Постанова 4818 № 623/1607/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2021 року м. Харків Справа № 623/1607/20 Провадження № 22-ц/818/2614/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Кругової С.С., суддів Маміної О.В., Пилипчук Н.П., за участю секретаря Каплоух Н.Б., Учасники справи: Позивач: ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , Відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Треті особи на стороні позивача: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Онищенко Світлана Володимирівна, Служба у справах дітей Ізюмської районної державної адміністрації, Служба у справах дітей Ізюмської міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Харкові апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 січня 2021 року (суддя першої інстанції Одарюк М.П.),- у цивільній справі за позовом про визнання недійсним договору дарування квартири та про скасування державної реєстрації права власності,- в с т а н о в и в: У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , у якому просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 04.03.2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Онищенко Світланою Володимирівною та зареєстрованого в реєстрі за № 669; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , яка проведена на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Онищенко С.В. 04.03.2020 року, зареєстрованого в реєстрі за № 669, запис про яку внесено на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Онищенко С.В., індексний номер 51469326 від 04.03.2020, номер запису про право власності 35800418 та стягнути солідарно з відповідачів понесені судові витрати. Позов мотивований тим, що з відповідачем ОСОБА_3 позивач з 15 квітня 2013 року перебувала у фактичних шлюбних відносинах. 17 червня 2016 року вони уклали шлюб. Разом з ними однією сім`єю проживав малолітній син позивачки, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 26 вересня 2013 року позивач та відповідач ОСОБА_3 за спільні сімейні кошти, отримані та накопичені під час сумісного постійного проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки у період з 15 квітня 2013 року, а також частково за особисті кошти позивача та відповідача у рівних частках, на загальну суму у розмірі 128000 грн. придбали 3-х кімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , право власності на яку, за усною згодою позивача ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі - продажу квартири, посвідченого 26.09.2013 приватним нотаріусом Ізюмського міського нотаріального округу Харківської області Банніковим С.І., було зареєстровано 26.09.2013 за відповідачем ОСОБА_3 . Вказує на те, що з моменту укладення договору купівлі - продажу спірної квартири, остання належить їй на праві спільної сумісної власності, оскільки була придбана позивачкою та відповідачем ОСОБА_3 у період спільного сумісного постійного проживання разом однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу за спільні сімейні грошові кошти та частково за особисті грошові кошти позивача та відповідача у рівних частках. 26 червня 2015 року місце проживання позивачки та її малолітнього сина ОСОБА_2 , зареєстроване у спірній квартирі. В березні 2020 року позивачці стало відомо, що 4 березня 2020 року між відповідачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 укладено договір дарування спірної квартири. Оскільки на дату укладення договору дарування спірної квартири, в останній проживали та проживають, а також зареєстровані позивачка та її малолітній син, а як вбачається з оскаржуваного договору дарування квартири попередній дозвіл органів опіки та піклування на відчуження відповідачем ОСОБА_3 спірної квартири, право користування якою мав та до цього часу має малолітній ОСОБА_2 , до укладення договору дарування, отримано не було, позивачка вважає, що оскаржуваний договір дарування від 4 березня 2020 року є неправомірним, оскільки грубо порушує право малолітнього ОСОБА_2 на користування вказаним нерухомим майном. У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_4 просить суд відмовити позивачу у задоволенні її позовних вимог у повному обсязі, оскільки вважає, що в такий спосіб позивачка бажає покращити своє матеріальне становище. В обґрунтування вказує, що у 2019 році шлюбні стосунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були припинені. 17 грудня 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу, який 26 лютого 2020 року рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області у справі № 623/4996/19 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано. Всіляко перешкоджаючи ОСОБА_3 розірвати шлюб, ОСОБА_1 з корисливих мотивів, протиправно утримувала у себе всі оригінали документів ОСОБА_3 як особистих, так і правовстановлюючих на майно, зокрема, паспорт ОСОБА_3 , договір купівлі - продажу квартири від 26.09.2013 року, будинкову книгу щодо спірної квартири. Позбавлені відповідних документів, відповідачі на момент вчинення оспорюваного правочину перевіряли дані щодо реєстрації права проживання у спірній квартирі у Відділі державної реєстрації Виконавчого комітету Ізюмської міської ради та КП «Благоустрій міста Ізюм», про що отримали відповідні довідки про реєстрацію проживання лише ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Таким чином, відповідачка вважає, що у них були відсутні будь-які свідчення того, що малолітній ОСОБА_2 мав право на проживання у спірній квартирі у момент укладення оспорюваного договору дарування квартири. Враховуючи, що права малолітнього ОСОБА_2 вчиненням оспорюваного правочину не порушені, то відсутні правові підстави для визнання його недійсним. ОСОБА_2 має право на проживання за місцем проживання кожного з власних батьків, а тому житлові права дитини даруванням квартири, що належала сторонній до нього особі, не пов`язаній жодними обов`язками перед ним не порушені. Вважає, що ОСОБА_3 , як власник квартири, не був обмежений у праві на укладення правочину щодо дарування належної йому квартири своїй дочці - ОСОБА_4 . Сам по собі факт відсутності згоди органу опіки та піклування при укладенні оспорюваного договору не є підставою для визнання його недійсним, оскільки право малолітньої дитини, яка забезпечена житлом за місцем проживання матері (позивача), не порушено. Відповідач ОСОБА_3 не є батьком малолітнього ОСОБА_2 , відтак на нього не поширюється обов`язок отримання дозволу органу опіки та піклування для відчуження нерухомого майна (том 1 а.с.213-216). У відповіді на відзив представник позивача вказує, що з 26 вересня 2013 року і до теперішнього часу вищевказана 3-х кімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 , для позивача ОСОБА_1 та її малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , стала та до цього часу є єдиним місцем проживання, оскільки іншого житла вони не мали та цього часу не мають. Аналіз вимог ст.ст. 203,215 ЦК України, ч.ч.1-4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та ст. 18 Закону України « Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що відсутність між відповідачем ОСОБА_3 та малолітньою дитиною ОСОБА_2 кровних та родинних відносин, а також той факт, що відповідач ОСОБА_3 , як дарувальник, не є батьком чи опікуном малолітньої дитини ОСОБА_2 , не може свідчити про те, що для вчинення відповідачем ОСОБА_3 04.03.2020 року оспорюваного договору дарування квартири, право користування яким мав та цього часу має малолітня дитина ОСОБА_2 , не потрібен попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону (том 2, а.с.2-14). Третя особа Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Онищенко Світлана Володимирівна надала суду письмові пояснення, в яких зазначає, що для посвідчення спірного договору дарування квартири, їй, приватному нотаріусу Харківського міського нотаріального округу Онищенко С.В. були надані необхідні документи, передбачені діючим законодавством. ОСОБА_3 , усвідомлюючи значення своїх дій та їх наслідки, усвідомлюючи усю відповідальність, власноруч підписав заяву про відсутність права власності або права користування спірною квартирою малолітніми, неповнолітніми дітьми або недієздатними або частково дієздатними особами. З метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, додатково було подано довідку про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб, видану КП «Благоустрій міста Ізюма», за вих. № 702 від 26.02.2020 року, з якої вбачається дві зареєстровані особи ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , тому вимагати рішення Опікунської ради щодо надання дозволу на вищезазначений правочин у нотаріуса не було жодної підстави. Стосовно належності квартири також, ОСОБА_3 , було надано заяву про належність йому відчужуваної квартири на праві особистої власності, оскільки набував її, будучі неодруженим, не проживаючи з будь - якою особою, що підтверджується повним витягом з ДРАЦС за № 00025851652. Тому, ані Законом України «Про нотаріат», ані Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не передбачено вимагати дозволу на вчинення правочину щодо відчуження нерухомого майна. Просила справу розглядати у її відсутність (том 1, а.с.145). Третя особа Служба у справах дітей Ізюмської міської ради зазначила, що ОСОБА_3 не звертався з заявою до виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області та до служби у справах дітей про надання дозволу на вчинення договору дарування належної йому на праві власності квартир АДРЕСА_1 . Дозвіл на вчинення вказаного вище договору дарування квартири органом опіки та піклування ОСОБА_3 не надавався. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 січня 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано достовірних, належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що на час укладення договору купівлі - продажу спірної квартири позивач та відповідач ОСОБА_3 проживали сім`єю без реєстрації шлюбу та за спільні кошти придбали спірну квартиру. Відтак, права та інтереси малолітнього ОСОБА_2 вчиненням оспорюваного правочину не порушені, тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним. ОСОБА_2 має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому його житлові права відчуженням квартири, що належала ОСОБА_3 , який не є його батьком, не порушені. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду є незаконним і необґрунтованим та підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням п.1-4 ч.1 та ч.2 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд неправильно застосував положення ст.17, 18 Закону України «Про охорону дитинства та норми ст.177 СК України, оскільки встановив, що станом на 4 березня 2020 року, тобто станом на дату укладення спірного договору, місце проживання позивача разом з дитиною було зареєстроване саме у квартирі АДРЕСА_1 , яка і до цього часу є для них єдиним місцем проживання, оскільки іншого житла вони не мають дотепер. Вважає оскаржуваний правочин неправомірним, оскільки на час його укладення відповідачем ОСОБА_3 не було отримано відповідного дозволу органу опіки та піклування на його укладення, адже на час відчуження квартири у ній були зареєстровані та мали право проживати його дружина та малолітній пасинок, права якого грубо порушені. Вказує, що відповідно до положень Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» нема підстав для висновку про те, що відсутність кровного споріднення та родинних зв`язків між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також те, що останній як дарувальник не є батьком чи опікуном малолітнього ОСОБА_2 , не може свідчити про відсутність необхідності на отримання дозволу у органів опіки та піклування на вчинення відповідного правочину щодо відчуження квартири. Також стверджує, що під час розгляду справи суд першої інстанції взагалі не досліджував обставини щодо факту спільного проживання сторін та факту купівлі майна за спільні кошти, зокрема, позивачем таких вимог не заявлялось. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_6 просила відмовити у її задоволенні, залишивши рішення суду без змін, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не мають жодних кровних чи родинних відносин з малолітньою дитиною ОСОБА_2 , не є його батьками чи опікунами, а тому на них не поширюються обмеження, передбачені ст.71 ЦК України. Отже, посилання позивача як на підставу визнання недійсним правочину відсутність дозволу органу опіки та піклування є помилковим. Крім того, шлюб між сторонами було розірвано рішенням суду від 26 лютого 2020 року, а дитина фактично не проживала у спірній квартирі, оскільки мешкала з батьками позивача, тому відсутні підстави для задоволення позову. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі - продажу квартири від 26 вересня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Ізюмського міського нотаріального округу Банніковим С.І. та зареєстрованого в реєстрі за № 1949 ( том 1, а.с.61). 17 вересня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 уклали шлюб, та після укладення шлюбу їй присвоєно прізвище ОСОБА_8 (том 1, а.с.69). Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 26 лютого 2020 року розірвано шлюб між позивачкою та відповідачем ОСОБА_3 ( том 1 а.с.217). Батьками малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є ОСОБА_9 та ОСОБА_7 ( том 1, а.с.60). Із копії довідки про реєстрацію місця проживання особи від 24 квітня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 26 червня 2015 року по теперішній час зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.63,64). 04 березня 2020 року ОСОБА_3 подарував квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 своїй дочці ОСОБА_4 , що підтверджується копією договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, Онищенко С.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 669 ( том 1, а.с.146). Із копії договору дарування квартири, наданої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу вбачається, що ОСОБА_3 , усвідомлюючи значення своїх дій та їх наслідки, усвідомлюючи усю відповідальність, власноруч підписав заяву про відсутність права власності або права користування спірною квартирою малолітніми, неповнолітніми дітьми або недієздатними або частково дієздатними особами. З метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, додатково було подано довідку про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб, видану КП «Благоустрій міста Ізюма», за вих. № 702 від 26.02.2020 року, з якої вбачається дві зареєстровані особи ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також заяву про те, що спірна квартира є його особистою приватною власністю та не є спільною сумісною власністю подружжя ( том 1, а.с.154,158,159). Згідно листа від 09.06.2020 року за вих. № 651 Служба у справах дітей Ізюмської міської ради повідомила, що ОСОБА_3 не звертався з заявою до виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області та до служби у справах дітей про надання дозволу на вчинення договору дарування належної йому на праві власності квартир АДРЕСА_1 . Дозвіл на вчинення вказаного вище договору дарування квартири органом опіки та піклування ОСОБА_3 не надавався. ( том 1, а.с.191). Відділ державної реєстрації Виконавчого комітету Ізюмської міської ради листом від 30 червня 2020 року за № 1479 надав інформацію , що підтвердження факту реєстрації місця проживання, а саме: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Повноваження органам місцевого самоврядування щодо реєстрації місця проживання були надані з 01.04.2016 року. На час реєстрації місця проживання неповнолітньої особи ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , а саме 26.06.2015 року, повноваження з реєстрації місця проживання виконували органи Державної міграційної служби. Інформація стосовно неповнолітнього ОСОБА_2 в реєстрі територіальної громади м. Ізюм Харківської області була відсутня до моменту звернення матері дитини 24.04.2020 року з відповідними документами підтвердження реєстрації місця проживання згідно яких була проведена актуалізація даних та виправлені помилки в даних реєстрації місця проживання гр.. ОСОБА_1 ( а.с.60-61). Із довідки №670, наданої в.о. старости Капитолівського старостинського округу Оскільської сільської ради Євченко К. від 23 червня 2020 року ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно зареєстровані на території старостинського округу за адресою: АДРЕСА_4 з 26.06.2015 року по теперішній час. (том 1, а.с.228) За відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУДМС України в Харківській області від 16.06.2020 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрованим/ знятим з реєстраційного обліку не значиться ( том 2, а.с.64). Із інформації, наданої Відділом державної реєстрації Виконавчого комітету Ізюмської міської ради від 24 грудня 2019 року за вих. № 2465 вбачається, що інформація місця проживання по м. Ізюм гр. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 в відділі державної реєстрації відсутня (том 2, а.с.65). Згідно довідки від 26.06.2020 року за № 689, виданої в.о. старости Капитолівського старостинського округу Оскільської сільської ради інформація стосовно місця реєстрації ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_4 , викладеної у довідці від 23.06.2020 року за № 670) була надана помилково, в зв`язку з тим, що інформація про вибуття зазначених вище громадян до міста Ізюм була зазначена в погосподарській книзі, яка знаходилась в сховищі ( термін опрацювання п`ять років). В новій погосподарській книзі зазначена інформація була відсутня та на теперішній час виправлена (том.2, а.с.27). Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частинами першою - другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України, де закріплено, що зміст правочину не має суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. За змістом зазначеної вище норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним. Таким чином, вчинення батьками малолітньої/неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо житлового приміщення. Наведені вище норми свідчать про те, що дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах є обов`язок батьків, сама по собі відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування не є беззаперечною підставою для визнання договору дарування нерухомого майна недійсним. Крім того, до осіб, що замінюють батьків та мають обов`язки щодо дитини, відповідно до положень СК України належать: 1) опікун (частина четверта статті 249 СК України); 2) піклувальник (частина четверта статті 249 СК України); 3) особа, що усиновила чи удочерила (частина четверта статті 232 СК України); 4) патронатний вихователь (стаття 255 СК України); 5) прийомні батьки (частина друга статті 256-2 СК України); 6) батьки-вихователі дитячого будинку (частина друга статті 256-6 СК України); 7) фактичний вихователь, особа, яка взяла у свою сім`ю дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування (стаття 261 СК України). Системне тлумачення вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуженння здійснюється батьками або особами, які їх замінюють. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Так, на час укладення договору дарування шлюб між сторонами у справі було розірвано, тоб-то ОСОБА_3 був вітчимом ОСОБА_2 , але на час укладення договору він не є особою, що замінює йому батьків згідно наведених норм права, тобто не зобов`язаний утримувати та забезпечувати малолітнього сина позивача житлом, тому для укладення оспорюваного договору дарування квартири згоди органу опіки і піклування не вимагається. Між тим, позивачем також не доведено, що відповідач ОСОБА_3 фактично замінює батька дитині. Тому, доводи апеляційної скарги, що відсутність кровного споріднення та родинних зв`язків між відповідачем та сином позивача не є підставою для незастосування положень законодавства, які вимагають отримання дозволу у органів опіки та піклування, є помилковими. Крім того, позивачем не доведено факту її постійного проживання у спірній квартирі та її користування разом з дитиною на час укладення оспорюваного договору, який було вчинено після розірвання шлюбу між сторонами. Враховуючи, що права та інтереси малолітньої ОСОБА_2 вчиненням оспорюваного правочину не порушені, то відсутні правові підстави для визнання його недійсним із заявлених підстав позову. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а лише спираються на власне тлумачення обставин справи та норм права і зводяться до переоцінки доказів. Частиною першою статті 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись, ст. ст. 294, 315, 352, 362, 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390, 391 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 січня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови безпосередньо до Верховного Суду, у порядку передбаченому ст.389 ЦПК України. Головуючий С.С. Кругова Судді О.В. Маміна Н.П. Пилипчук повний текст постанови складено 20 квітня 2021 року