Постанова 4803 № 205/134/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2407/21 Справа № 205/134/19 Суддя у 1-й інстанції - Басова Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Лаченкової О.В. суддів - Городничої В.С., Петешенкової М.Ю. при секретарі - Кравченко Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія Вячеславівна, Державний нотаріус Третьої державної нотаріальної контора Дніпропетровської області Янкова Ірина Володимирівна, Садівниче товариство "Колективний садівник" про визнання заповіту недійсним, та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування,- ВСТАНОВИЛА: В січні 2019 року до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія Вячеславівна, Державний нотаріус Третьої державної нотаріальної контора Дніпропетровської області Янкова Ірина Володимирівна, Садівниче товариство "Колективний садівник" про визнання заповіту недійсним, та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування. Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія Вячеславівна, Державний нотаріус Третьої державної нотаріальної контора Дніпропетровської області Янкова Ірина Володимирівна, Садівниче товариство "Колективний садівник" про визнання заповіту недійсним, та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування - відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року у справі № 205/134/19 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі. У відзиві ОСОБА_2 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року залишити без змін. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько сторін ОСОБА_3 (а.с. 9, том 1), після смерті якого відкрилася спадщина на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а.с 242-243, том 1), та земельну ділянку в Садівничому товаристві «Колективний садівник» за адресою: м. Дніпро, вул. Листопадна, 1В. Згідно з заповітом, посвідченим 17 серпня 2018 року державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Янковою І.В. за реєстровим № 1-544, усе належне спадкодавцю майно ОСОБА_4 заповів ОСОБА_2 . Заповіт складений зі слів заповідача. У зв`язку з тим, що ОСОБА_3 не може сам прочитати і підписати текст заповіту, за його дорученням, за місцем його реєстрації, в його та присутності нотаріуса, заповіт був посвідчений у присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , зачитаний вголос та підписаний ОСОБА_7 у присутності нотаріуса (а.с. 166, том 1). У висновку судово-психіатричного експерта № 23 від 02.07.2020 року, складеного КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради, зазначено, що визначити психічний стан і вирішити експертні питання щодо ОСОБА_3 на момент посвідчення заповіту від 17.08.2020 року неможливо у зв`язку з відсутністю в матеріалах цивільної справи і медичної документації відомостей про його психічний стан в той період часу. Медична документація відзначається стислістю та лаконічністю записів, в яких відсутні дані про психічний стан ОСОБА_3 на період часу, що цікавить суд (а.с. 49-51, том 2). Згідно довідки про причину смерті № 502 від 29.08.2018 року, виданої КЗ «Дніпропетровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 83 років, причина смерті: хронічна серцево-судинна недостатність; атеросклеротична хвороба серця (а.с. 10, том 1). Отже, позивачем не надано доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_3 під час складання 17.08.2020 року заповіту на користь ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій, їх правові наслідки та не міг керувати ними. Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з частиною другою статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту. За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України). У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Відповідно до вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила. Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним та визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України. Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За правилами частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, тобто може бути лише абсолютна неспроможність особи у момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій і керувати ними. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29.022012року № 6-9цс/12. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 підставами позову визначила те, що на момент складання оспорюваного заповіту спадкодавець не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а тому він є недійсним. Допитані у судовому засіданні суду першої інстанції свідки достовірно не підтвердили психічний стан ОСОБА_3 в період, про який йдеться у позові. Будь-яких доказів щодо хронічного стійкого психічного розладу або функціонального розладу психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі, чи інших хворобливих явищ, що могли викликати тимчасовий розлад психіки під час укладання заповіту 17.08.2018 року позивачем не надано, як і не доведено обставин відсутності волевиявлення заповідача ОСОБА_3 щодо складання заповіту. Отже, підстави для визнання оскаржуваного заповіту недійсним відсутні. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у зв`язку з зазначеним позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності в порядку спадкування за законом на Ѕ спадкового майна, яке залишилось після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від вимог про визнання заповіту недійсним. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що позивачем не надано доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_3 під час складання 17.08.2020 року заповіту на користь ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій, їх правові наслідки та не міг керувати ними, а тому відсутні підстави визнання заповіту недійсним з підстав ст.225 ЦК України. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції при постановлені ухвали про відмову у призначенні додаткової посмертної судово-психіатричної експертизи допущено порушення ст.ст. 105 і 113 ЦПК України, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки для проведення додаткової експертизи відповідачем не надано нових доказів по справі, а саме, медичної документації, відомостей про психічний стан ОСОБА_3 на певний період часу, а проведення повторної експертизи на підставі існуючих доказів не є можливим. При цьому, на даний час апеляційний суд переглядає правильність висновків суду при постановлені рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року, а не ухвали від 12.11.2020 року про відмову у призначенні повторної експертизи, яка в свою чергу відповідачем у встановленому законом порядку не оскаржувалась. Посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не застосовано ст.ст. 225 і 1257 ЦК України до спірних правовідносин, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді В.С.Городнича М.Ю.Петешенкова