Постанова 4856 № 240/20286/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/20286/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Єфіменко О.В. Суддя-доповідач - Смілянець Е. С. 13 квітня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Смілянця Е. С. суддів: Капустинського М.М. Сапальової Т.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Житомирській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Житомирській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в листопаді 2020 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся в Житомирський окружний адміністративний суд із позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Житомирській області (відповідача), в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив: - визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України у Житомирській області щодо нездійснення у період з 01.01.2017 по 31.07.2019 нарахування та виплати ОСОБА_1 , судді Любарського районного суду Житомирської області суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік»; - зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України у Житомирській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 , судді Любарського районного суду Житомирської області суддівської винагороди за період з 01.01.2017 по 31.12.2017 виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 01.01.2017 Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» у розмірі 3200 грн, за період з 01.01.2018 по 31.12.2018 виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 01.01.2018 Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», у розмірі 3723 грн із урахуванням 10% від посадового окладу за зайняття адміністративної посади, а також щомісячної доплати в розмірі 20% від посадового окладу за вислугу років, з вирахуванням раніше проведених виплат за цей період та за період з 01.01.2019 по 31.07.2019 виходячи із посадового окладу 15 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 01.01.2019 Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік», у розмірі 4173,00 грн, із урахуванням 10% від посадового окладу за зайняття адміністративної посади по 16.01.2019 та щомісячної доплати в розмірі 20% від посадового окладу за вислугу років, з вирахуванням раніше проведених виплат за цей період; - допустити до негайного виконання рішення суду в частині нарахування та сплати суддівської винагороди за один місяць; - зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України у Житомирській області, як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення. Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 26.01.2021 в задоволенні позову відмовив. Судове рішення мотивоване тим, що суддівську винагороду позивачу правомірно нараховували з урахуванням приписів п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, тобто з розміру посадового окладу 16000 грн. (1600*10) у 2017 році, з розміру посадового окладу 17620 (1762*10) з 01.01.2018 по 03.12.2018, з розміру посадового окладу 26430 грн. (1762*15) з 04.12.2018 по 31.12.2018, з розміру посадового окладу 28815 грн. (1921*15) з 01.01.2019 по 31.07.2019. Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Аргументами на підтвердження вимог скарги зазначає, що відповідач здійснив обрахунок суддівської винагороди позивача не відповідно до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, як це визначено пунктом 23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIІІ, тобто виходячи не з встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а на підставі норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VIІІ, який передбачає здійснення такого обрахунку виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. Вважає, що рішенням Конституційного суду України була підтверджена правомірність застосування до спірних правовідносин виключно первинної редакції частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду, починаючи з січня 2015 року, встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом. А тому, на думку позивача, саме такий розмір заробітної плати має застосовуватись для призначення та виплати йому суддівської винагороди. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначає, що з прийняттям Закону України від 06.12.2016 №1774-VIІІ зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України), суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Виходячи з приписів ст. 311 КАС України, вищезазначена апеляційна скарга розглядається в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Указом Президента України № 13/2014 від 17 січня 2014 року «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді Любарського районного суду Житомирської області строком на п`ять років. У подальшому, на підставі Указу Президента України № 900/2019 від 12 грудня 2019 року «Про призначення суддів» позивача обрано суддею Любарського районного суду Житомирської області. Протягом 2017 - 2019 років суддівська винагорода виплачувалась позивачу виходячи із розрахункової величини, встановленої пунктом 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 6 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Як встановлено судом першої інстанції, у період з 1 січня 2017 року до 31 липня 2019 року позивачем ще не було пройдено кваліфікаційне оцінювання за Законом України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів». Позивач пояснює, що відповідачем, який виконував фінансове забезпечення діяльності місцевих загальних судів Житомирської області здійснено обрахунок суддівської винагороди позивача не відповідно до норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, як це визначено пунктом 23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIІІ, тобто виходячи не з встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а на підставі норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VIІІ, який передбачає здійснення такого обрахунку виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. Не погоджуючись із розміром суддівської винагороди, яка була виплачена позивачу за період з 01 січня 2017 року по 31 липня 2019 року, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне. Критерії, за якими адміністративний суд перевіряє рішення суб`єктів владних повноважень, визначені у ч. 2 ст. 2 КАС України. Згідно частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Крім того, ст. 2 та ч. 4 ст. 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (втратив чинність частково; далі - Закон №2453-VI) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №1402-VIII), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Відповідно до частини третьої статті 129 Закону №2453-VІ (у редакції до 01.01.2015) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Законом України від 28.12.2014 №76-VII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», що набрав законної сили з 01.01.2015, у абз.1 ч.3 ст.129 Закону №2453-VІ цифри «15» замінено цифрами «10». Разом з тим, Законом України від 12.02.2015 «Про забезпечення права на справедливий суд», що набрав чинності з 29.03.2015, Закон №2453-VІ викладено у новій редакції. Зокрема, розмір суддівської винагороди визначала ст.133 Закону №2453-VІ, частина третя якої передбачала, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. З 15.05.2018 абзац другий пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ викладено у новій редакції: до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. 30.09.2016 набрав чинності Закон України від 02.06.2016 №1402-VIII згідно з частиною першої статті 135 Закону цього Закону, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Приписами пункту 22 розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Відповідно до пункту 23 розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ. Водночас, звертаючись із даним позовом до суду, позивач вважав, що розмір суддівської винагороди визначено у Законі № 2453-VI, який є спеціальним нормативним актом для цих правовідносин, тож застосування положень іншого закону, який звужує обсяг гарантій суддівської незалежності, є порушенням норм статті 130 Конституції України. Так, Верховний Суд у подібних спорах щодо перерахунку суддівської винагороди, зокрема, у постанові від 24.04.2019 № 812/727/17 вказав, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону №2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді. Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата (3200,00 грн.) після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Таким чином, законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати (3200,00 грн.) як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що «до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень». Зокрема, на підставі наведеного, колегія суддів Верховного Суду виклала правовий висновок, за яким законодавець встановив: по-перше, два види (розміри) мінімальної заробітної плати; по-друге, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати 3200 грн.; по-третє, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів суддів застосовується розмір мінімальної заробітної плати 1600,00 грн. Таким врегулюванням законодавець не порушив гарантій суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався до такого врегулювання. При цьому, колегія суддів Верховного Суду зазначала, що до 01.01.2017 Закони №2453-VI та №1402-VIIІ визначали розмір посадового окладу судді у мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина. Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII, слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, в тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України «Про бюджет України на 2017 рік» розмір заробітної плати зріс вдвічі. Наслідком таких змін Законом № 1774-VIII стала зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися до розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також до розрахунку інших платежів та санкцій. Таким чином, з прийняттям Закону № 1774-VIII, зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, у формулі розрахунку якої як розрахункова величина була закладена мінімальна заробітна плата, а лише розрахункова величина. Також, суд касаційної інстанції звертав увагу на вже вказаний алгоритм розрахунку суддівської винагороди, який за Законами № 2453-VI та №1402-VIIІ є однаковим, тому і розрахункова величина повинна бути однаковою. Інший підхід буде мати ознаки дискримінації та не буде відповідати меті, закладеній в Законі №1402-VIIІ - збільшення суддівської винагороди суддям, що пройшли кваліфікаційне оцінювання. На підставі суд дійшов висновку про те, що приймаючи зміни щодо розміру заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів суддів законодавець не порушив гарантій суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався раніше до такого врегулювання. Аналогічний підхід до застосування положень Законів №№2453-VI, 1402-VIII, 1774-VIII до спірних правовідносин неодноразово висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах 06.06.2018 року у справі №806/1373/17 та у справі №819/782/17, від 13.06.2018 року у справі №805/2459/17-а та у справі №826/4821/17, від 06.12.2018 року у справі №816/1244/17, від 26.06. 2019 у справі №804/3789/17, від 21.02.2020 у справі №819/622/17, від 27.02.2020 у справі №815/3907/17, від 05.03.2020 у справі №820/2567/17. Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції, що суддівську винагороду позивачу правомірно нараховували з урахуванням приписів п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, тобто з розміру посадового окладу 16000 грн. (1600*10) у 2017 році, з розміру посадового окладу 17620 (1762*10) з 01.01.2018 по 03.12.2018, з розміру посадового окладу 26430 грн. (1762*15) з 04.12.2018 по 31.12.2018, з розміру посадового окладу 28815 грн. (1921*15) з 01.01.2019 по 31.07.2019. Доводи позивача, що суддівська винагорода має визначатися з розміру посадового окладу 15 мінімальних заробітних плат, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки згідно зі статтею 91 Закону № 2136-VIII закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Тобто, рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі за період до грудня 2018 виникли до прийняття такого рішення. Разом з тим, встановлено, що у грудні 2018 року був здійснений перерахунок заробітної плати позивача на підставі рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 та з урахуванням п.3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ становив 15 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб: 26430,00 грн. у грудні 2018 року (з 04.12.2018 по 31.12.2018) та 28815,00 грн. у січні-липні 2019 року. При цьому, рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 не вирішувалось питання розрахункової величини, яка підлягає застосуванню при розрахунку посадового окладу суддів. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII Конституційним Судом України не переглядався на предмет його конституційності. Тобто, на час розгляду цієї справи вказані положення Закону №1774-VІІІ є чинним, неконституційним у встановленому законодавством порядку не визнавався. Доводи апеляційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції. Обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права судом першої інстанції апеляційна скарга не містить. Також, скаржником не надано доказів щодо незаконності чи необґрунтованості рішення суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Смілянець Е. С. Судді Капустинський М.М. Сапальова Т.В.