Постанова 4812 № 488/1599/19

13.04.21 22-ц/812/685/21 Провадження №22-ц/812/685/21 П О С Т А Н О В А Іменем України 13 квітня 2021 року м. Миколаїв колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: Горенко Ю.В., за участю: позивача - ОСОБА_1 , його представника - ОСОБА_2 , представника відповідача - Мезінова О.Г. , розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 488/1599/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення, яке постановив Корабельний районний суду м. Миколаєва під головуванням судді Селіщевої Лариси Іванівни у приміщенні цього суду 01 лютого 2021 року о 12 год. 32 хв., повний текст якого складено 10 лютого 2021 року, за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у с т а н о в и л а : 12 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» (далі - ТОВ «МГЗ»), в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ № 321/02 від 14березня 2019 року про звільнення його з роботи за пунктом 4 статі 40 КЗпП України; поновити його на роботі на посаді апаратника-гідрометалурга 4 розряду дільниці декомпозиції бізнес-одиниці «Ділянки кальцинації і декомпозиції» дирекції з виробництва (табель № 40361) з 15 березня 2019 року; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 березня 2019 року по день винесення рішення суду про поновлення на роботі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом відповідача № 321/02 від 14 березня 2019 року він був звільнений з посади апаратника-гідрометалурга 4 розряду дільниці декомпозиції бізнес-одиниці «Ділянки кальцинації і декомпозиції» дирекції з виробництва за пунктом 4 статті 40 КЗпП України у зв`язку з прогулом без поважних причин. Даний наказ був мотивований тим, що 27 лютого 2019 року він був відсутній на робочому місці, а 28 лютого 2019 року надав повістку з Корабельного районного суду м. Миколаєва, якою він викликався до суду в якості позивача на 27 лютого 2019 року на 09 год. 00 хв., судове засідання у вказаний час не відбулося, що підтверджено представником ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» - провідним юрисконсультом Мезіновим О.Г., а працівник ОСОБА_1 до кінця робочого дня на підприємство не прибув. Вказаний наказ і своє звільнення позивач вважає незаконним з огляду на те, що він сумлінно працював на підприємстві відповідача 20 років, мав заохочення, проте через його активну позицію щодо захисту інтересів робітників підприємства від свавілля адміністрації відповідач фактично таким чином позбавився незручного працівника. Також ОСОБА_1 зазначав, що напередодні, 26 лютого 2019 року, він звернувся до свого безпосереднього керівника, начальника ділянки ОСОБА_5 , показав судову повістку і повідомив, що у зв`язку з викликом до суду на 27 лютого 2019 р. на 09.00 год. він буде відсутній на роботі цього дня, а на наступний день надасть повістку із відміткою про перебування у суді. Заперечень проти цього не було. 27 лютого 2019 року через значну віддаленість місця роботи - АДРЕСА_1 , та відсутність транспорту, після того, як звільнився у суді, він не зміг повернутися до роботи. За такого вважає, що відсутність його на роботі 27 лютого 2019 року не є прогулом. У відзиві на позовну заяву ТОВ «МГЗ» заперечувало проти позову, вказувало, що позивачем до позовної заяви не надано жодного належного, допустимого та достатнього доказу на підтвердження того, що ним не вчинявся прогул або відповідачем при його звільненні не дотримано вимоги КЗпП України щодо порядку розірвання трудового договору. Щодо відсутності позивача на роботі 27 лютого 2019 року у відзиві зазначено, що явка позивача в судове засідання не була обов`язковою, усне повідомлення про відсутність на роботі безпосереднього керівника не є поважною причиною відсутності на роботі, позивач повинен був подати заяву про відпустку, відгул тощо; посилання позивача на неможливість дістатися місця роботи після явки до суду не відповідають дійсності, оскільки він міг доїхати громадським транспортом. Щодо не зазначення в оскаржуваному наказі часу відсутності на роботі, то згідно табелю обліку робочого часу позивач був відсутній на роботі 5,2 год. 27 лютого 2019 року, що і є прогулом. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач був відсутній на роботі 27 лютого 2019 року без поважних причин і доказів, які б спростовували такі висновки, суду він не надав. ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду, в якій, посилаючись на його безпідставність та незаконність, просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтовано тим, що суд не звернув увагу на те, що відповідачем не надано доказів того, що позивач був ознайомлений з правилами трудового розпорядку, функціональними обов`язками, графіком роботи підприємства, Положенням про порядок використання службового легкового та диспетчерського автотранспорту в ТОВ «МГЗ» від 02 вересня 2009 р. та іншими документами, які регламентували його трудову діяльність та покладали на нього обов`язки щодо виконання трудової дисципліни. Відсутність зазначених доказів позбавляє суд можливості встановити факт наявності або відсутності порушення. Також відповідач не надав доказів того, що профспілковий комітет, який надав згоду на звільнення позивача, мав відповідні повноваження. Крім того, посилаючись на позицію Верховного Суду України, викладену в ухвалі від 22 вересня 2010 року у справі № 6-022007св09, позивач зазначив, що в наказі про звільнення обов`язково повинно бути зазначено дату прогулу і його час. У судових засіданнях позивач та його представник неодноразово звертали увагу суду на те, що у наказі № 321/02 від 14 березня 2019 року не визначений час, протягом якого, на думку відповідача, було допущено порушення трудової дисципліни. У наказі зазначена дата 27 лютого 2019 р., але 27 лютого 2019 року починається після 24-х годин 26 лютого 2019 р. Більш того, вказівка у наказі «таким образом, отсутствие ОСОБА_6 на работе 27.02.2019 квалифицируется, как прогул» суперечить табелю обліку робочого часу за лютий 2019 р. відповідно до якого позначкою ПР (вочевидь так відповідач визначає прогул) зазначено 5,2 час. Із вказаних документів неможливо встановити період порушення (з якого часу воно починається та коли закінчується), тобто у наказі відсутня об`єктивна сторона правопорушення, передбаченого пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, яка повинна бути встановлена та доведена при накладенні адміністративного стягнення. Крім цього, у наказі є посилання на накладення на позивача двох дисциплінарних стягнень, які є спірними та оскаржуються ним у судовому порядку (справа № 488/5119/18 та справа № 488/1732/18), рішення по яким не прийняті. До того ж розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, передбачене пункт 3 частини 1 статті 40 КЗпП України, тоді як підставою звільнення вказаний пункт 4 частини 1 статті 40 КЗпП України. Тому, на думку позивача, зі змісту наказу не можливо встановити об`єктивну сторону проступку (прогулу) та із обґрунтування наказу не можливо встановити дійсні правові підстави звільнення. Щодо причин відсутності на роботі 27 лютого 2019 року ОСОБА_1 вказав, що 26 лютого 2019 року попередив свого безпосереднього керівника - начальника ділянки декомпозиції ОСОБА_5 про відсутність 27 лютого 2019 р. з причин виклику до суду. ОСОБА_5 , який є представником адміністрації підприємства, дозволив йому бити відсутнім. Тобто він був відсутній на роботі зі згоди керівника, який доручив виконання його роботи іншому працівнику, про що підтвердив свідок ОСОБА_7 . Його твердження про відсутність на роботі зі згоди прямого керівника відповідачем не спростовано, доказів протилежного не надано. Позивач посилається на те, що наявність судових справ доводить те, що між сторонами склалися вкрай неприязні стосунки, які викликані протиправною поведінкою відповідача та його намаганням звільнити позивача у будь-який спосіб, з будь-яких підстав, погрозами на адресу його родичів, прямими діями, які пригнічують його репутацію, честь та гідність. Такі обставини підтверджені у судовому засіданні свідками ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , але вони залишилися поза увагою суду та цим доказам взагалі не надана правова оцінка. До того ж ОСОБА_1 вказував, що скористатися службовим транспортом на невиробничі цілі є взагалі неможливим. Представник відповідача прибув у судове засідання на транспорті, повертався на завод на транспорті, але навіть не запропонував йому місце у машині. Що стосується громадського транспорту, то він не має маршруту та зупинки «ТОВ «МГЗ». Відстань від зупинки попутного транспорту та підприємства значна, дорога безлюдна, проходить через ліс, що є небезпечним для життя і здоров`я. Виходячи з викладеного, враховуючи відсутність у нього умислу на скоєння прогулу, відсутність доказів, які б спростовували його доводи про наявність згоди керівника на його відсутність на роботі 27 лютого 2019 року, ОСОБА_1 наголошував на тому, що за його думкою, його відсутність була викликана поважними причинами та не може бути кваліфікована як прогул. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач доводи апеляційної скарги не визнав, вважаючи їх такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, а також суперечать приписам чинного законодавства України, в результаті чого правомірно були відхилені судом першої інстанції, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з наступних підстав. Щодо твердження позивача про не ознайомлення його з графіком роботи, то в матеріалах справи містяться заяви позивача від 01 жовтня 2018 р. (додатки №№ 19 та 22 до позовної заяви), адресовані генеральному директору ТОВ «МГЗ» та голові профспілкового комітету ТОВ «МГЗ», в яких позивач повідомляє про те, що його було повідомлено про зміну з 01 грудня 2018 року істотних умов праці та зміну графіку роботи з 5-ти денним робочим тижнем з часом роботи з 08.00 год. до 17.00 год. згідно наказу № НГЗ-18-П297/01 від 21 вересня 2018 року. Згідно частини 1 статті 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Крім того, до позивача було доведено зміст наказу ТОВ «МГЗ»№ 1482/02 від 28 вересня 2018 року «Про зміну істотних умов праці», згідно якого позивачу встановлено однозмінний графік роботи з 5-ти денним робочим тижнем з початком роботи з 08.00 год. до 17.00 год. Про зміну істотних умов праці позивача було повідомлено письмово, однак він відмовився від ознайомлення з вказаним повідомленням, про що складено Акт від 28 вересня 2018 року. Більш того, позивач не заперечував, що після зміни істотних умов праці у вигляді зміни графіку роботи, він працював за таким зміненим графіком роботи до дня звільнення. Посилаючись на п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», відповідач зазначав, що згідно Табелю обліку робочого часу, 27 лютого 2019 року часом прогулу позивача зазначено 5,2 год., що складає різницю між нормативним часом тривалості робочого дня (8,2 год.) та часом допустимої відсутності на роботі (не більше 3 год.) Таким чином, не зазначення в оскаржуваному позивачем наказі про звільнення конкретної тривалості годин прогулу, яку допустив позивач 27 лютого 2019 р., не нівелює самої наявності факту прогулу та не може свідчити про те, що позивач взагалі не допускав порушення трудової дисципліни та не вчиняв прогулу, а також не може бути підставою для скасування цього наказу. Щодо зазначення в оскаржуваному наказі про накладення на скаржника двох дисциплінарних стягнень, відповідач вказав: по-перше, факт судового оскарження наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності не зупиняє їх дію, на момент винесення оскаржуваного у даній справі наказу не було ухвалено судових рішень, які б набрали законної сили щодо результатів оскарження вказаних наказів про дисциплінарне стягнення; по-друге, згідно з ч. 3 ст. 149 КЗпП України при обранні стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Оскільки відповідач застосував до позивача найсуворіший вид стягнення (звільнення) за грубе порушення трудової дисципліни (прогул без поважних причин), то в наказі ним було правильно зазначено про накладення на позивача двох дисциплінарних стягнень протягом року перед звільненням, як обставина що характеризує попередню роботу позивача. Відповідач також не погоджується з доводами ОСОБА_1 про те, що його відсутність на роботі 27 лютого 2019 року була зумовлена поважними причинами, оскільки у судових засіданнях суду першої інстанції останній визнавав той факт, що причини його відсутності 27 лютого 2019 р. не були поважними, оскільки не були пов`язані з участю у судовому засіданні. Крім того, в апеляційній скарзі скаржник визнає той факт, що він не дотримався процедури належного оформлення відсутності на роботі 27 лютого 2019 р., а саме - не подав відповідної письмової заяви про надання днів відгулу, відпустки тощо. Посилаючись на правові висновки Великої палати Верховного Суду, зроблені у пункті 81 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), відповідач також вказував, що доводи позивача про те, що він телефонував своєму керівнику та попередив його про свою відсутність на роботі протягом всього робочого дня 27 лютого 2020 року та отримав на це згоду, і ці його доводи не спростовані відповідачем, а тому начебто є доведеними, не заслуговують на увагу. Щодо аргументів та доводів позивача про те, що він не міг добратися до роботи 27 лютого 2019 р., оскільки не знав про можливість скористатися службовим автотранспортом для проїзду до місця роботи в період поза графіком руху заводських автобусів, та цей службовий транспорт не міг використовуватися на невиробничі цілі, а маршрут громадського транспорту не має зупинки біля ТОВ «МГЗ», відповідач пояснював, що по-перше, позивач взагалі не збирався повертатися на роботу 27 лютого 2019 р.; по-друге, ОСОБА_1 міг добратися до роботи рейсовим автобусом маршруту 114 «Миколаїв-Лупареве (дачі)», початкова зупинка маршруту якого знаходиться біля приміщення Корабельного районного суду м. Миколаєва та який проходить повз місцезнаходження ТОВ «МГЗ», а тривалість пішого руху від місця зупинки цього автобуса до прохідної ТОВ «МГЗ» складає 16 хв. До того ж відповідач не погоджувався з доводами позивача про те, що відповідач не надав доказів того, що профспілковий комітет, який надав згоду на звільнення позивача, мав відповідні повноваження. Так, під час розгляду справи у суді першої інстанції позивач подібних заперечень не висловлював; профспілковий комітет ТОВ «МГЗ» є окремою юридичною особою (неприбутковою організацією), діє самостійно та незалежно від ТОВ «МГЗ», а тому на відповідача не може покладатися обов`язок перевіряти діяльність профкому та надавати їй оцінку. Про начебто неприязні стосунки позивача з керівництвом ТОВ «МГЗ» відповідач пояснював наступне. В порушення ст. 90 ЦПК України покази свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_7 полягали у повідомленні ними відомостей, які або взагалі не стосувалися відомих їм особисто фактів, а не зі слів позивача чи інших осіб обставин справи, або містили власну правову оцінку свідками обставин справи, яку має надавати виключно суд. Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України). Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону. Судом першої інстанції встановлено і таке вбачається з матерів справи, що ОСОБА_1 з 22 грудня 1999 року знаходився у трудових відносинах з ВАТ «Миколаївський глиноземний завод» (натепер - ТОВ «МГЗ»), з 06 червня 2014 року працював на посаді апаратника-гідрометалурга 4 розряду дільниці декомпозиції бізнес-одиниці «Ділянка кальцинації і декомпозиції» дирекції з виробництва. Наказом виконуючої обов`язки директора по персоналу № 321/02 від 14 березня 2019 року ОСОБА_1 був звільнений з посади апаратника-гідрометалурга 4 розряду дільниці декомпозиції бізнес-одиниці «Ділянки кальцинації і декомпозиції» дирекції з виробництва з 14 березня 2019 року за пунктом 4 статті 40 КЗпП України через прогул без поважних причин з виплатою компенсації за 13 днів невикористаної відпустки. Факт прогулу зафіксований у табелі обліку робочого часу за лютий 2019 року. ОСОБА_1 вважає таке звільнення незаконним. Таким чином, позивачем оспорюється звільнення за прогул. Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення і тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Таким чином, результат аналізу зазначених правових норм у їх сукупності з нормами статті 43 Конституції України дає підстави для висновку про те, що згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким необхідно розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом. Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення. До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган відповідно до статті 149 КЗпП України повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення; за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення; при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника; стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. Відповідно до роз`яснень, наданих у пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт 2 частини 1 статті 147 КЗпП України). Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Тобто прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня. При цьому, факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом, щоб унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності. Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі. Законодавством не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази, передбачені ст. 76 ЦПК України. Як роз`яснено у пункті 24 наведеної постанови Пленуму Верховного Суду України, при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази. Як встановив суд першої інстанції, 27 лютого 2019 року ОСОБА_1 був відсутній на роботі протягом всього робочого дня. Наступного дня 28 лютого 2019 року на ім`я начальника дільниці ОСОБА_5 ОСОБА_1 надав пояснення, відповідно до яких 27 лютого 2019 року він був у Корабельному районному суді м. Миколаєва (а.с. 18). Згідно копії судової повістки у цивільній справі № 488/1732/18 (а.с. 40) ОСОБА_1 був викликаний в якості позивача до Корабельного районного суду м. Миколаєва на 9 годину 27 лютого 2019 року. Як встанови суд першої інстанції і таке визнається сторонами справи та не спростовується позивачем, 09 год. 00 хв. 27 лютого 2019 року у Корабельному районному суді м. Миколаєва було призначено судове засідання з розгляду цивільної справи № 488/1732/18 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «МГЗ» про скасування дисциплінарного стягнення та відшкодування моральної шкоди. У призначений час судове засідання не відбулося через перебування судді-головуючого на лікарняному, про що близько 09 год. 05 хв. секретар судового засідання повідомила учасників справи, після чого вони отримали судові повістки на наступне судове засідання. Судом також встановлено, що після цього, до кінця робочого дня 27 лютого 2019 року позивач ОСОБА_1 на роботу не з`явився. Заяв про надання йому відпустки на цей день він також не писав. Проаналізувавши наявні у справі доказі в їх сукупності та взаємозв`язку, з дотриманням вимог статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 був відсутній на роботі 27 лютого 2019 року більше трьох годи без поважних причин, тобто скоїв прогул. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, відзивом на апеляційну скаргу щодо правильності такого висновку і відхиляє аргументи апеляційної скарги про його необґрунтованість із таких підстав. Так, після оголошення працівником суду 27 лютого 2019 року о 9 год 05 хв. про те, що судове засіданні у справі № 488/1732/18 не відбудеться, отримавши судову повістку, яка підтверджувала перебування ОСОБА_1 в суді як учасника цивільної справи, позивач мав повернутися на роботу, але цього не вчинив. При цьому посилання позивача на те, що він залишився у приміщенні суду з метою ознайомлення з матеріалами цивільних справ, учасником яких він є, а також необхідність такого ознайомлення саме в цей день, не підтверджено об`єктивними доказами. Також колегія суддів погоджується з оцінкою судом першої інстанції аргументів позивача про відсутність можливості після 9 години 27 лютого 2019 року дістатися місця роботи, яке розташовано за межами міста Миколаєва (вул. Набережна, 64, село Галицинове, Вітовський район, Миколаївська область). Так, колективним договором ВАТ «МГЗ» на 2017-2019 роки (пункт 2.1.18) передбачено обов`язок відповідача виконувати перевезення працівників заводу власним автотранспортом на безоплатній основі по затвердженим маршрутам і графікам (а.с. 36-39). Із наявної у матеріалах справи копії маршрутів і графіків руху автобусів МГЗ вбачається, що в робочі дні перевезення працівників на роботу до місця розташування ТОВ «МГЗ» (ранкове перевезення) здійснюється, зокрема, з Корабельного району м. Миколаєва від зупинки громадського транспорту «Фуршет» починаючи з 06 год. 25 хв. і останнє ранкове перевезення в робочі дні від цієї ж зупинки здійснюється о 09 год.00 хв. (а.с. 55). Згідно Положення про порядок використання службового легкового та диспетчерського автотранспорту в ТОВ «МГЗ», затвердженого генеральним директором підприємства 02 вересня 2009 року, на підприємстві існує диспетчерський автотранспорт та диспетчерський легковий автотранспорт, який використовується для забезпечення оперативної роботи служб заводу у вирішенні виробничих питань та оптимізації витрат на використання та утримання легкового службового транспорту (п. 1.2 Положення). Відповідно до п. 4.2.2. Положення надання диспетчерського легкового автотранспорту у робочі дні здійснюється на підставі щоденних заявок, які подаються замовником на адресу диспетчера АГВ (адміністративно-господарського відділу) до 14.00 год. робочого дня, що передує дню виділення транспорту, погоджених начальником АГВ, в електронному вигляді на інформаційному порталі РУСАЛа . Судом встановлено, що ОСОБА_1 не звертався до відповідача з приводу забезпечення його службовим транспортом для доставки до місця роботи 27 лютого 2019 року, відповідна заявка не оформлювалася, а через це службовий транспорт йому не надавався. Крім того, із наявного у матеріалах справи розкладу руху автобусів маршруту 114 «Миколаїв-Лупареве (дачі)» та довідки ТОВ Гаджиєв за № 233 від 20 грудня 2019 р. вбачається, що кожного дня, починаючи з 05 год. 20 хв. з інтервалом 20-40 хв. від Міської лікарні №5 (колишня - Жовтнева ЦРЛ), що знаходиться неподалік Корабельного районного суду м. Миколаєва, відправляються автобуси, що проходять повз місця розташування ТОВ «МГЗ». Водіями цього маршруту на вимогу пасажирів здійснюється зупинка біля перехрестя від основної дороги до дороги, що прямує до ТОВ «МГЗ» (а.с. 56-59, 111). Зі схеми маршруту руху від зупинки автобусу маршруту № 114 до прохідної ТОВ «МГЗ» вбачається, що відстань від вищевказаного перехрестя до прохідної ТОВ «МГЗ» складає 1,3 км., а час пішого руху близько 16 хв. (а.с. 112). Такі докази спростовують доводи позивача про неможливість через значну віддаленість від міста та відсутність відповідного транспорту добратися до місця роботи 27 лютого 2019 року після того, яка розгляд справи в суді за його позовом не відбувся, оскільки існує фактична можливість дістатися ТОВ «МГЗ» за допомогою громадського транспорту протягом дня. За такого суд вірно вважав безпідставними наведені доводи позивача щодо наявності перешкод, які виключали можливість . З огляду на вищевикладене позивач, який не з`явився на роботу після того, як судове засідання не відбулося, був відсутній на роботі 27 лютого 2019 року більше трьох годин, а саме 5,2 години, без поважних причин, що відображено у табелі обліку робочого часу за лютий 2019 року (а.с. 53). Тому суд дійшов обґрунтованого висновку, що він допустив прогул і доказів, які б спростовували такі висновки, він не надав. Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо дотримання відповідачем вимог законодавства про працю стосовно порядку звільнення працівника за прогул. Так, згідно статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обгрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Із матеріалів справи вбачається, що постановою профкому ТОВ «МГЗ» № 59/01 від 14 березня 2019 року (а.с. 55) було надано згоду на звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України - за прогул без поважних причин. Крім того, відповідно до частин 1, 4 статті 149 КЗпП України до застосування стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. Як встановлено судом першої інстанції і таке підтверджується наявними у справами доказами, позивач ОСОБА_1 відмовився від дачі пояснень щодо відсутності на роботі 27 лютого 2019 року на вимогу адміністрації роботодавця, про що був складений відповідний акт (а.с. 52), однак з власної ініціативи надав пояснення на ім`я свого безпосереднього керівника (а.с. 18). У матеріалах справи також міститься копія акту від 14 березня 2019 року про відмову позивача від отримання трудової книжки та копії наказу про звільнення з роботи (а.с. 104). Крім того, застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 відбулося з дотриманням визначених статтею 148 КЗпП України строків та з урахуванням ступеню тяжкості вчиненого проступку (відсутність на робочому місці тривалий час без поважних причин) та його попередню роботу (наявність на час звільнення двох незнятих та не скасованих дисциплінарних стягнень). За такого суд першої інстанції вірно вважав, що відповідач дотримався приписів трудового законодавства при звільненні ОСОБА_1 за пунктом 4 ст. 40 КЗпП України, тому підстав вважати таке звільнення незаконним та поновити його на роботі, а також стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу суд не вбачає. З урахуванням викладеного, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_1 27 лютого 2019 року допустив прогул, оскільки є доведеним, що він був відсутній на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, що є підставою для звільнення відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, яке проведено відповідачем з дотриманням вимог законодавства про працю. Оскаржуване судове рішення містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 263-255 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Колегія суддів відхиляє аргументи апеляційної скарги. Щодо незазначення в оскаржуваному наказі про звільнення часу відсутності позивача на роботі. В наказі про звільнення ОСОБА_1 від 14 березня 2019 року № 321/02 вказано про його відсутність на робочому місці 27 лютого 2019 року, а також, що його було викликано до Корабельного районного суду в якості позивача на 9 годину 27 лютого 2019 року, але незважаючи на те, що судове засідання не відбулося, працівник до кінця робочого дня на підприємство не прибув. Аналіз тексту цього наказу дає підстав для висновку, що часом прогулу ОСОБА_1 27 лютого 2019 року є період після 9 години (з урахуванням часу, необхідного для того, щоб з Корабельного районного суду м. Миколаєва доїхати до ТОВ «МГЗ»), та до кінця робочого дня (згідно наказу № 1482/02 від 28 вересня 2018 року робочий день ОСОБА_1 тривав з 8 години до 17 години). Тобто період відсутності позивача на роботі 27 лютого 2019 року в наказі про звільнення визначений шляхом зазначення періоду між подіями: після закінчення судового засідання та до кінця робочого. Щодо відсутності ОСОБА_1 на роботі з дозволу безпосереднього керівника, а також, що підставою звільнення стало упереджене ставлення адміністрації ТОВ «МГЗ» через активну позицію позивача на підприємстві. В силу положень принципу змагальності цивільного судового процесу (частина 3 статті 12, частина 1 статті 81 ЦПК України) кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Будь-яких доказів на підтвердження того, що протягом усього робочого дня 27 лютого 2019 року позивач був відсутній на роботі з дозволу свого безпосереднього керівника ним не надано. При цьому посилання позивача на те, що доказом цього є недоведеність відсутності такої згоди (що є негативним доказом) колегією суддів відхиляється. Так, у пункті 81 Постанови Великої Палати Верховного Суду України від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц наведений наступний висновок. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18). Також апеляційний суд вважає недоведеним твердження ОСОБА_1 про те, що причиною звільнення його з роботи стало упереджене ставлення відповідача. Так, як встановлено судом, причиною звільнення позивача є вчинення прогулу, тобто невиконання працівником своїх обов`язків, передбачених трудовим договором, а не конфлікт з адміністрацією підприємства. І такі висновки не спростовані показами свідків ОСОБА_8 , який пояснив обставини щодо ініціювання оголошення позивачу доган, що є не є предметом даного спору, та ОСОБА_10 , який є батьком позивача та повідомив відомості про наявність конфлікту у позивача з керівництвом зі слів останнього. Щодо доводів апеляційної скарги про недоведеність факту ознайомлення позивача з його посадовими обов`язками та графіком роботи, а також факту правомочності засідання профкому, на якому дано згоду на звільнення позивача. Відповідно до положень частин 1, 2 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Частинами 1, 2 статті 174 ЦПК України визначено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. В силу частини 6 статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. У позовній заяві, яка подана ОСОБА_1 до суду, відсутні доводи щодо недоведеність факту ознайомлення його з посадовими обов`язками та графіком роботи, а також факту правомочності засідання профкому, а тому ці обставини не були предметом дослідження та оцінки судом першої інстанції та не можуть бути розглянуті судом апеляційний інстанції. Оскільки при ухваленні рішення суду першої інстанції правильно застосовував норми матеріального права, дотримався вимог процесуального закону, колегія суддів в силу положень статті 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. В силу ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що апеляційним судом рішення суду першої інстанції залишено без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення, Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська __________________________________________________ Повний текст постанови виготовлено 14 квітня 2021 року