Постанова 4855 № 640/23015/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23015/19 Суддя (судді) першої інстанції: Катющенко В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Мельничука В.П., Оксененка О.М, при секретарі - Вінокурової І.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ Громадянин Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 93 від 15.03.2019 року про відмову громадянину Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 156-19 від 11.11.2019 року про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що залишення країни походження було обґрунтовано побоюванням стати жертвою переслідування за ознакою політичних переконань у вигляді висловлювань проти короля, що кваліфікується в його країні як посягання на гідність та розпал політичної ворожнечі. Тому, він має об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я на території Йорданського Хашимітського Королівства через політичні мотиви. В свою чергу, відповідачі дослідили інформацію по країні походження позивача формально, не виконавши положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН та Постанови Пленуму ВАСУ №1 від 25 червня 2009 року. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також невідповідність висновків суду першої інстанції, обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводяться до наведення нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, цитування висновків суду першої інстанції та твердження позивача про неправомірність таких висновків та їх невідповідність обставинам справи. Державною міграційною службою України подано відзив на апеляційну скаргу, за змістом якого відповідач зазначає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи та обґрунтування апеляційної скарги не знаходять свого підтвердження, тому просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов наступного. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Йорданського Хашимітського Королівства, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Абу-Дабі, ОАЕ, за національністю - араб, за віросповіданням - іслам (суніт). 21.02.2019 року ОСОБА_1 звернувся до органів міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 15.03.2019 року №93 на підставі висновку головного спеціаліста сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту відділу з питань шукачів захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції від 15.03.2017 року та відповідно до статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено в оформленні документів громадянину Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 11.10.2019 року №156-19 залишено без розгляду скаргу громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 на наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 15.03.2019 року №93. Не погоджуючись з такими рішеннями відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI). Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно із визначенням, наведеним в пункту 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Таким чином, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. У відповідності до частин 1, 2 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з частиною 6 статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону №3671-VI). Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону №3671-VI). Згідно з частинами 6, 7 статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Відповідно до частини 8 статті 8 Закону №3671-VI у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Приписами частин 1, 2, 11, 12 статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. У відповідності до частини 1 статті 10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10 Закону №3671-VI). Згідно з частинами 2 статті 12 Закону №3671-VI Рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.. Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року. Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань Згідно із Директивою Європейського Союзу від 29.04.2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Звертаючись до фактів цієї справи колегія суддів зазначає, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є висновки відповідача про очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність у заявника умов, зазначених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Так, 16.05.2015 року (17.05.2015 року) позивач вибув з країни походження авіарейсом Йорданія - Україна (Київ). Після закінчення строку легального перебування в Україні, а саме після закінчення строку дії візи, тривалого перебування у ПТПІ, у 2018 році позивач звернувся за захистом до органів міграційної служби, через небажання добровільного повернення в країну походження, чим порушив приписи частини першої статті 5 Закону №3671-VI, в якій обумовлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою та яка потребує додаткового захисту, перетнула Державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 14.05.2018 року управлінням Державної міграційної служби України у Чернігівській області прийнято наказ № 38 про відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону №3671-VI, як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто визнано відсутність у заявника умов, що передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону. Вказане рішення було оскаржено позивачем до суду. За наслідками судового розгляду рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.09.2018 року у справі №2540/2714/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.12.2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що громадянин Йорданії ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.04.2018 року, в якій зазначав, що був змушений залишити країну свого постійного проживання через те, що існує загроза з боку іншого клану. Повторно звертаючись до органу міграційної служби із заявою від 21.02.2019 року позивач вказав, що йому погрожують смертю, ув`язненням та катуванням. Зазначив, що за законами країни походження особи, які відбули покарання, не можуть бути прийняті на роботу, внаслідок чого позивач розпочав нелегальну торгівлю алкоголем. Через нелегальну торгівлю алкоголем позивачеві почали погрожувати смертю та катуванням, у зв`язку з чим останній був вимушений виїхати до України. Під час співбесіди 05.03.2019 року позивач пояснив, що має намір отримати документи, оскільки останні необхідні для одруження. Стосовно причин еміграції позивач зазначив, що після того, як позивач сидів у тюрмі, за законам Йорданії він вже не зміг влаштуватися на роботу та почав нелегально продавати алкоголь та тютюнові вироби. Поліція знала, що він продає алкоголь та тютюн, але не мала доказів і завжди попереджала, щоб він не займався цим. Разом з цим, у період нелегальної торгівлі алкоголем позивач неодноразово отримував погрози від організації «Захист мусульманської релігії». Наразі позивач не отримує погроз від вказаної організації, тому що не порушує закон. При цьому, з протоколу співбесіди вбачається обізнаність позивача із забороною вживання та продажу алкоголю у країні походження. Тобто, мало місце свідоме порушення ним закону. Позивач також зазначив, що у тюрмі він сидів більше 100 разів за п`янство, крадіжки, а також висловлювання нецензурними словами на короля ОСОБА_2 . Разом з тим, позивач повідомив, що не зазнавав переслідувань по політичним поглядам, за ознаками раси, релігії, національності, громадянства. Судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги доводи позивача про наявність загрози життю і здоров`ю у разі його повернення в країну походження, оскільки останні не спростовують обставин відсутності у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з тим, доводи позивача ґрунтуються виключно на намірі отримати документи для одруження на громадянці України. За встановлених обставин справи, колегія суддів погоджується з висновком суду попередньої інстанції про те, що надані позивачем відомості свідчать, що останній звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації, що і підтверджено самим позивачем під час співбесіди. Колегія суддів враховує аналіз інформації по країні походження позивача, наведеної у позовній заяві (яка, однак, не є цілком актуальною), проте, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Верховним Судом у постанові від 14 березня 2018 року у справі №820/1502/17 викладено правову позицію, відповідно до якої про відсутність у позивачів реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну. В даному випадку, позивач прибув до України 16.05.2015 року (17.05.2015 року), проте вперше до органів міграційної служби звернувся за захистом лише 20.04.2018 року, тобто через 3 роки після прибуття на територію України та лише через рік після прийняття стосовно нього судом рішення про примусове видворення за межі території України та поміщення до ПТПІ (04.05.2017 року постановою Деснянського районного суду м. Києва у справі № 754/5776/17 примусово видворений за межі території України із поміщенням до Чернігівського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні Державної міграційної служби України). При цьому, відповідачем при вирішенні питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, всебічно та повно вивчено всі обставини справи, та встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо позивача. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було належним чином проаналізовано всі подані громадянином Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 відомості про останнього і причини звернення за захистом та правомірно прийнято оскаржуваний наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду попередньої інстанції та не дають підстав для висновку, що окружним адміністративним судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини чи порушено норми процесуального права. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу громадянина Йорданського Хашимітського Королівства ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 жовтня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Постанова складена в повному обсязі 09 квітня 2021 р. Головуючий суддя І.О.Лічевецький суддя В.П.Мельничук суддя О.М.Оксененко