Постанова Велика Палата ВС № 96179853

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2021 року м. Київ Провадження № 11-410сап20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Сороки Л. П., учасники справи: представники скаржника - Антонів Р. В., Ніколенко А. В., представник Вищої ради правосуддя - Русакова І. Г., розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції скаргу ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20, та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст вимог скарги та її обґрунтування 1. 30 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою на рішення ВРП від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20 про притягнення судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності».

2. На обґрунтування скарги ОСОБА_1 зазначила, що ВРП на порушення пункту 4 частини першої статті 52 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) у спірному рішенні не навела мотиви щодо наявності підстав для притягнення скаржниці до дисциплінарної відповідальності та щодо можливості відхилення кожного її аргументу.

3. Скаржниця вказала, що з огляду на частину першу статті 106 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) ВРП під час притягнення судді до дисциплінарної відповідальності реалізує дискреційні повноваження, які обмежуються відповідними рамками (межами) з метою недопущення перетворення їх у свавільні, про що неодноразово зазначалося на міжнародному рівні, зокрема у доповіді Венеціанської комісії від 04 квітня 2011 року № 512/2009 та у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Доменічіні проти Італії», «Гасан і Чауш проти Болгарії», «Круслен проти Франції».

4. На думку ОСОБА_1 , у її діях під час розгляду справи № 757/52843/19-к немає складу дисциплінарного проступку, оскільки: - у клопотанні про арешт майна прокурор просив розглянути його без повідомлення та виклику власника майна з метою забезпечення арешту та збереження майна, а за змістом положень статті 172 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) це питання віднесено на розсуд суду з урахуванням фактичних обставин, при цьому закон прямо не передбачає вимоги щодо обґрунтування в ухвалі слідчого судді питання про розгляд арешту майна за відсутності його власників; - з огляду на частину першу статті 174 КПК України сама собою відсутність в ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року у справі № 757/52843/19-к (провадження № 1-кс47533/19) обґрунтування необхідності розгляду клопотання прокурора без участі власника майна не призводить до порушення прав останнього, зокрема, жодним чином не обмежує його в можливості встановити підстави накладення арешту та оскаржити їх; - ухвала слідчого судді від 04 жовтня 2019 року в указаній справі повністю відповідає вимогам частини першої статті 372 КПК України, зокрема, щодо змісту її мотивувальної частини; - наявність постанови слідчого від 01 жовтня 2019 року про визнання майна речовим доказом станом на 04 жовтня 2019 року була достатньою підставою для накладення арешту на таке майно ухвалою слідчого судді; - за приписами статті 100 КПК України, а також відповідно до Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду, затвердженої наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Служби безпеки України, Верховного Суду України, Державної судової адміністрації України від 27 серпня 2010 року № 51/401/649/471/23/125, передання на зберігання речових доказів потерпілому, який у межах кримінального провадження за висновками органу досудового розслідування є належним власником такого майна, цілком відповідає чинному кримінальному процесуальному закону. Вирішення ж цивільно-правового спору про право власності на таке майно знаходиться поза межами компетенції слідчого судді у кримінальному провадженні.

5. Скаржниця також указала, що при прийнятті оскаржуваного рішення ВРП надала оцінку вмотивованості судового рішення, проте зазначене питання вирішується судом апеляційної інстанції, що і мало місце в цьому випадку. Крім цього, скаржниця стверджувала, що недостатнє наведення мотивів і підстав постановлення ухвали слідчого судді від 04 жовтня 2019 року зумовлено виключно її надмірним судовим навантаженням, а тому в її діях немає грубої недбалості.

6. На переконання ОСОБА_1 , постановлення нею ухвали від 04 жовтня 2019 року у справі № 757/52843/19-к не призвело до істотних негативних наслідків для власника майна, який реалізував своє право на перегляд судового рішення, та не мало фактичних наслідків обмеження його права власності.

7. Указані вище доводи скаржниці є, на її думку, підставою для скасування оскаржуваного рішення ВРП. Позиція ВРП 8. 14 січня 2021 року ВРП подала до Великої Палати Верховного Суду відзив на скаргу, у якому зазначила, що її рішення від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20 прийнято повноважним складом та підписано всіма членами ВРП, які брали участь у його ухваленні, на засіданні ВРП був присутній представник скаржниці. Також в оскаржуваному рішенні ВРП містяться посилання на підстави й мотиви, з яких суддю ОСОБА_1 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. На думку ВРП, її Друга Дисциплінарна палата дійшла помилкового висновку щодо наявності в діях судді ОСОБА_1 складу дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а», «г» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, оскільки вчинені суддею порушення охоплюються складом дисциплінарних проступків, передбачених пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII (внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод, зокрема права власності; грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків), та не потребують додаткової кваліфікації. При цьому ВРП залишила незмінним вид застосованого дисциплінарного стягнення - догана з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця.

9. ВРП визнала безпідставними посилання судді ОСОБА_1 на незаконність її притягнення до дисциплінарної відповідальності за відсутності в її діях ознак грубої недбалості, оскільки встановлені її Другою Дисциплінарною палатою обставини свідчать про те, що такі дії досвідченого судді (у період, що підлягав перевірці, ОСОБА_1 мала понад 20 років досвіду роботи на посаді судді) виходять за межі простої суддівської помилки, що, безумовно, свідчить про неналежне ставлення судді до службових обов`язків і є проявом грубої недбалості при здійсненні нею правосуддя у справі № 757/52843/19-к.

10. ВРП також визнала необґрунтованими доводи скарги щодо недотримання її Другою Дисциплінарною палатою меж повноважень у зв`язку з наданням оцінки судовому рішенню, оскільки під час розгляду дисциплінарної справи дисциплінарним органом ВРП перевірялися виключно обставини дотримання суддею вимог чинного законодавства та наявність підстав для її притягнення до дисциплінарної відповідальності, у тому числі через призму висновків суду апеляційної інстанції. Під час розгляду скарги та перевірки доводів скаржника Друга Дисциплінарна палата ВРП не надавала оцінки доказам та не переглядала судове рішення, а лише встановила факт протиправної поведінки судді ОСОБА_1 при розгляді нею клопотання прокурора про арешт майна. Дисциплінарне провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, відповідно до якого дисциплінарне провадження не може бути спрямоване на оцінку законності рішень суддів, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону. Водночас ні рішення дисциплінарного органу, ні оскаржуване рішення ВРП не містить оцінки законності постановленої суддею ухвали, мотивування ВРП не стосується законності судового рішення або оцінювання фактів та доказів, а встановлює факт порушення суддею вимог процесуального закону стосовно вмотивованості судового рішення та його наслідків. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд та процесуальною гарантією доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

11. На переконання ВРП, не може бути підставою для скасування рішення дисциплінарного органу стосовно судді ОСОБА_1 її тривала робота на посаді судді, значний рівень навантаження, що не перешкодило розгляду нею справи № 757/52843/19-к та ухваленню в цій справі судового рішення в межах розумних строків.

12. У зв`язку з викладеним ВРП просить відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1 . Рух скарги

13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 грудня 2020 року відкрила провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення ВРП від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20.

14. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2021 року призначив справу до розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на підставі положень частини третьої статті 344 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

15. У судовому засіданні 25 березня 2021 року представники скаржниці підтримали скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав.

16. Представник ВРП просив відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1 з мотивів, наведених у відзиві. Обставини, установлені матеріалами справи

17. Постановою Верховної Ради України від 05 квітня 2007 року № 878-V «Про обрання суддів», зокрема, ОСОБА_1 обрано на посаду судді місцевого Печерського районного суду міста Києва безстроково. 18. 03 лютого 2020 року до ВРП за вхідним номером 104/0/13-20 надійшла скарга адвоката Мовчана А. О. в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Сан парк» (далі - ТОВ «Сан парк») на дії судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 під час розгляду справи № 757/52843/19-к за клопотанням прокурора групи прокурорів Генеральної прокуратури Горобинського В. М. про арешт майна у межах кримінального провадження № 42014100000001671.

19. Протоколом автоматизованого розподілу матеріалів між членами ВРП від 03 лютого 2020 року зазначену скаргу передано члену її Другої Дисциплінарної палати ОСОБА_3 для проведення перевірки.

20. У поданій скарзі зазначено, що 04 жовтня 2019 року слідчий суддя Печерського районного суду міста КиєваОСОБА_1 постановила ухвалу у справі № 757/52843/19-к (провадження № 1-кс47533/19), якою без належних правових підстав наклала арешт на нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належало ТОВ «Сан парк» на праві власності, та передала це майно на зберігання потерпілій ОСОБА_4 , тобто вчинила дії, що не передбачені кримінальним процесуальним законодавством. При цьому скаржник зауважив, що ТОВ «Сан парк» не є юридичною особою, щодо якої здійснюється вказане кримінальне провадження, а такі нежитлові приміщення не були речовим доказом у вказаному кримінальному провадженні. Суддя ОСОБА_1 під час розгляду клопотання не з`ясувала, хто є власником указаного нерухомого майна, чим позбавила ТОВ «Сан парк» можливості взяти участь у його розгляді. Внаслідок цього на підставі ухвали від 04 жовтня 2019 року, постановленої суддею ОСОБА_1 , невідомі особи 18-19 жовтня 2019 року в інтересах ОСОБА_4 перешкоджали проходу на територію нежитлових приміщень працівників як безпосередньо ТОВ «Сан парк», так і інших орендарів, чим було заблоковано роботу зазначеного товариства. На думку скаржника, суддя ОСОБА_1 на порушення вимог статей 171, 173 КПК України не оцінила розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для його власника.

21. За результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги адвоката Мовчана А. О. стосовно судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 член Другої Дисциплінарної палати ВРП ОСОБА_3 склав висновок з пропозицією відкрити дисциплінарну справу щодо цієї судді.

22. Друга Дисциплінарна палата ВРП ухвалою від 06 квітня 2020 року № 882/2дп/15-20 відкрила дисциплінарну справу стосовно судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв`язку з наявністю в її діях ознак дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а», «г» пункту 1, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII.

23. Рішенням від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20 Друга Дисциплінарна палата ВРП притягнула суддю Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а», «г» пункту 1, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, та застосувала до судді дисциплінарне стягнення у виді догани з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця.

24. За результатами розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП установила, що 03 жовтня 2019 року до провадження слідчого судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 надійшло клопотання прокурора групи прокурорів Генеральної прокуратури Горобинського В. М. у межах кримінального провадження № 42014100000001671, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16 грудня 2014 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою, четвертою статті 190, частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 197-1, частинами третьою, четвертою статті 358, частиною другою статті 361, частиною другою статті 364, частиною другою статті 365-2, частиною другою статті 366, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 24.1. Зі змісту клопотання прокурора вбачалося, що протягом 2003-2004 років невстановлені особи заволоділи Відкритим акціонерним товариством «Гермес» (далі - ВАТ «Гермес»), засновником та співвласником якого є ОСОБА_6 , та його майном в особливо великих розмірах, що призвело до спричинення майнової шкоди в особливо великому розмірі. Прокурор указував на те, що під час досудового розслідування встановлено майно, що належало ВАТ «Гермес», а саме нежитлові приміщення плодоовочевої бази, розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується інформацією щодо об`єктів нерухомого майна з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Зазначені нежитлові приміщення були визнані речовим доказом постановою слідчого від 01 жовтня 2019 року. Крім того, у клопотанні зазначалося, що 27 вересня 2019 року ОСОБА_4 визнано потерпілою у вказаному кримінальному провадженні. Прокурор також указував, що зазначене майно може бути використане як забезпечення можливого цивільного позову для відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, а накладення арешту на майно допускається з метою забезпечення збереження речових доказів. За цих обставин прокурор просив задля забезпечення збереження речового доказу та відшкодування шкоди накласти арешт на нежитлові приміщення та передати їх на зберігання потерпілій ОСОБА_4 , а розгляд клопотання провести без виклику представників нинішніх власників зазначеної нерухомості з метою забезпечення арешту та збереження майна. 24.2. Слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 ухвалою від 04 жовтня 2019 року у справі № 757/52843/19-к (провадження № 1-кс47533/19) задовольнила вказане клопотання прокурора та наклала арешт на нерухоме майно у вигляді нежитлових приміщень плодоовочевої бази, що розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 . У резолютивній частині вказаної ухвали слідчий суддя також зазначила про передачу вказаного нерухомого майна на зберігання потерпілій ОСОБА_4 для його збереження. 24.3. Як убачається з ухвали слідчого судді, в судовому засіданні під час розгляду вказаного клопотання прокурор не був присутній, інші особи, зокрема представники ТОВ «Сан парк» як власника нерухомого майна, на яке накладено арешт, до суду не викликалися. 24.4. Зазначена ухвала слідчого судді ОСОБА_1 була оскаржена ТОВ «Сан парк» до суду апеляційної інстанції. 24.5. Київський апеляційний суд ухвалою від 21 листопада 2019 року скасував ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постановив нову ухвалу, якою відмовив у задоволенні клопотання прокурора про арешт нежитлових приміщень плодоовочевої бази. 24.6. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що слідчий суддя при накладенні арешту на об`єкти нерухомого майна посилався на необхідність збереження речових доказів, однак орган досудового розслідування в розумінні вимог статті 132 КПК України не надав достатніх і належних доказів тих обставин, на які послався у клопотанні. Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що слідчий суддя не повною мірою дотримався вимог статей 94, 132, 173 КПК України та Першого протоколу до Конвенції, а також указав на необґрунтованість та помилковість ухвали слідчого судді про накладення арешту на нерухоме майно. 24.7. Апеляційний суд, керуючись тим, що постанова слідчого від 01 жовтня 2019 року про визнання майна речовим доказом містила лише опис установлених органом досудового розслідування обставин вчинення кримінального правопорушення та виклад дослівного змісту частини першої статті 98 КПК України, без обґрунтування того, за якими з критеріїв цієї норми нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 визнано речовими доказами, дійшов висновку про те, що прокурор у клопотанні не довів мету накладення арешту - збереження речових доказів. 24.8. При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що накладення арешту на належне ТОВ «Сан парк» нерухоме майно не виправдовує такий ступінь втручання у права і свободи зазначеного товариства потребам досудового розслідування, що при вказаних у клопотанні обставинах явно порушує справедливий баланс між інтересами власника майна, гарантованими законом, і завданням цього кримінального провадження, що, у свою чергу, нівелює накладення арешту на таке майно з метою забезпечення збереження речових доказів. 24.9. Апеляційний суд дійшов висновку, що слідчий суддя, передаючи нерухоме майно на зберігання потерпілій ОСОБА_4 , не врахував вимоги статті 100 КПК України, якими не передбачено передачу потерпілому на зберігання речових доказів, вилучених стороною кримінального провадження. При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що постановою прокурора від 15 листопада 2019 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_4 від 27 вересня 2019 року про залучення її до кримінального провадження як потерпілої, а іншою постановою прокурора від 15 листопада 2019 року скасовано постанову слідчого від 01 жовтня 2019 року про визнання речовим доказом у кримінальному провадженні нерухомого майна у виді нежитлових приміщень плодоовочевої бази.

25. Оцінюючи дії судді ОСОБА_1 , Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку про те, що, постановляючи ухвалу від 04 жовтня 2019 року у справі № 757/52843/19-к (провадження № 1-кс47533/19), слідчий суддя не дотрималася вимог статей 3, 94, 132, 170, 173, 370, 372 КПК України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 41 Конституції України.

26. Дисциплінарний орган ВРП зазначив, що слідчий суддя ОСОБА_1 : - не врахувала, що орган досудового розслідування в розумінні статті 132 КПК України не надав достатніх і належних доказів тих обставин, на які він послався у клопотанні про арешт майна, зокрема щодо необхідності збереження речового доказу, та не оцінила належним чином відповідно до статті 94 КПК України надані докази з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення; - не вказала належні підстави, мотиви та обґрунтування необхідності розгляду клопотання про арешт майна за відсутності власника; - на порушення статей 171, 173 КПК України не надала оцінки розумності й співрозмірності обмеження права власності ТОВ «Сан парк» завданням кримінального провадження, а також наслідкам арешту майна для його власника, зокрема, чи не призведе накладення арешту на нерухоме майно до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності товариства; - вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки на порушення вимог частини шостої статті 100 КПК України передала нерухоме майно на зберігання потерпілій ОСОБА_4 , а не повернула його власнику (законному володільцю) або не передала йому на відповідальне зберігання. При цьому суддя ОСОБА_1 не врахувала, що власником та постійним володарем арештованого нерухомого майна понад 10 років є виключно ТОВ «Сан парк»; - на порушення вимог статті 372 КПК України в мотивувальній частині ухвали від 04 жовтня 2019 року внаслідок недбалості не навела жодних установлених судом обставин із посиланням на досліджені докази, а також мотивів, з яких суд виходив, ухвалюючи рішення про накладення арешту на майно, та дійшов висновку про існування потреб досудового розслідування, які б виправдовували такий ступінь втручання в право власності особи, який унеможливлював не лише її право на розпорядження майном, яке використовувалося в господарській діяльності, але й право на користуванням ним.

27. На думку Другої Дисциплінарної палати ВРП, у діях судді ОСОБА_1 наявні склади дисциплінарних проступків, передбачені підпунктами «а», «г» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII (незаконна відмова в доступі до правосуддя; істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків; порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості).

28. За висновком дисциплінарного органу, суддя ОСОБА_1 допустила істотне порушення процесуальних прав власника нерухомого майна, на яке накладено арешт, унаслідок неналежного ставлення до виконання обов`язків слідчого судді (недбалості).

29. Крім того, Друга Дисциплінарна палата ВРП установила, що допущення суддею ОСОБА_1 порушення норм процесуального права під час розгляду вказаного клопотання прокурора призвело до істотних негативних наслідків, а саме порушення прав ТОВ «Сан парк» як власника нежитлових приміщень, оскільки на підставі ухвали слідчого судді ОСОБА_1 від 04 жовтня 2019 року в подальшому, 18 і 19 жовтня 2019 року, невідомі особи в інтересах потерпілої ОСОБА_4 захопили ці нежитлові приміщення, перешкоджали проходу на територію комплексу працівників ТОВ «Сан парк» та орендарів нежитлових приміщень, а також проїзду автомобілів. Унаслідок таких дій ТОВ «Сан парк» отримало значну кількість скарг і листів від орендарів нежитлових приміщень, а також понесло немайнові витрати, оскільки вказані дії негативно вплинули на ділову репутацію товариства.

30. За таких обставин Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що в діях судді ОСОБА_1 також наявний склад дисциплінарного проступку, передбачений пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII (умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків).

31. При цьому дисциплінарний орган зазначив, що порушення прав власника ТОВ «Сан парк» на мирне володіння майном допущено суддею ОСОБА_1 внаслідок грубої недбалості з огляду на очевидну непропорційність застосованого заходу забезпечення, широке коло осіб, до яких його застосовано, та зухвалість обраного способу втручання. 32. 10 липня 2020 року до ВРП електронною поштою надійшла скарга судді Печерського районного суду міста КиєваОСОБА_1 на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20 разом з клопотанням про поновлення строку для оскарження цього рішення.

33. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між членами ВРП від 13 липня 2020 року доповідачем за цією скаргою визначено члена ВРП ОСОБА_7

34. За результатами перевірки відомостей, наведених у скарзі судді ОСОБА_1 , член ВРП ОСОБА_7 дійшов висновку про задоволення клопотання судді щодо поновлення строку для оскарження рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП та висновку про залишення без змін цього рішення.

35. ВРП ухвалою від 29 жовтня 2020 року № 2990/0/15-20 задовольнила клопотання судді ОСОБА_1 про поновлення строку для оскарження рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20 та поновила цей строк.

36. Розглянувши скаргу судді ОСОБА_1 , ВРП прийняла рішення від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/158-20 про притягнення судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності». При цьому ВРП змінила кваліфікацію дій судді, а застосований вид стягнення залишила незмінним.

37. Так, при ухваленні оскаржуваного рішення ВРП керувалася тим, що її Друга Дисциплінарна палата з огляду на допущені суддею ОСОБА_1 грубі порушення вимог КПК України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції дійшла обґрунтованого висновку про те, що суддею вчинено дисциплінарні проступки, передбачені пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII (внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод, зокрема права власності; грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків).

38. Поряд із цим ВРП зазначила, що така поведінка судді ОСОБА_1 не потребує додаткової кваліфікації за підставами притягнення до дисциплінарної відповідальності, визначеними підпунктами «а», «г» пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, оскільки допущені суддею процесуальні порушення перебувають у причинному зв`язку з протиправним обмеженням права власності на арештоване майно як права людини в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що призвело до істотних негативних наслідків, та охоплюються складами дисциплінарних проступків, передбачених пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII.

39. При ухваленні оскаржуваного рішення ВРП дійшла також висновку про безпідставність тверджень судді ОСОБА_1 щодо відсутності в її діях суб`єктивної сторони дисциплінарного проступку у вигляді грубої недбалості, оскільки встановлені Другою Дисциплінарною палатою ВРП обставини свідчать про те, що такі дії досвідченого судді (у період, що підлягав перевірці, ОСОБА_1 мала понад 20 років досвіду роботи на посаді судді) виходять за межі простої суддівської помилки, що, безумовно, свідчить про неналежне ставлення судді до службових обов`язків і є проявом грубої недбалості при здійсненні нею правосуддя у справі № 757/52843/19-к. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків ВРП та аргументів скаржника

40. Статтею 131 Конституції України визначено, що в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора.

41. З метою усунення прогалин у національному законодавстві, на які звернув увагу ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», Верховна Рада України прийняла Закон № 1798-VIII, який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.

42. Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

43. Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює дисциплінарні палати з числа членів ВРП.

44. Главою 4 розділу II Закону № 1798-VIII визначено порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

45. Так, частинами першою, сьомою та восьмою статті 49 цього Закону передбачено, що розгляд дисциплінарної справи відбувається у відкритому засіданні Дисциплінарної палати, в якому беруть участь суддя, скаржник, їх представники. У засіданні Дисциплінарної палати заслуховуються доповідач, суддя, скаржник, їх представники, свідки та інші особи, які були викликані або запрошені взяти участь у засіданні. Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватися з матеріалами справи. Для ознайомлення можуть надаватися матеріали, які безпосередньо пов`язані зі скаргою, з дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних щодо знеособлення персональних даних.

46. Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді.

47. Згідно із частинами першою, третьою та десятою статті 51 Закону № 1798-VIII право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення. Скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до ВРП. За результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право: 1) скасувати повністю рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та закрити дисциплінарне провадження; 2) скасувати частково рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення; 3) скасувати повністю або частково рішення Дисциплінарної палати про відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення; 4) змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення; 5) залишити рішення Дисциплінарної палати без змін.

48. На підставі частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII право на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, має суддя, щодо якого було ухвалено відповідне рішення.

49. Частиною сьомою статті 266 КАС України визначено, що на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду.

50. Наведені вище положення Закону № 1798-VIII та частини сьомої статті 266 КАС України узгоджуються з пунктом 77 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, в якому, серед іншого, зазначено, що організація дисциплінарного розгляду в кожній країні повинна бути такою, що дозволяє подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду.

51. Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону; 4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

52. У пункті 123 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що згідно з його практикою навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов`язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. пункт 29 рішення від 10 лютого 1983 року у справі «Альбер і Ле Конт проти Бельгії» та пункт 42 рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява № 60860/00). У межах скарги за статтею 6 Конвенції щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі чинники, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. пункти 44-47 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства» та пункт 43 згаданого рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства»).

53. Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

54. Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

55. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

56. Ураховуючи висновки ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне повно та всебічно перевірити оскаржуване рішення ВРП, у тому числі на предмет його відповідності вимогам статті 52 Закону № 1798-VIII.

57. Відповідно до статті 18 Закону № 1798-VIII ВРП є повноважною за умови обрання (призначення) на посаду щонайменше п`ятнадцяти членів, серед яких більшість становлять судді (включаючи суддів у відставці), та складення ними присяги.

58. Згідно з положеннями частини другої статті 30 Закону № 1798-VIII засідання ВРП у пленарному складі є повноважним, якщо в ньому бере участь більшість від складу ВРП.

59. Як убачається з матеріалів справи, на засіданні ВРП 29 жовтня 2020 року були присутні 11 членів ВРП, з яких за результатами голосування 10 членів ВРП проголосували за прийняття оскаржуваного рішення, 1 - проти. Із ксерокопії цього рішення вбачається, що воно підписане всіма членами ВРП, які брали участь у його ухваленні.

60. Отже, рішення прийнято повноважним складом ВРП, при цьому ОСОБА_1 у своїй скарзі цей факт під сумнів не ставить.

61. На підставі пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП може бути скасовано також у випадку, якщо суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП.

62. Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 30 Закону № 1798-VIII особа, питання щодо якої має розглядатися ВРП, повідомляється про такий розгляд не пізніш як за десять календарних днів до дня засідання, крім випадків, якщо законом не вимагається участь такої особи у засіданні, а також якщо інше не визначено цим Законом. Особа вважається належним чином повідомленою, якщо повідомлення направлене на адресу її місця проживання чи перебування або на адресу суду чи прокуратури, де така особа обіймає посаду, а за неможливості такого направлення - розміщене на офіційному вебсайті ВРП.

63. На підставі абзацу другого частини третьої статті 56 Закону № 1798-VIII суддя, стосовно якого розглядається питання про звільнення, повідомляється про засідання ВРП у порядку, визначеному цим Законом. Неявка судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду питання за його відсутності.

64. Згідно із частиною дев`ятою статті 51 Закону № 1798-VIII розгляд скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді здійснюється в порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.

65. Частиною четвертою статті 49 Закону № 1798-VIII передбачено, що у разі неможливості з поважних причин взяти участь у засіданні Дисциплінарної палати суддя може заявити клопотання про відкладення розгляду дисциплінарної справи. Повторна неявка судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду дисциплінарної справи за його відсутності.

66. З матеріалів справи вбачається, що листом секретаріату ВРП від 21 серпня 2020 року № 31568/0/9-20 на адресу Печерського районного суду міста Києва направлено повідомлення для судді ОСОБА_1 про те, що розгляд її скарги відбудеться 03 вересня 2020 року о 10 годині. Проте від Печерського районного суду міста Києва надійшов лист від 26 серпня 2020 року № 3279/20, яким повідомлено ВРП про те, що у зв`язку з тим, що суддя ОСОБА_1 перебуває у відпустці, неможливо повідомити її про зазначені у вказаному вище листі ВРП обставини. Крім цього, 28 серпня 2020 року до ВРП електронною поштою надійшов лист судді ОСОБА_1 про відкладення розгляду її скарги у зв`язку з перебуванням у відпустці в період з 21 серпня по 28 вересня 2020 року за межами міста Києва. Розгляд скарги призначено вдруге на 29 жовтня 2020 року о 10 годині, про що суддю було повідомлено листом секретаріату ВРП від 16 жовтня 2020 року № 37313/0/9-20. Від Печерського районного суду міста Києва надійшов лист від 22 жовтня 2020 року № 4050/20 про вручення судді ОСОБА_1 повідомлення про розгляд ВРП її скарги 29 жовтня 2020 року о 10 годині.

67. Вказану інформацію було також своєчасно оприлюднено на офіційному вебсайті ВРП. 68. 29 жовтня 2020 року в засіданні ВРП з розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20 взяла участь представниця ОСОБА_1 - адвокат Ніколенко А. В. При цьому представнику скаржниці на засіданні ВРП було надано можливість підтримати наведені у скарзі доводи, надавши відповідні пояснення та відповіді на запитання членів ВРП, чим забезпечено право скаржниці на участь у прийнятті рішення.

69. Вказані обставини підтверджуються витягом з протоколу № 84 засідання ВРП від 29 жовтня 2020 року.

70. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність визначених пунктами 1-3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП.

71. Оцінюючи рішення ВРП від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20 щодо наявності у ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що визначальним критерієм правомірності оскаржуваного рішення відповідача є встановлення дисциплінарним органом обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак дисциплінарного проступку.

72. Так, матеріалами справи установлено, що 03 жовтня 2019 року до провадження слідчого судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 надійшло клопотання прокурора групи прокурорів Генеральної прокуратури Горобинського В. М. у межах кримінального провадження № 42014100000001671, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16 грудня 2014 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою, четвертою статті 190, частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 197-1, частинами третьою, четвертою статті 358, частиною другою статті 361, частиною другою статті 364, частиною другою статті 365-2, частиною другою статті 366, частиною другою статті 375 КК України.

73. Зі змісту клопотання прокурора вбачалося, що протягом 2003-2004 років невстановлені особи заволоділи ВАТ «Гермес», засновником та співвласником якого є ОСОБА_6 , та його майном в особливо великих розмірах, що призвело до спричинення майнової шкоди в особливо великому розмірі. Прокурор указував на те, що під час досудового розслідування встановлено наявність майна, що належало ВАТ «Гермес», а саме нежитлових приміщень плодоовочевої бази, розташованих на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується інформацією щодо об`єктів нерухомого майна з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Зазначені нежитлові приміщення були визнані речовим доказом постановою слідчого від 01 жовтня 2019 року. Крім того, у клопотанні зазначалося, що 27 вересня 2019 року ОСОБА_4 визнано потерпілою у вказаному кримінальному провадженні. Прокурор також указував, що зазначене майно може бути використане як забезпечення можливого цивільного позову для відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, а накладення арешту на майно допускається з метою забезпечення збереження речових доказів. За цих обставин прокурор просив задля забезпечення збереження речового доказу та відшкодування шкоди накласти арешт на нежитлові приміщення і передати їх на зберігання потерпілій ОСОБА_4 , а розгляд клопотання провести без виклику представників нинішніх власників зазначеної нерухомості з метою забезпечення арешту та збереження майна. 74. 04 жовтня 2019 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 ухвалою у справі № 757/52843/19-к (провадження № 1-кс47533/19) задовольнила вказане клопотання прокурора та наклала арешт на нерухоме майно у вигляді нежитлових приміщень плодоовочевої бази, що розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 . Слідчий суддя в резолютивній частині вказаної ухвали також зазначила про передачу вказаного нерухомого майна на зберігання потерпілій ОСОБА_4 для його збереження.

75. Як убачається з ухвали слідчого судді, у судове засіданні під час розгляду вказаного клопотання прокурор не з`явився, подав до суду заяву про розгляд клопотання за його відсутності, інші особи, зокрема представники ТОВ «Сан парк» як власника нерухомого майна, на яке накладено арешт, до суду не викликалися.

76. Київський апеляційний суд ухвалою від 21 листопада 2019 року скасував ухвалу слідчого судді від 04 жовтня 2019 року та постановив нову ухвалу, якою відмовив у задоволенні клопотання прокурора про арешт нежитлових приміщень плодоовочевої бази.

77. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що слідчий суддя при накладенні арешту на об`єкти нерухомого майна посилався на необхідність збереження речових доказів, однак орган досудового розслідування в розумінні вимог статті 132 КПК України не надав достатніх і належних доказів тих обставин, на які послався у клопотанні. Разом із тим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що слідчий суддя не повною мірою дотримався вимог статей 94, 132, 173 КПК України та Першого протоколу до Конвенції, вказав на необґрунтованість та помилковість ухвали слідчого судді про накладення арешту на нерухоме майно.

78. Апеляційний суд, керуючись тим, що постанова слідчого від 01 жовтня 2019 року про визнання майна речовим доказом містила лише опис установлених органом досудового розслідування обставин вчинення кримінального правопорушення та виклад дослівного змісту частини першої статті 98 КПК України, без обґрунтування, за якими з критеріїв цієї норми нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 визнано речовими доказами, дійшов висновку про те, що прокурор у клопотанні не довів мету накладення арешту - збереження речових доказів.

79. При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що накладення арешту на належне ТОВ «Сан парк» нерухоме майно не виправдовує такий ступінь втручання в права і свободи зазначеного товариства потребам досудового розслідування і при вказаних обставинах явно порушує справедливий баланс між інтересами власника майна, гарантованими законом, і завданням цього кримінального провадження, що, у свою чергу, нівелює накладення арешту на таке майно з метою забезпечення збереження речових доказів.

80. Апеляційний суд дійшов висновку, що слідчий суддя, передаючи нерухоме майно на зберігання потерпілій ОСОБА_4 , не врахував вимоги статті 100 КПК України, якими не передбачено передачу потерпілому на зберігання речових доказів, вилучених стороною кримінального провадження. При цьому суд апеляційної інстанції встановив, що постановою прокурора від 15 листопада 2019 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_4 від 27 вересня 2019 року про залучення її до кримінального провадження як потерпілої, а іншою постановою прокурора від 15 листопада 2019 року скасовано постанову слідчого від 01 жовтня 2019 року про визнання речовим доказом у кримінальному провадженні нерухомого майна у виді нежитлових приміщень плодоовочевої бази.

81. Відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

82. Згідно з положеннями статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

83. При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя згідно зі статтями 94, 132, 173 КПК України повинен урахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього конфіскації, в тому числі і спеціальної, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.

84. Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже, суб`єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

85. Арешт майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження (пункт 7 частини другої статті 131 КПК України).

86. Відповідно до частини третьої статті 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, що:1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження; 2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, дізнавача, прокурора; 3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, дізнавач, прокурор звертається із клопотанням.

87. Згідно із частиною першою статті 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

88. Частиною другою цієї статті визначено, що арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

89. Відповідно до частини десятої статті 170 КПК України арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

90. Як убачається зі змісту клопотання прокурора про арешт майна, накладення арешту на нерухоме майно у виді нежитлових приміщень плодоовочевої бази необхідно було для забезпечення збереження речового доказу та відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення.

91. За правилами частини третьої статті 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.

92. Відповідно до частини першої статті 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

93. ВРП та її дисциплінарний орган установили, що у клопотанні прокурора не було наведено об`єктивних підстав відповідності вказаного нерухомого майна критеріям, визначеним статтею 98 КПК України.

94. Згідно із частиною шостою статті 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження. У разі задоволення цивільного позову або стягнення з юридичної особи розміру отриманої неправомірної вигоди суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про арешт майна для забезпечення цивільного позову або стягнення з юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, доведеного розміру отриманої неправомірної вигоди до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше.

95. При цьому у клопотанні прокурора про арешт майна не вказано, що стосовно власника майна (ТОВ «Сан парк») здійснюється кримінальне провадження, а належне товариству нерухоме майно є знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегло на собі його сліди та містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, у тому числі є предметом, який був об`єктом кримінально-протиправних дій, грошима, цінностями чи іншими речами, набутими кримінально протиправним шляхом, або отримано юридичною особою ТОВ «Сан парк» внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

96. Орган досудового розслідування у клопотанні не надав жодної оцінки правової підстави для арешту майна - нежитлових приміщень плодоовочевої бази, достатності доказів необхідності забезпечення збереження цього речового доказу, можливого розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та цивільного позову, наслідків арешту майна для інших осіб. Об`єктивних підстав вважати, що нерухоме майно, яке перебуває у власності ТОВ «Сан парк», виступало знаряддям вчинення кримінального правопорушення та набуто в результаті вчинення кримінального правопорушення, тобто є доказом злочину і відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 КПК України, та віднесено саме до знаряддя вчинення кримінального правопорушення або ж містить на собі ознаки вчиненого кримінального правопорушення, або ж відповідні сліди кримінального правопорушення, - немає.

97. Відповідно до статті 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

98. Згідно із частиною першою статті 173 КПК України слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.

99. Частиною другою цієї статті визначено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

100. У разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна. Слідчий суддя, суд зобов`язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб (частина четверта статті 173 КПК України).

101. Проте слідчий суддя ОСОБА_1 , задовольняючи клопотання прокурора та накладаючи арешт на майно, не врахувала, що орган досудового розслідування у розумінні статті 132 КПК України не надав достатніх і належних доказів тих обставин, на які послався у клопотанні, зокрема щодо необхідності збереження речового доказу, а також не звернула увагу, що у своєму клопотанні орган досудового розслідування не надав оцінку правовим підставам арешту майна, достатності доказів необхідності забезпечення збереження речового доказу (нежитлових приміщень плодоовочевої бази), можливому розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та цивільного позову, наслідкам арешту майна для інших осіб. При цьому суддя не оцінила належним чином відповідно до статті 94 КПК України надані прокурором докази з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення.

102. В рішенні у справі «Бендерський проти України» (пункт 42) ЄСПЛ нагадав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

103. У пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

104. Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склалися.

105. Водночас оскільки на суд покладено обов`язок здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 законів України «Про судоустрій і статус суддів» у редакціях від 07 липня 2010 року та 02 червня 2016 року), зазначений обов`язок суду полягає в закладенні у свої мотиви відповідної аргументації з дотриманням принципів верховенства права.

106. Як неодноразово наголошував ЄСПЛ, вимога щодо мотивування судового рішення - важлива процедурна гарантія від свавільності судових органів (рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», пункти 29-30).

107. Обґрунтування судового рішення, його мотивування та аргументація - це ключовий критерій якості окремого судового рішення, за яким оцінюється ефективність діяльності всієї судової системи.

108. КРЄС у Висновку № 11 (2008) щодо якості судових рішень на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м`якого права», наголосила, що якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Воно не лише полегшує розуміння сторонами суті рішення, а насамперед слугує гарантією проти свавілля. Обґрунтування судового рішення загалом засвідчує дотримання національним суддею принципів, проголошених ЄСПЛ. При цьому навіть «проміжні» процесуальні рішення потребують належного викладу підстав їх прийняття, якщо вони стосуються індивідуальних свобод. Належне мотивування судового рішення - це стандарт ЄСПЛ, напрацьований за результатами розгляду заяв про порушення права на справедливий суд. Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи. По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести, передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям.

109. ЄСПЛ у своїх рішеннях послідовно констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях. Хоча ЄСПЛ і наголошує, що ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент, таке питання вирішується виключно в світлі обставин конкретної справи. Така свобода національних судів у сфері оцінки доказів, аргументації й мотивування судових рішень не повинна сприйматися як дозвіл для суду поводитися з доводами свавільно й на власний розсуд та без наведення відповідних мотивів визначати, чи заслуговує будь-який довід сторони конфлікту того, щоб бути окремо прокоментованим у судовому рішенні. Навпаки, така дискреція зобов`язує суд у кожній конкретній справі надзвичайно ретельно підходити до оцінки всіх без винятку доказів і доводів якраз для того, щоб визначити з них ті, що обов`язково потребують особливої уваги та наведення в рішенні відповідних аргументів «за» чи «проти» їх прийняття. Щоб судове рішення вважалося належно мотивованим, недостатньо просто процитувати закон та перерахувати докази, надані сторонами. Важливо навести ті висновки, яких дійшов суд за результатами оцінки доказів, та знайти настільки вагомі й одночасно зрозумілі аргументи на користь прийнятого рішення, щоб вони переконали в законності й справедливості вирішення спору навіть ту сторону, яка в цьому спорі програла.

110. Згідно із частинами першою, четвертою статті 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

111. Відповідно до частини першої статті 372 КПК України ухвала, що викладається окремим документом, складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: суті питання, що вирішується ухвалою, і за чиєю ініціативою воно розглядається; встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

112. ВРП та її Друга Дисциплінарна палата встановили, що суддя ОСОБА_1 на порушення вимог статті 372 КПК України в мотивувальній частині ухвали від 04 жовтня 2019 року внаслідок недбалості не навела жодних встановлених судом обставин із посиланням на досліджені докази, а також мотивів, з яких суд виходив, ухвалюючи рішення про накладення арешту на майно, та дійшла висновку про існування потреб досудового розслідування, які б виправдовували такий ступінь втручання у право власності особи, який унеможливлював не лише її право на розпорядження майном, яке використовувалося у господарській діяльності, але й право на користуванням ним.

113. Відповідно до частини другої статті 172 КПК України клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна.

114. ВРП та її дисциплінарний орган установили, що прокурор просив «з метою забезпечення арешту та збереження майна клопотання розглянути без виклику представників теперішніх власників зазначеної нерухомості».

115. На думку ВРП, суддя ОСОБА_1 за наявності такого прохання сторони обвинувачення була наділена правом розглянути клопотання про арешт майна за відсутності його власника (представників нового власника майна). Водночас процесуальні вимоги статей 172, 173, 372 КПК України зобов`язують слідчого суддю в ухвалі про накладення арешту на майно наводити відповідні мотиви необхідності розгляду такого клопотання за відсутності власника майна чи його представників. Наявність указаного визначеного частиною другою статті 172 КПК України механізму також не знімає зі слідчого судді обов`язку здійснити належну процедуру розгляду клопотання з дотриманням вимог, визначених статтями 2, 132, 170-173 КПК України, задля забезпечення справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту прав конкретної особи, оскільки таке втручання в право власності особи має задовольняти «вимогу законності та не повинно бути свавільним» (рішення у справі «Серявін проти України», пункт 39).

116. ВРП не погодилася з доводами судді про те, що невмотивованість ухвали про арешт майна спричинена суддівським навантаженням, оскільки вони суперечать покладеним на суддю завданням щодо вирішення судових справ відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства та не спростовують встановлених Дисциплінарною палатою порушень норм процесуального закону.

117. ВРП, змінюючи кваліфікацію дій судді ОСОБА_1 , дійшла висновку про те, що вказані вище дії судді охоплюються складами дисциплінарних проступків, передбачених пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII (внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод; грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків), та не потребують додаткової кваліфікації за підпунктами «а», «г» пункту 1 частини першої статті 106 цього Закону.

118. Усупереч доводам скаржниці ВРП та її дисциплінарний орган не здійснювали оцінки постановленої суддею ОСОБА_1 ухвали, а встановили факт порушення нею процесуального закону стосовно вмотивованості судового рішення та його наслідків, що є підставою для дисциплінарної відповідальності судді.

119. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок ВРП в оскаржуваному рішенні про те, що твердження судді ОСОБА_1 про відсутність у її діях суб`єктивної сторони дисциплінарного проступку у вигляді грубої недбалості є безпідставними. Встановлені Другою Дисциплінарною палатою ВРП обставини свідчать про те, що такі дії досвідченого судді (у період, що підлягав перевірці, ОСОБА_1 мала понад 20 років досвіду роботи на посаді судді) виходять за межі простої суддівської помилки, що, безумовно, свідчить про неналежне ставлення судді до службових обов`язків і є проявом грубої недбалості при здійсненні нею правосуддя у справі № 757/52843/19-к.

120. Водночас доводи судді ОСОБА_1 про відсутність негативних наслідків її дій спростовуються встановленими Другою Дисциплінарною палатою ВРП під час розгляду дисциплінарної справи обставинами щодо порушення права власності ТОВ «Сан парк» на нерухоме майно та обмеження права інших користувачів (орендарів) в частині втручання в їхнє право мирного володіння майном.

121. За таких обставин ВРП дійшла обґрунтованого висновку про те, що встановлені під час розгляду дисциплінарної справи факти свідчать про наявність у діях судді ОСОБА_1 складу дисциплінарних проступків, передбачених пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, а саме: внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод; грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

122. Відповідно до частини п`ятої статті 50 Закону № 1798-VIIІ вид дисциплінарного стягнення визначається на основі принципу пропорційності, зокрема, враховуються характер дисциплінарного проступку судді, його наслідки, дані, що характеризують особу судді, ступінь його вини, наявність непогашених дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

123. Вказані положення частини п`ятої статті 50 Закону № 1798-VIIІ кореспондуються з нормами частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII.

124. Як убачається з рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20, визначаючи вид дисциплінарного стягнення, що має бути застосований до судді ОСОБА_1 , дисциплінарний орган ВРП взяв до уваги позитивну характеристику судді, ступінь вини у вчиненні проступку, яка у цьому випадку є грубою недбалістю, відсутність дисциплінарних стягнень, тобто під час обрання виду дисциплінарного стягнення дотримався принципу пропорційності.

125. ВРП, змінюючи рішення свого дисциплінарного органу в частині кваліфікації дій судді ОСОБА_1 , дійшла висновку про незмінність застосованого виду дисциплінарного стягнення - догани з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця.

126. За таких обставин застосування ВРП до судді ОСОБА_1 указаного дисциплінарного стягнення не може бути визнано необґрунтованим. Оцінка висновків ВРП та висновки Великої Палати Верховного Суду

127. На підставі частини восьмої статті 266 КАС України Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду справи щодо оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може скасувати оскаржуване рішення ВРП або залишити його без змін.

128. Оскільки ВРП,приймаючи оскаржуване рішення, діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, пропорційно, з урахуванням права судді на участь у процесі прийняття рішення, а також своєчасно, тобто протягом розумного строку, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 про скасування рішення ВРП від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20 «Про притягнення судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності».

129. При цьому дії та рішення ВРП та її дисциплінарного органу не характеризувалися недоліками, які б могли поставити під сумнів принципи незалежності та неупередженості, як це було встановлено ЄСПЛ у рішеннях у справах «Олександр Волков проти України» (пункти 109-131) і «Куликов та інші проти України» (пункти 135-137), а подальший перегляд справи Великою Палатою Верхового Суду з урахуванням усіх ключових аргументів ОСОБА_1 гарантує відсутність впливу будь-яких недоліків на результат дисциплінарного провадження. Керуючись статтями 266, 341, 344, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА:

1. Скаргу ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 22 червня 2020 року № 1916/2дп/15-20, залишити без задоволення.

2. Рішення Вищої ради правосуддя від 29 жовтня 2020 року № 2991/0/15-20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: В. В. Британчук К. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко І. В. Григор`єва Л. І. Рогач М. І. Гриців В. М. Сімоненко Д. А. Гудима І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик