Постанова 4857 № 500/4283/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/4283/20 пров. № А/857/5909/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого-судді Кузьмича С. М., суддів Бруновської Н.В., Довгої О.І., за участю секретаря Мельничук Б.Б., представника відповідача Борецька Х.В., розглянувши у відкритому судовому в м. Львові справу за апеляційною скаргою Комунального підприємства теплових мереж «Тернопільміськтеплокомуненерго» Тернопільської міської ради на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року (ухвалене головуючим суддею Дерех Н.В. у м. Тернопіль, повний текст судового рішення складено 18 лютого 2021 року) у справі № 500/4283/20 за адміністративним позовом Комунального підприємства теплових мереж «Тернопільміськтеплокомуненерго» Тернопільської міської ради до Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 16 грудня 2020 року № 62421408, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору № 62421408 від 16.12.2020, винесену головним державним виконавцем Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) Борецькою Х.В. В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що у державного виконавця були відсутні підстави для стягнення виконавчого збору у зв`язку із відсутністю вчинених виконавчих дій з фактичного виконання рішення суду, а тому, вважає, що вищевказана постанова не відповідає вимогам ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження». Просить врахувати, що оскаржувана постанова створює умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 18.02.2021 в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв`язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання. Оскільки у спірному випадку виконавчий документ повернутий державним виконавцем стягувачу за його заявою, суд прийшов до переконання, що державним виконавцем правомірно винесено оскаржувану постанову про стягнення виконавчого збору та державний виконавець діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що при стягненні виконавчого збору відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. Відповідач скористався своїм правом та подав відзив в якому просить апеляційну скаргу залишити без змін, а рішення суду першої інстанції без змін. В судовому засіданні представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги та надав пояснення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Апелянт в судове засідання на виклик суду не з`явився, явку уповноваженої особи не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений, що не перешкоджає розгляду справи за його відсутності згідно з ч. 2 ст. 313 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з наступних підстав. З матеріалів справи слідує, що 16.12.2020 головним державним виконавцем Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) Борецькою Х.В. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу ВП № 62421408, а саме Наказу №921/12/19, виданого 26.11.2019 Господарським судом Тернопільської області про стягнення із ТМР «Тернопільміськтеплокомуненерго» на користь ПАТ «Тернопільміськгаз» в сумі 2397102, 24 грн. 16.12.2020 головним державним виконавцем Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) Борецькою Х.В. винесено постанову про стягнення виконавчого збору ВП № 62421408 в сумі 239710, 22 грн. 16.12.2020 головним державним виконавцем Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) Борецькою Х.В. прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження постанови ВП № 63941557 про примусове виконання постанови ВП № 62421408, виданої 16.12.2020 Тернопільським міським відділом державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ). Позивач вважаючи прийняту оскаржувану постанову протиправною, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1 404-VІІІ, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до ст.1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (ч. 1 ст. 5 Закону № 1404-VІІІ). Відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону №1404-VІІІ у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Положеннями ч. 1, 2 ст. 27 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Зміст викладених правових норм дає підстави для висновку про те, що умовою для стягнення виконавчого збору (за виключенням визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) є початок примусового виконання, відкриття якого здійснюється з огляду на відповідний виконавчий документ. При цьому виконавець одночасно із відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. Стягнення з боржника виконавчого збору є обов`язком виконавця, спрямованим на перерахування цих коштів до Державного бюджету України. Щодо доводів позивача, що виконавчий збір за своєю правовою природою є збором, який сплачується боржником за примусове виконання виконавчого документа та розраховується виходячи з фактично стягнутої або повернутої суми, суд вважає необґрунтованими, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 27 Закону №1404-VІІІ виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Судом вірно зазначено, що позивач посилається на правові норми Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 року №2475-VIII (далі - Закон №2475-VIII). Зазначена правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду наведеного в постанові від 20.11.2019 року у справі № 480/1558/19. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв`язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання. Правова позиція узгоджується із висновками Верховного Суду наведеного в постанові від 29.04.2020 у справі № 480/3452/19. Крім цього, доводи позивача про скасування відповідної постанови ґрунтуються на тому, що виконавчий документ був повернений стягувачу за його заявою, а не внаслідок дій державного виконавця. Надаючи правову оцінку таким доводам колегія суддів вважає за потрібне вказати, що згідно висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.05.2018 у справі №П/811/482/17 (К/9901/2149/17), виконавчий збір за своєю правовою природою не є санкцією, що застосовується за невиконання рішення суду. Виконавчий збір є платою за вчинення дій, пов`язаних з примусовим виконанням виконавчого документу, що здійснюються органами державної виконавчої служби, тобто є державним збором (платою) за таку процедуру. Виключний перелік підстав, за яких виконавчий збір не стягується, визначений в ч. 5, 9 ст.27 Закону № 1404-VІІІ, які у даному випадку відсутні. Разом з цим з матеріалів справи слідує та підтверджено представником відповідача під час судового засідання, що з моменту відкриття виконавчого провадження та до моменту винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу державним виконавцем здійснювались дії з примусового виконання наказу № 921/12/19 виданого 26.11.2019 Господарським судом Тернопільської області про примусове виконання рішення, в тому числі в межах зведеного виконавчого провадження, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 47 - 58). Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції правильно вважав, що на дату прийняття рішення про стягнення виконавчого збору, у державного виконавця не було підстав його не стягувати за вказаним виконавчим документом. Постановою державного виконавця від 16.12.2020 ВП № 62421408 було повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі п.1 ч.1 ст. 37 Закону № 1404-VIII, а тому, враховуючи, що виконавчий збір у цьому провадженні стягнуто не було, державний виконавець мав всі підстави для винесення постанови про його стягнення відповідно до вимог ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VIII. Відтак колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що державним виконавцем правомірно та обґрунтовано, у відповідності до положень Закону № 1404-VIII, одночасно з постановою про повернення виконавчого документа стягувачу винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору та є таким, що прийняте згідно вимог ч. 2 ст. 2 КАС України. Щодо посилання апелянта в апеляційній скарзі на правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду, то колегія суддів вважає їх безпідставним, оскільки, оскільки Верховний Суд дійшов висновку про відсутність у відповідача правових підстав для стягнення з позивача виконавчого збору через виникнення спірних правовідносин до внесення змін до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» Законом України від 03.07.2018 № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», яка набрала чинності 28.08.2018. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється. Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Комунального підприємства теплових мереж «Тернопільміськтеплокомуненерго» Тернопільської міської ради залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року у справі № 500/4283/20 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя С. М. Кузьмич судді Н. В. Бруновська О. І. Довга Повне судове рішення складено 14 квітня 2021 року