Постанова 4824 № 761/41071/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД № справи: 761/41091/19 № апеляційного провадження: 22-ц/824/5429/2021 Головуючий у суді першої інстанції: Пономаренко Н.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 квітня 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Немировської О.В. суддів - Чобіток А.О., Ящук Т.І., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про стягнення компенсації, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року, встановив: у жовтні 2019 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила стягнути на її користь із Головного управління Національної поліції Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві сатисфакцію, яка полягає в компенсації за нанесену їй моральну шкоду за невиконання відповідачем рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 серпня 2013 року (справа №826/10308/13-а) в розмірі 2 000 євро конвертовані в національну валюту за курсом на день здійснення платежу. Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2019 року позовну заяву було залишено без руху. Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 07 листопада 2019 року, яка була залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року, позовну заяву було визнано неподаною та повернуто позивачу. Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 07 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року було скасовано, справу передано на розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Не погоджуючись з рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК Україниапеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалася на те, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 серпня 2013 року, ухваленою по справі за позовом ОСОБА_1 до начальника Солом`янського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві Моренця І.В. про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії було зобов`язано начальника Солом`янського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві Моренця І.В. надати ОСОБА_1 у відповідь на її інформаційний запит від 07 квітня 2013 року копію постанови ЖОІ 4487-11 в порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до публічної інформації». Зобов`язано відповідний підрозділ Державної казначейської служби України стягнути судові витрати в розмірі 39 грн. шляхом їх безспірного списання із рахунку Солом`янського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві на її користь. Позивач зазначає, що останнє її звернення на ім`я начальника Головного управління Національної поліції у м. Києві від 02 березня 2018 року щодо виконання вищевказаної постанови було ним проігнороване. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявності одночасно трьох умов, які б слугували підставою для притягнення відповідача до відповідальності у вигляді стягнення шкоди, зокрема неправомірності дій органу, наявності шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам. В ч. 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункти 8, 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме - у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила ч. 6 цієї статті, в якій закріплено, що така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (стаття 1174 цього Кодексу). Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України. Згідно із вимогами статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданням, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом. Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19 (провадження № 61-21982св19). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають у зв`язку з їх недоведеністю, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної їй шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача. Колегія суддів виходить з того, що судом першої інстанції було дано належну оцінку всім обставинам, на які посилалась позивач в обґрунтування заявлених нею вимог, а доводи викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції. Як видно з наданих позивачем до позовної заяви доказів, на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 вересня 2013 року судом було 16 жовтня 2013 року видано виконавчий лист. Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві від 06 листопада 2013 року ВП №40557006 було відмовлено у відкритті виконавчого провадження. Позивач брала участь у судовому засіданні в суді першої інстанції, однак інших доказів по справі не надала, клопотань про їх витребування не заявляла. Апелянт в своїй скарзі посилається на те, що обов`язковість судових рішень гарантована, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії, зазначені в статті 6 Конвенції, якими користується особа на час судової стадії розгляду своїх вимог, втрачають зміст. Разом з тим, даних про те, що було відкрито виконавче провадження і постанова Окружного адміністративного суду від 18 вересня 2013 року не виконується з вини відповідачів, матеріали справи не містять. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. В постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків. Ч. 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права. В пункті 1 статті 6 Конвенції на суди покладено обов`язок давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Згідно з чч. 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, рішення було ухвалено судом першої інстанції при дотриманні норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення без змін. Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів. Головуючий Судді