Постанова 4854 № 420/15124/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 квітня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/15124/20 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача Турецької І. О., суддів Стас Л. В., Шеметенко Л. П. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі Подільський міжрайонний ВДВС), в якому просив: - визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору від 04 листопада 2020 року ВП №41126076. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що за своїм призначенням виконавчий збір є винагородою державного виконавця за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення. У разі стягнення виконавчого збору відповідно до ч.3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі Закон №1404-VIII) без реального стягнення суми боргу створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. Також позивач наполягає на тому, що, згідно позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 11.03.2020 року по справі №2540/3203/18, виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Приймаючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не скористався своїм правом на добровільне виконання рішення, а тому здійснені державним виконавцем заходи та вчинені ним в межах виконавчого провадження дії в період з 13.12.2013 року (відкриття виконавчого провадження) до 12.11.2020 року (повернення виконавчого документу стягувачу), фактично є діями з примусового виконання рішення суду у виконавчому провадженні ВП № 41126076. Суд першої інстанції вважав, що правові висновки Верховного Суду, на які посилається позивач не є подібними щодо даної справи. Обґрунтовуючи це, суд першої інстанції вказав, що спір у цій справі виник до прийняття Закону № 1404-VIII і правовідносини виникли на момент дії Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі Закон № 606-XIV), нормами ст. 28 якого було визначено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений для самостійного його виконання, виконавчий збір стягується у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню. При цьому, у разі ненадання боржником у строки, встановлені для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення. З аналізу вищенаведених норм Закону № 606-XIV вбачається, якщо в строки, надані боржнику для самостійного виконання рішення, останній його виконає та надасть документальні підтвердження державному виконавцю, примусове виконання рішення не розпочинається, виконавець закінчує виконавче провадження, а виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (частина 3 ст.27 Закону № 606-XIV). В іншому випадку, якщо рішення в добровільному порядку не виконане протягом строку, наданого для добровільного виконання, державний виконавець розпочинає примусове виконання, а також стягує виконавчий збір. Суд першої інстанції вказав, що такий висновок побудований ним на позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.12.2020 року по справі №160/520/19. Підсумовуючи, суд першої інстанції акцентував увагу на тому, що вирішальною обставиною для розв`язання даного спору є те, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника грошових коштів є здійснення державним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, що й мало місце за встановлених судом обставин даної справи. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та відзиву. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначив, що, за правилами ч.1 ст.28 Закону № 606-XIV, який діяв на момент прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 04.12.2013 року, у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений ч.2 ст.25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. Враховуючи норму вказаного Закону № 606-XIV, апелянт доходить висновку, що державний виконавець після закінчення строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, повинен був винести постанову про стягнення виконавчого збору. Враховуючи дату відкриття виконавчого провадження (04.12.2013 року) постанова про стягнення виконавчого збору мала бути прийнята 11.12.2013 року, однак, відповідна постанова прийнята лише 04.11.2020 року. Крім того, на думку апелянта, це свідчить про те, що державний виконавець не здійснював примусового виконання рішення у межах відкритого виконавчого провадження. Далі апелянт звертає увагу на те, що, враховуючи дату прийняття спірної постанови про стягнення виконавчого збору (04.11.2020 року), на спірні правовідносини розповсюджується дія Закону № 1404-VIII, який набрав чинності 05 жовтня 2016 року. Апелянт вважає, що до спірних правовідносин має бути застосована постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 року по справі №2540/3203/18, оскільки обставини його справи є подібними до тих, які розглядалися Великою Палатою Верховного Суду. Вважає, що, відповідно до ч.2 ст.27 Закону № 1404-VIII та вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду, виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута. Відповідач, скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, зазначає про необґрунтованість її доводів та просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Доводи відзиву фактично дублюють позицію суду першої інстанції та зводяться до того, що Закон № 606-XIV та Закон № 1404-VIII чітко передбачають, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 % суми, що підлягає примусовому стягненню за виконавчим документом. У зв`язку з надходженням до суду апеляційної інстанції клопотання сторін про розгляд справи без їх участі, справа розглянута в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог статті 311 КАС України. Фактичні обставини справи. Постановою головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Котовського МРУЮ в Одеській області від 04.12.2013 року відкрито виконавче провадження №41126076 щодо виконання виконавчого листа №2-1516/2149/11, виданого 16.08.2013 року Котовським міськрайонним судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованості в сумі 766 189,69 грн. У відповідності до п. 2 даної постанови про відкриття виконавчого провадження боржнику належить самостійно виконати вимоги виконавчого документа: сплатити 766 189,69 грн. у 7 денний строк з моменту отримання постанови про відкриття виконавчого провадження. Пунктом 3 цієї ж постанови встановлено, що, при невиконанні боржником рішення в наданий для самостійного виконання строк, виконання буде проводитись у примусовому порядку зі стягненням з боржника виконавчого збору в сумі 76 618,97 грн, та витрат пов`язаних з провадженням виконавчих дій. Оскільки вимоги виконавчого документу, у встановлений строк, боржником у добровільному порядку не виконані, державним виконавцем розпочато примусове стягнення. Так, 13.04.2015 року державним виконавцем винесено постанову у виконавчому провадженні № 41126076 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. 12.10.2015 року державним виконавцем винесено постанову у виконавчому провадженні №41126076 про призначення експерта, суб`єкта оціночної діяльності суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні для визначення вартості арештованого майна боржника. 04.09.2018 року державним виконавцем винесено постанову у виконавчому провадженні № 41126076 про арешт коштів боржника. 18.09.2018 року державним виконавцем винесено постанову у виконавчому провадженні №41126076 про опис та арешт майна боржника: 1/3 частка магазину по продажу продтоварів та кафе на 25 посадочних місць загальною площею 446,1 кв. м, торговою площею 53,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . 04.10.2018 року державним виконавцем винесено постанову у виконавчому провадженні №41126076 про призначення експерта, суб`єкта оціночної діяльності суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні для визначення вартості арештованого майна боржника. 10.12.2018 року державним виконавцем направлено керівнику Одеської філії ДП «Сетам» заявку на реалізацію арештованого майна. 07.10.2020 року стягувач (ТОВ «Кей-Колект») звернувся до державного виконавця із заявою про повернення виконавчого документа без подальшого виконання. 04.11.2020 року державним виконавцем винесено постанову про стягнення виконавчого збору в сумі 76 618,97 грн., відповідно до ст. ст. 3, 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження», на підставі якої 04.11.2020 відкрито виконавче провадження № 63508621 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Подільського міжрайонного ВДВС вказаної суми виконавчого збору. Також, постановою державного виконавця від 12.11.2020 року виконавчий лист № 2-1516/2146/11, виданий 16.08.2013 року Котовським міськрайонним судом Одеської області, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», повернуто стягувачу, припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляції і висновків суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляції, з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На момент прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження від 04.12.2013 року №41126076 щодо виконання виконавчого листа №2-1516/2149/11, виданого 16.08.2013 року Котовським міськрайонним судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованості в сумі 766 189,69 грн., діяв Закон № 606-XIV. 05 жовтня 2016 року набув чинності Закон №1404-VIII, згідно з пунктом 2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон №606-XIV, крім статті 4, яка втрачає чинність через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Отже, на момент прийняття державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору від 04 листопада 2020 року діяла відповідна редакція Закону №1404-VIII. Апелянт стверджує про те, що саме норми вказаного Закону №1404-VIII мають бути застосовані до спірних правовідносин. Проте, слід зазначити, що у цьому спорі не є принциповим питання який Закон буде застосований, адже це не вплине на результат його вирішення, оскільки матеріальні норми, які повинні застосовуватися у цій справі є ідентичними у Законах №606-XIV та №1404-VIII. Відповідно до ст.1 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно ч. 1 ст. 5 Закону № 1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». За приписами ч. 1 та 2 ст. 27 Закону № 1404-VІІІ визначено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Приписами ст. 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VІІІ унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених п. 1, 3, 4, 6 ч. 1 ст. 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених п. 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого ч. 9 ст. 27 цього Закону), 11, 14 і 15 ч. 1 ст. 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Згідно з ч. 4 ст. 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення. Пунктами 1-6 ч. 5 ст. 27 Закону № 1404-VIII установлено, що виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом. Також, ч. 9 ст. 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Відповідно до п. 22 розд. ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою. В апеляційній скарзі апелянт стверджує про те, що розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми. На підтвердження цієї позиції скаржник наводить постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 року по справі №2540/3203/18, вважаючи, що обставини його справи є подібними до тих, які розглядалися Великою Палатою Верховного Суду. Проаналізувавши вказані доводи апелянта, колегія суддів зазначає таке. Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності 28 серпня 2018 року, у ч. 2 ст. 27 Закону № 1404-VIII слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів». Тобто, редакція ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, діяла до 28 серпня 2018 року. Поряд з цим, після 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору розраховується не від суми фактичного стягнення, а від суми, яка підлягає стягненню. Спірна постанова про стягнення виконавчого збору прийнята державним виконавцем 04 листопада 2020 року. Отже, на момент виникнення спірних правовідносин норми ст. 27 Закону № 1404-VІІІ передбачали, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. Колегія суддів вважає помилковим посилання скаржника на правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18, з огляду на те, що постанова про стягнення виконавчого збору у цій справі була прийнята до внесення змін до ст. 27 Закону № 1404-VIII. Така правова позиція суду апеляційної інстанції побудована на висновках Верховного Суду, викладених у постанові від 23 грудня 2020 року у справі №620/334/20, яка, відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, враховується при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Слід зазначити, що положення статті 28 Закону №606-XIV, який діяв на момент відкриття виконавчого провадження (04.12.2013 року), також передбачали, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений для самостійного його виконання, виконавчий збір стягується у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню. При цьому, у разі ненадання боржником у строки, встановлені для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення. З аналізу вищенаведених норм Закону № 606-XIV вбачається, що якщо в строки, надані боржнику для самостійного виконання рішення, останній його виконає та надасть документальні підтвердження державному виконавцю, примусове виконання рішення не розпочинається, виконавець закінчує виконавче провадження, а виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (частина 3 ст.27 Закону № 606-XIV). В іншому випадку, якщо рішення в добровільному порядку не виконане протягом строку, наданого для добровільного виконання, державний виконавець розпочинає примусове виконання, а також стягує виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню. Наступним доводом апеляції є те, що державний виконавець після закінчення строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, повинен був винести постанову про стягнення виконавчого збору. Враховуючи дату відкриття виконавчого провадження (04.12.2013 року) постанова про стягнення виконавчого збору мала бути прийнята 11.12.2013 року, однак, відповідна постанова прийнята лише 04.11.2020 року. Надаючи оцінку даному доводу апеляції, колегія суддів зазначає, що, відповідно до ч.6 ст.28 Закону № 606-XIV, у разі завершення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 47 (за письмовою заявою стягувача), пунктами 2 і 8 частини першої статті 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору. На думку суду апеляційної інстанції, вказана норма спростовує твердження скаржника про те, що постанова про стягнення виконавчого збору мала бути прийнята ще у грудні 2013 року. Також обставинами справи спростовуються доводи скаржника про те, що державний виконавець не здійснював примусового виконання рішення у межах відкритого виконавчого провадження. Так, з 2013 року державний виконавець приймав постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, про призначення експерта, суб`єкта оціночної діяльності, про опис та арешт майна боржника, про арешт коштів боржника. З урахуванням викладеного, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору прийнята державним виконавцем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до вимог ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 287, 306, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Подільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Доповідач - суддя І. О. Турецька суддя Л. В. Стас суддя Л. П. Шеметенко Повне судове рішення складено 22.04.2021 року.