Постанова Харківський апеляційний суд № 623/2357/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _______________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 12 квітня 2021 року м.Харків справа № 623/2357/20 провадження № 22-ц/818/1702/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Ізюмська міська рада Харківської області, апелянт - Ізюмська місцева прокуратура розглянувши у порядку ст. 369 ЦПК України в м. Харкові без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Ізюмської міської ради Харківської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю за апеляційною скаргою Ізюмської місцевої прокуратури на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 серпня 2020 року, постановлене у порядку спрощеного позовного провадження під головуванням судді Винниченка П.П., в залі суду в місті Ізюм Харківської області, - в с т а н о в и в: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ізюмської міської ради Харківської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 серпня 2020 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на нежитлову будівлю - магазин літ. "Б" з ганком літ "б", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі Ізюмська місцева прокуратура просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; а також апелянт просив судовий збір за подання апеляційної скарги стягнути з позивача на користь Харківської обласної прокуратури. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.Ізюмська місцева прокуратура зазначає, що апеляційна скарга подана в інтересах держави в особі Ізюмської міської ради Харківської області на підставі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ч.3 ст. 56 ЦПК України. Вказує, що експлуатація самочинно збудованого об`єкта за відсутності державного архітектурно-будівельного контролю нівелює роль цілої системи органів державної влади та контролю, які здійснюють повноваження у цій сфері та покликані забезпечувати відповідність забудови вимогам закону. Апелянт зазначає, що відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом. Позивачем не надано документів, які підтверджують законність будівництва спірного приміщення, фактично нежитлову будівлю - магазин літ. "Б" з ганком літ "б", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 побудовано самовільно. Виконання будівельних робіт без відповідних документів, вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право подати до суду апеляційної інстанції всі наявні в них докази на підтвердження порушення їх прав. Матеріали справи свідчать про те, що апеляційна скарга на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 серпня 2020 року Ізюмською місцевою прокуратурою подана в інтересах держави в особі Ізюмської міської ради Харківської області у відповідності до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». Відповідачем не вживалися заходи щодо перегляду оскаржуваного рішення суду. При цьому 09 грудня 2020 року Ізюмською місцевою прокуратурою повідомлену Ізюмську міську раду та Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області про намір апеляційного оскарження рішення суду у вказаній справі. Повідомлення розглянуто на засіданні комісії Ізюмської міської ради з питань містобудування, архітектури та земельних відносин, прийнято до відома. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач з 2009 року добросовісно, безперервно та відкрито користується нежитловою будівлею - магазином, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , тому наявні підстави для визнання за ним права власності за набувальною давністю на вказане нерухоме майно. Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Статтею 16 ЦК України встановлено, що звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання права позивач, в силу ст. 12 ЦПК України, зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Судом встановлено, що Актом від 06 липня 2020 року, який складений фізичними особами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , встановлено, що з 2009 року ОСОБА_1 користується нежитловою будівлею - магазином, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; використовує його в своїй підприємницькій діяльності; земельну ділянку за вказаною адресою отримав в оренду на 49 років; колишній власник будівлі невідомий (а.с.10). Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права із датою формування 26.12.2018 року убачається, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,01 га, на праві оренди належить ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 12.05.2003 року зі строком дії- 49 років. Орендодавцем є територіальна громада міста Ізюм в особі Ізюмської міської ради Харківської області. Вказана земельна ділянка має кадастровий номер 6310400000:79:007:0011 та цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (а.с.11). 06 березня 2019 року Комунальним підприємством «Ізюмське міське бюро технічної інвентаризації» на замовлення ОСОБА_1 був виготовлений технічний паспорт на громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.7-9). Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що на протязі 11 років він відкрито, безперервно та добросовісно користується нежитловою будівлею - магазином, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вважає, що наявні підстави для визнання за ним права власності на вказане нерухоме майно за набувальною давністю. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Згідно зі статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: - наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; - законність об`єкта володіння; - добросовісність заволодіння чужим майном; - відкритість володіння; - безперервність володіння; - сплив установлених строків володіння; - відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності. Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном». Набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб`єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Володіння майном вважатиметься добросовісним лише в тому випадку, якщо в момент набуття річчю її набувач не знав та не міг знати, що він володіє чужою річчю. А тому відсутня така умова для набуття права власності за набувальною давністю, як добросовісність та безтитульність володіння. Обгрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, прокурор посилався на те, що вказана будівля є об`єктом самочинного будівництва, тому на нього не може бути визнано право власності. Зі змісту технічного паспорту, складеного на замовлення позивача у 2019 році, не вбачається, коли було побудовано спірне нерухоме майно. Даних про його державну реєстрацію матеріали справи не містять. Тому доводи про те, що зазначена будівля є об`єктом самочинного будівництва заслуговують на увагу. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на магазин, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Доводи апеляційної скарги Ізюмської місцевої прокуратури про те, що спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом, спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку. Згідно до п.2 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства. Відповідно до ч.5 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування. Зважаючи на вищенаведені норми законодавства, визнання права власності на нерухоме майно, їх реєстрація, можлива лише після прийняття в експлуатацію таких. Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» з огляду на положення статті 376 ЦК право власності за набувальною давністю на об`єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для даної мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. З матеріалів справи убачається, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 належить територіальній громаді міста Ізюм в особі Ізюмської міської ради Харківської області (а.с.11). Позивач є орендарем вказаної земельної ділянки площею 0,01 га, на підставі договору оренди землі від 12.05.2003 року зі строком дії- 49 років. Незважаючи на те, що магазин, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , збудований на земельній ділянці, що була відведена для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, проте належних доказів того, що об`єкт нерухомості збудовано за належним дозволом чи за належно затвердженим проектом, - позивачем суду не надано. Крім того відсутні докази, що спірне нерухоме майно збудоване у відповідності до будівельних норм і правил. Також матеріали справи не містять будь-яких відомостей про те, що ОСОБА_1 звертався до органу місцевого самоврядування стосовно узаконення самочинно збудованого нежитлового приміщення чи про відмову такого органу у вирішенні спірного питання. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до Ізюмської міської ради Харківської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю слід відмовити. Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З урахуванням того, що вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню, наявні підстави для стягнення зі ОСОБА_1 на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 1 260 грн. (а.с.64). Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Ізюмської місцевої прокуратури - задовольнити. Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 12 серпня 2020 року - скасувати та ухвалити нове. Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Ізюмської міської ради Харківської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю. Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 1 260 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і, в силу п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає. Головуючий: О.В. Маміна Судді: С.С. Кругова Н.П. Пилипчук