Постанова 4803 № 205/4982/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3144/21 Справа № 205/4982/20 Суддя у 1-й інстанції - Приходченко О. С. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 квітня 2021 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Макарова М.О. розглянувши у спрощеному позовному провадженні в м. Дніпро цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2020 року, - В С Т А Н О В И В: 07 липня 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачки про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що 19 липня 2016 року між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у розмірі 17000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Відповідач підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з умовами та правилами надання банківських послуг складає між нею та банком договір. Разом з тим, відповідач свої зобов`язання щодо повернення кредиту та сплати процентів не виконала, що призвело до виникнення заборгованості, розмір якої станом на 02 червня 2020 року склав 117350 гривень 72 коп., яка складається із заборгованості за простроченим тілом кредиту у розмірі 74697 гривень 77 коп., заборгованості за простроченими відсотками у розмірі 5329 гривень 21 коп., трьох відсотків річних, нарахованих на прострочений кредит у розмірі 31259 гривень 42 коп., штрафу (фіксована частина) у розмірі 500 гривень 00 коп., штрафу (процентна складова) у розмірі 5564 гривні 32 коп. Позивач у своєму позові просив суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у сумі 117350 гривень 72 коп., а також судовий збір у розмірі 2102 гривень (а.с.2-6). Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за договором № б/н від 19 липня 2016 року за простроченим тілом кредиту у розмірі 74697 (сімдесят чотири тисячі шістсот дев`яносто сім) гривень 77 коп., а також судовий збір у розмірі 1338 (одна тисяча триста тридцять вісім) гривень 00 коп., а всього 76035 (сімдесят шість тисяч тридцять п`ять) гривень 77 коп. У задоволені інших позовних вимог відмовлено (а.с.81-84). Не погодившись з рішенням суду, АТ КБ ПриватБанк подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просило змінити рішення суду в частині незадоволених позовних вимог щодо стягнення заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України у розмірі 31259,42 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити в повному обсязі (а.с.87-91). В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відсутність досягнення сторонами кредитного договору згоди про розмір відсотків за користування кредитом. На думку позивача, ним було надано всі належні та допустимі докази на підтвердження заявлених позовних вимог, яким суд першої інстанції не надав належної оцінки, не пропонував позивачеві надати додаткові докази для підтвердження заявлених позовних вимог. Позивач зазначає, що сторонами було погоджено всі істотні умови договору, у тому числі й збільшені відсотки у порядку ст. 625 ЦК України, однак суд не надав цьому належної уваги та дійшов помилкового висновку щодо непогодження сторонами цих Умов. Крім того, відповідач підписала Паспорт споживчого кредитування, в якому було погоджені всі умови кредитування, у тому числі нарахування відсотків, а тому висновок суду першої інстанції щодо відсутності такого погодження є помилковим. Рішення суду першої інстанції не оскаржено в частині задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк», тому, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, в цій частині не підлягає перегляду судом апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Судом встановлено, що 19 липня 2016 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір шляхом отримання кредитного ліміту на платіжну карту, про що свідчить її особистий підпис (а.с. 18). Даний договір укладений шляхом підписання анкети-заяви клієнта на оформлення кредитного ліміту на платіжну картку. Відповідно до умов договору, відповідачу було відкрито картковий рахунок в національній валюті України та встановлено ліміт кредитування у розмірі 17000 гривень, який згодом було змінено (а.с. 16). Відповідачем порушено взяті на себе зобов`язання щодо повернення кредиту, внаслідок чого, як стверджує позивач, станом на 02 червня 2020 року відповідно до розрахунку, наданого позивачем, виникла заборгованість у розмірі 117350 гривень 72 коп. (а.с. 11-15). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за простроченими відсотками, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів погодження з позичальником умов щодо розміру та порядку нарахування відсотків за користування кредитними коштами, у тому числі й збільшених відсотків у порядку статті 625 ЦК України, та неустойки (штрафів) за порушення строків виконання зобов`язань, а тому відмовив в задоволенні цих позовних вимог з підстав їх недоведеності та необґрунтованості. При цьому, суд виходив з того, що наданий позивачем витяг з Умов та Правил надання банківських послуг не містить підпису відповідача, що свідчить про відсутність належних і допустимих доказів того, що останній був ознайомлений саме з цими Умовами та Правилами надання банківських послуг, що свідчить про недодержання сторонами письмової форми кредитного договору. Колегія суддів частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. За змістом ст. 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною 1 ст. 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 634 ЦК України, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов`язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Договір приєднання, як і публічний договір, є узагальненою категорією таких цивільно-правових договорів, в яких умови договору встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які укладаються лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого тексту. Друга сторона при цьому не може запропонувати свої умови договору, але саме вона вирішує та виявляє волевиявлення на укладення договору на запропонованих їй умовах. Таким чином, додержується принцип свободи договору. Чинним законодавством передбачено укладення договору лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованих умов у цілому. Як вбачається з матеріалів справи, 19.07.2016 року відповідач ОСОБА_1 підписала Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в АТ КБ «ПриватБанк», в якій своїм підписом підтвердила, що підписанням цієї Анкети-заяви вона у повному обсязі приєднується до Умов та Правил надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», які розміщені на офіційному сайті банку в мережі інтернет за адресою privatbank.ua, та які, разом із пам`яткою клієнта і Тарифами, становлять договір банківського обслуговування, примірник якого він отримав шляхом самостійного роздрукування. Зі змінами Умов та Правил надання банківських послуг відповідач зобов`язалася ознайомлюватися самостійно на офіційному сайті банку privatbank.ua (а.с.18). У ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір відсотків та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Фіксована відсоткова ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої відсоткової ставки в односторонньому порядку є нікчемною. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника відсотків від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання відсотків встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір відсотків, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін відсотки виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику, грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Таким чином, в разі укладення кредитного договору відсотки за користування позиченими коштами поділяються на встановлену законом, розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства, та договірні, розмір та підстави стягнення якої визначаються сторонами в самому договорі. Отже, для підтвердження заявлених позовних вимог щодо стягнення з відповідача заборгованості за простроченими відсотками у розмірі 5329,21 грн. позивач АТ КБ «ПриватБанк» має надати суду належні та допустимі докази щодо виду картки, наданої позичальникові. Відповідно до ст. 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. Натомість, АТ КБ «ПриватБанк» не надав суду жодного доказу щодо типу виданої відповідачу ОСОБА_1 кредитної картки, здійснивши нарахування відсотків виходячи з відсоткової ставки 3,5% та 7% на місяць, з наданням суду Витягу з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», «Універсальна CONTRACT», «Універсальна GOLD» та Паспорту споживчого кредитування, які не містять інформації щодо предмета доказування, зокрема, щодо типу виданої відповідачеві кредитної картки. Так, наданий позивачем Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», «Універсальна CONTRACT», «Універсальна GOLD» містить лише виклад умов використання всіх кредитних карт, які випускаються та обслуговуються АТ КБ «ПриватБанк», що не має правового значення для вирішення даного спору, а Паспорт споживчого кредиту містить інформацію щодо використання кредитних карт «Універсальна» та «Універсальна GOLD», порядок та умови використання яких не є тотожними. При цьому, в Паспорті споживчого кредиту, підписаному відповідачем ОСОБА_1 12 березня 2018 року, зазначено, що ця інформація зберігає чинність та є актуальною до 27 березня 2018 року та умови договору про споживчий кредит можуть відрізнятися від інформації, наведеної в цьому Паспорті споживчого кредиту та можуть залежати від проведеної кредитодавцем оцінки кредитоспроможності споживача з урахуванням, зокрема, наданої ним інформації про майновий та сімейний стан, розмір доходів (а.с.19-20). На підставі наведеного вище, колегія суддів вважає правомірним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості по за простроченими відсотками у розмірі 5329,21 грн., оскільки нарахування такої заборгованості не підтверджено належними доказами у зв`язку з чим колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про відсутність досягнення сторонами кредитного договору згоди про розмір відсотків за користування кредитом. При цьому колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги позивача про те, що відповідач підписав Паспорт споживчого кредитування, в якому було погоджені всі умови кредитування, у тому числі нарахування відсотків, а тому висновок суду першої інстанції щодо відсутності такого погодження є помилковим, оскільки в Паспорті споживчого кредиту, підписаному відповідачем ОСОБА_1 12.03.2018 року, що ця інформація зберігає чинність та є актуальною до27.03.2018 року та умови договору про споживчий кредит можуть відрізнятися від інформації, наведеної в цьому Паспорті споживчого кредиту, та можуть залежати від проведеної кредитодавцем оцінки кредитоспроможності споживача з урахуванням, зокрема, наданої ним інформації про майновий та сімейний стан, розмір доходів. Щодо стягнення заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України, то слід зазначити наступне. У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі ст. 599 та ч. 4 ст. 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16 вказано, що у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. Цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані ч. 1 ст. 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, урегульовані ч. 2 ст. 625 цього Кодексу, згідно яких на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Такі проценти підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тому, за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України, як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення, підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. Таким чином, якщо строк кредитування закінчився або кредитор реалізував своє право на дострокове повернення кредиту, то з цього моменту припиняється нарахування процентів за кредитом і позичальник зобов`язаний сплатити неустойку та суми передбачені ст. 625 ЦК України. Верховний Суд України у Постанові від 22 жовтня 2014 року у справі №127цс14 висловив правовий висновок про те, що строк дії картки є кінцевим терміном кредитування. Отже, АТ КБ «ПриватБанк» має право на стягнення відсотків, нарахованих на прострочений кредит відповідно до ст. 625 ЦК України, з моменту пред`явлення вимоги про дострокове повернення суми заборгованості за кредитом або ж після закінчення строку кредитування, тобто строку діє кредитної картки. За змістом позовної заяви, вимоги про стягнення відсотків, нарахованих на прострочений кредит відповідно до ст. 625 ЦК України, пред`явлені станом на 02.06.2020 року, й матеріали справи не містять відомостей щодо того, в якому ж саме порядку заявлено ці вимоги - з моменту пред`явлення вимоги про дострокове повернення суми заборгованості за кредитом, або ж після закінчення строку кредитування, тобто строку діє кредитної картки. За викладених обставин колегія суддів дійшла висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення цих позовних вимог. Надання ж позивачем Паспорту споживчого кредиту, підписаного позичальником ОСОБА_1 12 березня 2018 року (а.с.20), не має правового значення для вирішення цих позовних вимог, оскільки в ньому сторони чітко погодили, що інформація за цим паспортом надана позичальнику 12.03.2018 року та зберігає чинність і є актуальною до 27.03.2018 року, тобто, станом на день звернення позивача до суду з даним позовом (липень 2020 року), положення паспорта щодо права кредитора нараховувати штрафи є неактуальними, у зв`язку з чим заявлені позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. Отже, в даному випадку в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України, в розмірі 31259,42 грн. слід відмовити з тих підстав, що позивач, станом на момент звернення до суду з даним позовом, не набув права нараховувати відсотки на підставі ст. 625 ЦК України. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України в розмірі 31259,42 грн. В іншій оскаржуваній частині рішення суду слід залишити без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - задовольнити частково. Заочне рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2020 року змінити в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України в розмірі 31259,42 грн., виклавши їх в редакції цієї постанови. В іншій оскаржуваній частині рішення суду - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Судді: