Постанова 4803 № 210/5742/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/262/21 Справа № 210/5742/17 Суддя у 1-й інстанції - Ступак С. В. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2021 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 серпня 2018 року по цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк, яке згідно затвердженої 11.06.2018 року нової редакції Статуту, змінило найменування банку на Акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк (далі АТ КБ ПриватБанк, банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного договору № б/н від 01.12.2005 року банк надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 3 000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Однак, відповідач порушив умови укладеного договору в частині своєчасного погашення платежів та відсотків, передбачених умовами кредитного договору, у зв`язку з чим, станом на 31.10.2017 року за договором виникла заборгованість на загальну суму 101 892,02 грн., яка складається із: заборгованості за тілом кредиту 7 339,99 грн.; заборгованості по процентах за користування кредитом 86 123,84 грн.; заборгованості за пенею та комісією 3 100,00 грн.; а також штрафів відповідно до п.8.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн. штраф (фіксована частина); 4 828,19 грн. штраф (процентна складова). Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором № б/н від 01.12.2005 року в розмірі 101 892,02 грн. та судовий збір в розмірі 1 600,00 грн. Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21.08.2018 року, з урахуванням ухвали Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20.01.2021 року про виправлення описки, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ ПриватБанк заборгованість за кредитним договором № б/н від 01.12.2005 року в розмірі 95 563,83 грн. та судовий збір в розмірі 1 762,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20.01.2021 року вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ Приватбанк заборгованість за кредитним договором № б/н від 01.12.2005 року в розмірі 96 563,83 грн., що складається із: заборгованості за тілом кредиту 7 339,99 грн.; заборгованості по процентах за користування кредитом 86 123,84 грн.; заборгованості за пенею та комісією 3 100,00 грн.; та судовий збір в розмірі 1 600,00 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що Анкета-заява не містить тих істотних умов кредитного договору, з яких було б можливо встановити умови, на яких він укладався, зокрема, позивачем не надано доказів оформлення та укладання між сторонами та відповідно отримання позичальником Умов та правил надання банківських послуг, та які б підтверджували, що саме ці умови розумів позичальник, підписуючи Анкету-заяву, тарифів і пам`ятки клієнта, щоб в сукупності з Анкетою-заявою свідчило б про укладений у належній формі договір між сторонами про надання банківських послуг. Крім того, відповідач посилався на пропуск позивачем строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові. Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що на підтвердження позовних вимог АТ КБ ПриватБанк надано копію заяви позичальника ОСОБА_1 від 01.12.2005 року, за змістом якої відповідач просить надати йому кредит в розмірі 3 000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на кредитну карту з базовою процентною ставкою 3 % на місяць (36,00 % річних) із розрахунку 360 днів у році (а.с.9). Долучені до позовної заяви витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, якими передбачено, зокрема, права та обов`язки сторін договору, відповідальність сторін, зокрема штраф за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких, зокрема, визначено дію договору 12 місяців з моменту підписання (п.9.12) та інші умови, відповідачем не підписані (а.с.10-15). Заява позичальника містить текст про погодження споживача з Умовами та Правилами надання банківських послуг, але не конкретизовано яка саме редакція Умов та Правил надання банківських послуг погоджена споживачем. На підтвердження свого позову банком представлено розрахунок заборгованості за кредитним договором № б/н від 01.12.2005 року, згідно якого, станом на 31.10.2017 року банком нарахована заборгованість в загальному розмірі 101 892,02 грн., яка складається із: заборгованості за тілом кредиту 7 339,99 грн.; заборгованості по процентах за користування кредитом 86 123,84 грн.; заборгованості за пенею та комісією 3 100,00 грн.; а також штрафів відповідно до п.8.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн. штраф (фіксована частина); 4 828,19 грн. штраф (процентна складова) (а.с.4-8). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач отримавши кредит не виконав зобов`язання щодо його своєчасного й повного повернення, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останнього на користь позивача. Однак, колегія суддів у повній мірі не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ ПриватБанк). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника ОСОБА_1 від 01.12.2005 року процентна ставка визначена в розмірі 3 % на місяць (36,00 % річних) (а.с.9). Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, комісії, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути заборгованість по відсоткам за користування кредитними коштами, пеню, комісію та штрафи. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 01.12.2005 року, посилався на Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, як невід`ємну частину кредитного договору. Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, що наданий позивачем на підтвердження позовних вимог, визначено, в тому числі: права та обов`язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, порядок нарахування і оплати процентів, зокрема, проценти за підвищеною процентною ставкою у випадку несвоєчасного виконання боргових зобов`язань (п.п.5.5.1 Правил), та інші умови. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей Витяг з Умов розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву позичальинка про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, та, зокрема саме у зазначеному у цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11.03.2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Колегія суддів вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ ПриватБанк в період з часу виникнення спірних правовідносин (01.12.2005 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (19.12.2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. При цьому, згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, колегія суддів вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11.03.2015 року (провадження № 6-16цс15). Колегія суддів зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об`єкт кредитування є тотожним споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору. У постанові від 24.09.2014 року у справі № 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п`яти років відповідно до п.5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (стандарт). У постанові Верховного Суду України від 11.03.2015 року (провадження № 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24.09.2014 року (провадження № 6-144цс14), що було обов`язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28.10.1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29.11.2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11.11.1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11.04.2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22.11.1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). Умови та Правила надання банківських послуг в ПриватБанку, які містяться у матеріалах справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 01.12.2005 року шляхом підписання заяви позичальника. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив. Таким чином, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь АТ КБ ПриватБанк неустойки пені, штрафів, у зв`язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов`язку відповідача по їх сплаті позивачу у Анкеті-заяві від 01.12.2005 року, оскільки Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, не можуть вважатися складовою частиною кредитного договору. Крім того, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді сплату процентів за користування кредитними коштами за підвищеною процентною ставкою у випадку несвоєчасного виконання боргових зобов`язань. Таким чином, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь АТ КБ ПриватБанк процентів за користування кредитом, нарахованих за підвищеною процентною ставкою понад 3 % на місяць (36,00 % річних). В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12.05.1991 року № 1023-XII Про захист прав споживачів (далі Закон № 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, прийняті 09.04.1985 року № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22.11.1996 року № 543/96-В Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань від 11.07.2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, колегія суддів зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року по справі № 342/180/17, яка відступила від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24.09.2014 року (провадження № 6-144цс14). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тому, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ ПриватБанк дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Також, колегія суддів зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 01.12.2005 року у вигляді Заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ ПриватБанк не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, а тому колегія суддів приходить до висновку, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Згідно до заявлених позовних вимог та згідно наданого розрахунку розмір тіла кредиту складає 7 339,99 грн. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 7 339,99 грн. Вирішуючи позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь банку заборгованості по відсоткам за користування кредитом, колегія суддів виходить з наступного. Приймаючи до уваги, що банком надано суду заяву позичальника ОСОБА_1 від 01.12.2005 року, яка підписана сторонами та містить погоджені умови, зокрема, щодо розміру процентів за користування кредитом 3 % на місяць (36,00 % річних) з розрахунку 360 днів у році, колегія дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по процентам за користування кредитом за період з 01.12.2005 року по 31.03.2015 року за ставкою, що погоджена сторонами (36,00 % річних) в сумі 3 965,68 грн. Колегія звертає увагу, що позивачем безпідставно здійснено нарахування процентів за користування кредитом за підвищеною процентною ставкою на рівні 43,20 % річних в період з 01.04.2015 року по 31.10.2017 року, що не погоджено в заяві позичальника ОСОБА_1 від 01.12.2005 року. У зв`язку з цим, колегія приходить до висновку про наявність підстав для стягнення за вказаний вище період з 01.04.2015 року по 31.10.2017 року процентів за користування кредитом на рівні 36,00 % річних з розрахунку 360 днів у році, що становить 2 518,75 грн., виходячи з наступного розрахунку: 2 668,17 грн х 36 % : 360 х 944 днів = 2 518,75 грн. Таким чином, за період з 01.12.2005 року по 31.10.2017 року з відповідача на користь позивача підлягають стягнення проценти за користування кредитними коштами за ставкою, що не перевищує 36,00 % річних, у загальному розмірі 6 484,43 грн. (3 965,68 грн + 2 518,75 грн). На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі фактичні обставини справи не встановив, у зв`язку з чим помилково відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по відсоткам за користування кредитом. Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем пропущено строк позовної давності, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні, з огляду на наступне. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12 зроблено правовий висновок про те, що перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу (п.59 Постанови). За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що моментом перебігу позовної давності за вказаним кредитним договором є момент, коли банк міг та повинен був дізнатись про порушення свого права на повернення кредиту, а тому перебіг позовної давності почався з моменту останнього платежу ОСОБА_1 по кредиту, тобто з 23.04.2015 року. Колегією суддів установлено, що останній самостійний платіж на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 вніс 23.04.2015 року, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості (а.с.4-8) та випискою по особовому рахунку (а.с.106-128), а з позовом до суду банк звернувся 19.12.2017 року, тобто в межах строку позовної давності. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. На підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог. На підставі статті 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь АТ КБ ПриватБанк підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору, сплачених останнім за подачу позовної заяви пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в сумі 217,08 грн., а з АТ КБ ПриватБанк на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору, сплачених останнім за подачу апеляційної скарги в сумі 2 643,00 грн. Керуючись ст. 259,268,374,376,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 серпня 2018 року скасувати та ухвалити нове. Позовні вимоги Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк заборгованість за кредитним договором № б/н від 01 грудня 2005 року станом на 31 жовтня 2017 року в розмірі 13 824,42 грн., що складається із: заборгованості за тілом кредиту 7 339,99 грн.; заборгованості по відсоткам за користування кредитом 6 484,43 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 217,08 грн. Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 2 643,00 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко