державної влади чи місцевого самоврядування, суть якого полягатиме в основному в тому, що ці органи не діють у законодавчо визначеному порядку, поза межами повноважень чи із порушеннями, то такий спір набуває ознак публічно-правового спору, оскільки юридичний характер державного розсуду в цих спірних правовідносинах надає діям та рішенням суб`єкта владних повноважень ознак публічності, які регулюються публічно-правовими нормами. У такому правовому відношенні суб`єкт владних повноважень не має можливості вирішувати спір, приміром подібний до того, що виник у цій справі, автономно, керуючись власною волею, вільно від законодавчих положень чи іншим способом, характерним для приватноправових відносин. Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 2 КАС України під публічно-правовим спором розуміється спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; За пунктом першим частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отож, коли зіставити суть спірних правовідносин у цій справі та суб`єктний склад її учасників, можна дійти висновку, що на розгляд вимог позивача ОСОБА_1 до суб`єктів владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в питанні прийняття рішення про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості), яке відноситься до сфери земельних відносин, і вирішення земельного спору, який виник з приводу цих вимог, поширюється юрисдикція адміністративних судів. У цій справі немає правових і фактичних підстав вважати, що спірні відносини ґрунтуються на набутому позивачкою у порядку спадкування за заповітом права приватної власності на земельну частку. Позивач заявив про своє право на виділення йому в натурі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу (резерву) державної власності розташованої на території Липівської сільської ради Томашпільського району, як власнику земельного паю посвідченого сертифікатом, а не як власник земельної ділянки на підставі державного акта на право приватної власності на землю. Він просив виділити йому земельну частку на місцевості. Викладені фактичні обставини у своїй сукупності дають підстави визнати неправильним розгляд цієї справи судом першої інстанції у порядку цивільного судочинства. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин у цій справі апеляційний суд враховує висновки щодо застосування наведених норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного суду від 30 вересня 2020 року у справі № 807/2306/16 (провадження № 11-1068апп19). Відповідно до частин першої та другої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Згідно із пунктом першим частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. За результатами апеляційного перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення повністю з закриттям провадження у справі на підставі пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України. Відповідно до п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України 2017 року, судові витрати за подання позовної заяви залишаються за позивачем, а за подання апеляційної скарги їх необхідно стягнути з позивача на користь апелянта. Враховуючи наведене та керуючись статтями 255, 256, 377, 381, 382 - 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області задовільнити частково. Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 15 липня 2020 року скасувати, а провадження у справі закрити, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Стягнути з ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1152,60 грн. на користь Прокуратури Вінницької області. Роз`яснити позивачу ОСОБА_1 , що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до Вінницького апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Повний текст постанови складено 23 квітня 2021 року. Головуючий: І.В. Міхасішин Судді: Ю.Б. Войтко В.В. Сопрун