Постанова 4851 № 440/4607/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2021 р.Справа № 440/4607/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції О.В. Гіглава) від 11.11.2020 року по справі № 440/4607/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення відділу з питань перерахунків пенсій №16 управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 10.08.2020 № 119 про відмову в призначенні пенсії згідно із Законом України "Про державну службу"; - зобов`язати відповідача призначити пенсію згідно із Законом України "Про державну службу, починаючи з 06.08.2020; - зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплату пенсії згідно із Законом України "Про державну службу", починаючи з 06.08.2020. В обґрунтування заявлених вимог вказує, що є пенсіонером, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". При цьому, стаж державної служби становить 27 років 11 днів, який включає в себе й період роботи останньої на посадах економіста, старшого економіста Полтавської планової комісії міськвиконкому та економіста першої категорії відділу економіки і прогнозування Виконавчого комітету Полтавської міської ради народних депутатів з 10.08.1983 по 29.06.1994. Вважає, що згідно з пунктами 10 та 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі Закон № 889-VІІІ) та відповідно до статті 37 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ (далі Закон № 3723-ХІІ), за наявності стажу державної служби має право на переведення на пенсію за віком відповідно до Закону України "Про державну службу". Натомість, оскаржуваним рішенням відповідача відмовлено у призначенні пенсії з посиланнями на відсутність 20-річного стажу державної служби. Не погоджуючись із вказаною відмовою, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вказує, що період роботи на посадах економіста, старшого економіста Полтавської планової комісії міськвиконкому та економіста першої категорії відділу економіки і прогнозування Виконавчого комітету Полтавської міської ради народних депутатів з 10.08.1983 по 29.06.1994 підлягає зарахуванню до стажу державної служби як період роботи в органі місцевого самоврядування, а тому відмова відповідача є протиправною. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення відділу з питань перерахунків пенсій №16 управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 10 серпня 2020 року №

119. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області повторно розглянути заяву позивача від 06 серпня 2020 року про переведення її з одного виду пенсії на інший, а саме, з пенсії за віком, призначеної відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", на пенсію за віком державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ, з урахуванням висновків суду. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 420,40 грн та по сплаті професійної правничої допомоги в розмірі 2000,00 грн. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач та відповідач подали апеляційні скарги. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неповноту дослідження доказів та неправильне встановлення обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області повторно розглянути заяву від 06 серпня 2020 року про переведення її з одного виду пенсії на інший, а саме, з пенсії за віком, призначеної відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", на пенсію за віком державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ, з урахуванням висновків суду та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зобов`язати відповідача призначити пенсію згідно із Законом № 3723-ХІІ, починаючи з 06.08.2020 та здійснити перерахунок та виплату пенсії згідно із Законом № 3723-ХІІ, починаючи з 06.08.2020, а також стягнути з відповідача судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2102 грн. та на правничу допомогу у розмірі 4000 грн. Вказує, що оскільки на момент звернення до пенсійного органу позивач набув право на призначення пенсії відповідно до Закону № 3723-ХІІ та жодних підстав для відмови у відповідача відсутні, то висновки суду про зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву призведе лише до затягування процесу призначення пенсії та не є належним способом відновлення порушених прав. На думку позивача, оскільки ефективним способом захисту порушених прав позивача є саме зобов`язання відповідача призначити пенсію з 06.08.2020, здійснивши її перерахунок та виплату, то суд в даному випадку неналежним чином захистив його порушені права. Також, у випадку задоволення апеляційної скарги просить в повному обсязі стягнути судові витрати зі сплати судового збору за подання позову та апеляційної скарги у загальному розмірі 2102 грн. та на правничу допомогу у розмірі 4000 грн. Відповідач в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги залишити без задоволення. Зазначив, що аналіз наданих позивачем документів показав, що період роботи з 10.08.1983 по 29.06.1994 на посаді економіста відділу економічного і соціального розвитку Полтавської планової комісії горисполкому не відповідає категорії посад, визначених статтею 25 Закону № 3723-ХІІ. Оскільки стаж роботи позивача на посадах державної служби складає 16 років 21 день, то відповідачем правомірно відмовлено у призначенні пенсії у зв`язку із відсутністю 20-ти років стажу державної служби. В зв`язку з чим, задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо протиправності оскаржуваного рішення відповідача. Представник позивача надав письмовий відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому просив залишити її без задоволення. Відповідач надав письмовий відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просив відмовити в її задоволенні. Сторони про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у встановленому законом порядку. Представник позивача надав клопотання, в якому просив провести розгляду справи за відсутності позивача та його представника. Колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України. (далі КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційних скарг та відзиви на них, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що позивач є пенсіонером, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". 06.08.2020 року позивач звернулася до відповідача із заявою про переведення її з одного виду пенсії на інший, а саме, з пенсії за віком, призначеної відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", на пенсію за віком державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ. Рішенням відділу з питань перерахунків пенсій № 16 управління застосування пенсійного законодавства ГУПФУ в Полтавській області від 10.08.2020 № 119 відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю 20 років стажу державної служби /а.с. 25-26/. Вказане рішення обґрунтоване тим, що аналіз наданих документів показав, що період роботи з 10.08.1983 по 29.06.1994 на посаді економіста відділу економічного і соціального розвитку Полтавської планової комісії горисполкому не відповідає категорії посад, визначених статтею 25 Закону № 3723-ХІІ; стаж роботи складає 16 років 21 день. Не погодившись із правомірністю вказаного рішення, позивач звернулась до суду із даним позовом. Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи оскаржуване рішення про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком відповідно до Закону № 3723-ХІІ відповідач протиправно не врахував до загального стажу державної служби останньої період її роботи з 10.08.1983 по 29.06.1994 на посадах економіста, старшого економіста Полтавської планової комісії міськвиконкому та економіста першої категорії відділу економіки і прогнозування Виконавчого комітету Полтавської міської ради народних депутатів, та, як наслідок, передчасно дійшов висновків про відсутність у позивача 20 років стажу державної служби. При цьому, оскільки оскаржуване рішення перевірялося судом на предмет правомірності, виходячи лише із тих мотивів, які покладалися відповідачем в основу його винесення, а суд не вправі виходити за межі предмету доказування у цій справі та досліджувати чи є ці мотиви вичерпними та чи існують інші підстави для відмови позивачу у призначенні пенсії, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права буде саме зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про переведення її з одного виду пенсії на інший, з урахуванням висновків суду. Також, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача судових витрат по сплаті судового збору в розмірі 420,40 грн та по сплаті професійної правничої допомоги в розмірі 2000,00 грн. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про наступне. Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до статті 37 Закону № 3723-XII, на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. До 1 травня 2016 (дата набрання чинності Законом № 889-VІІІ) право на пенсію державного службовця мали особи, які: а) досягли певного віку та мають передбачений законодавством страховий стаж; б) мали стаж державної служби не менш як 10 років, та на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців; а також особи, які мали не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Після 1 травня 2016 року, відповідно до статті 90 Закону № 889-VІІІ, пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». При цьому законодавець визначив певні умови, за дотримання яких у осіб зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ. Так, пунктом 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 889-VIII передбачено, що Закон № 3723-ХІІ втратив чинність, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 розділу XI Закону № 889-VIII. Відповідно до пункту 10 розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 889-VIII, державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Положеннями пункту 12 розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 889-VIII встановлено, що для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Тобто, Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 889-VІІІ передбачено, що за наявності у особи станом на 1 травня 2016 певного стажу держслужби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років стажу держслужби незалежно від того, чи працювала особа станом на 1 травня 2016 на держслужбі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ, але за певної додаткової умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Отже, після 1 травня 2016 року (дата набрання чинності Законом № 889-VІІІ) зберігають право на призначення пенсії державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ лише ті особи, які мають стаж державної служби, визначений пунктами 10, 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VІІІ та мають передбачені частиною 1 статті 37 Закону № 3723-ХІІ вік і страховий стаж. Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права висловлена у зразковому рішенні Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі №822/524/18, а також у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №676/4235/17, яка в силу вимог ч. 5 ст.242 КАС України має бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Статтею 46 Закону № 889-VIII визначені особливості стажу державної служби, зокрема у пункті 4 частини 2 зазначено, що до стажу державної служби зараховуються, зокрема, час перебування на посадах в органах місцевого самоврядування, передбачених Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Відповідно до пункту 6 Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2016 року № 229, стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності Законом № 889-VIII обчислюється відповідно до пункту 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VIII. Відповідно до пункту 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VIII, стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством. Отже, в даному випадку слід керуватися Порядком обчислення стажу державної служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1994 року №

283. Вказаний висновок викладено Верховним Судом від 19 березня 2019 року по справі №357/1457/17. Відповідно до абзацу 13 пункту 2 Порядку № 283 (чинного до 01.05.2016) до стажу державної служби зараховується робота (служба) на посадах в органах місцевого самоврядування, передбачених у статті 14 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", а також на інших посадах, не зазначених у цій статті, віднесених Кабінетом Міністрів України до відповідної категорії посад в органах місцевого самоврядування. Абзацом 13 пункту 3 Порядку № 283 встановлено, що до стажу державної служби включається також час роботи на посадах службовців в органах, зазначених у пункті 2 цього Порядку і додатку до нього, якщо при просуванні по службі вони зайняли посади державних службовців. У додатку до Порядку № 283 наведено перелік державних органів колишніх УРСР та інших республік, а також колишнього СРСР, період роботи в яких на посадах керівних працівників і спеціалістів зараховується до стажу державної служби, зокрема виконавчі комітети місцевих Рад депутатів трудящих, Рад народних депутатів, їх управління, самостійні відділи, інші структурні підрозділи. Відповідно до статті 14 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07.06.2001 № 2493-III, в органах місцевого самоврядування встановлюються такі категорії посад: перша категорія - посади Київського міського голови, голів обласних рад та Севастопольського міського голови; друга категорія - посади Сімферопольського міського голови, міських (міст - обласних центрів) голів; заступників голів обласних рад та Севастопольського міського голови, заступника міського голови - секретаря Київської міської ради; третя категорія - посади перших заступників та заступників міських голів (міст - обласних центрів) з питань діяльності виконавчих органів ради; секретарів міських (міст - обласних центрів та міста Сімферополя) рад, міських голів (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення, крім міст - обласних центрів), голів районних, районних у містах рад; керуючих справами виконавчих апаратів обласних та Севастопольської міської рад; четверта категорія - посади голів постійних комісій з питань бюджету обласних, Київської та Севастопольської міських рад (у разі коли вони працюють у раді на постійній основі), керівників управлінь і відділів виконавчого апарату обласних, Севастопольської міської та секретаріату Київської міської рад, секретарів міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад, заступників міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) голів з питань діяльності виконавчих органів ради, керуючих справами (секретарів) виконавчих комітетів, директорів, перших заступників, заступників директорів департаментів міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад, міських (міст районного значення) голів, селищних і сільських голів, посади заступників голів районних рад; п`ята категорія - керуючих справами виконавчих апаратів районних рад, керуючих справами (секретарів) виконавчих комітетів районних у містах рад, помічників голів, радників (консультантів), спеціалістів, головних бухгалтерів управлінь і відділів виконавчого апарату обласних, секретаріатів Київської та Севастопольської міських рад, керівників управлінь, відділів та інших виконавчих органів міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад та їх заступників, керівників відділів (підвідділів) у складі самостійних управлінь, відділів виконавчих органів міських (міст обласного значення) рад, посади заступників міських (міст районного значення), сільських, селищних голів з питань діяльності виконавчих органів ради, секретарів міських (міст районного значення), сільських, селищних рад; шоста категорія - посади керуючих справами (секретарів) виконавчих комітетів міських (міст районного значення), сільських, селищних рад, керівників структурних підрозділів виконавчого апарату районних та секретаріатів районних у містах Києві та Севастополі рад та їх заступників, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів виконавчих органів міських (міст районного значення), районних у містах рад та їх заступників, помічників голів, радників, консультантів, начальників секторів, головних бухгалтерів, спеціалістів управлінь, відділів, інших структурних підрозділів виконавчих органів міських (міст обласного значення та міста Сімферополя) рад, старост; сьома категорія - посади радників, консультантів секретаріатів районних у містах рад, спеціалістів виконавчих органів районних у містах, міських (міст районного значення) рад, спеціалістів виконавчих органів сільських, селищних рад. Віднесення інших посад органів місцевого самоврядування, не зазначених у цій статті, до відповідної категорії посад в органах місцевого самоврядування здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням керівників відповідних органів місцевого самоврядування. Отже, до стажу державної служби зараховується робота (служба), зокрема, на посадах в органах місцевого самоврядування, передбачених Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування". Під час розгляду справи встановлено та не заперечувалось відповідачем, що позивач у період з 01.08.1983 по 29.11.1985 обіймала посаду економіста в Плановій комісії Полтавського міськвиконкому; з 29.11.1985 по 12.05.1992 обіймала посаду старшого економіста в Плановій комісії Полтавського міськвиконкому; з 12.05.1992 по 29.06.1994 обіймала посаду економіста першої категорії у відділі економіки і прогнозування Виконавчого комітету Полтавської міської ради народних депутатів. На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що періоди роботи позивача на посадах в органах місцевого самоврядування, а саме, на посадах економіста, старшого економіста Полтавської планової комісії міськвиконкому та економіста першої категорії відділу економіки і прогнозування Виконавчого комітету Полтавської міської ради народних депутатів з 10.08.1983 по 29.06.1994, підлягають зарахуванню до стажу державної служби. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 10 лютого 2021 року по справі № 825/1453/18. Враховуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача про неможливість зарахування вищевказаного періоду роботи до стажу державної служби. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень. Перевіряючи оскаржуване рішення відповідача на відповідність критеріям визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що воно прийняте відповідачем без урахування всіх обставин, що мають значення, є протиправним та підлягає скасуванню у судовому порядку. Як встановлено частиною 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження. Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. У спірних у цій справі правовідносинах, в разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Разом з тим, суд зазначає, що такий спосіб захисту, як зобов`язання прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв`язку зі статтями 2, 5 КАС України, свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст постанови, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері. Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, зобов`язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав (постанова Верховного Суду від 21.07.2020 року по справі № 823/176/17). Верховний Суд у постанові від 01.04.2020 року по справі № 607/9429/17 вказав, що обов`язковою умовою для збереження у особи права на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ після 1 травня 2016 року є дотримання сукупності вимог, визначених частини 1 статті 37 Закону № 3723-ХІІ і Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VІІІ, а саме щодо віку, страхового стажу, стажу державної служби. У даній справі судом першої інстанції не досліджувалось питання дотримання сукупності вимог, визначених частини 1 статті 37 Закону № 3723-ХІІ і Прикінцевих та перехідних положень Закону № 889-VІІІ, а саме щодо віку, страхового стажу, стажу державної служби та не встановлювалась наявність/відсутність інших підстав для відмови у призначенні пенсії. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 06 серпня 2020 року про переведення її з одного виду пенсії на інший, а саме, з пенсії за віком, призначеної відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", на пенсію за віком державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ, з урахуванням висновків суду. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційних скарг їх не спростовують з наведених вище підстав. Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (№ 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (№ 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З приводу розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає наступне. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч. 1 ст. 132 КАС України). При зверненні до суду першої інстанції позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією (а.с. 10). Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 КАС України). Згідно з ч. 2 ст. 134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України). Відповідно до ч. 6 ст. 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 КАС України). Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Згідно з ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз`яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права міститься у постанові Верховного Суду від 31.07.2018 р. (справа № 820/4263/17). Судовим розглядом встановлено, що між позивачем та Адвокатським бюро «Катерини Григоренко» укладений договір про надання професійної правничої допомоги від 20.08.2020 року (а.с. 27-28). На підтвердження надання послуг адвоката та їх оплати у розмірі 4000 грн. надані Акт виконаних робіт (наданих послуг) та квитанція від 25.08.2020 року (а.с. 29-30). Таким чином, позивачем документально підтверджено понесені витрати на правову допомогу. Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Отже, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат по сплаті судового збору в розмірі 420,40 грн та по сплаті професійної правничої допомоги в розмірі 2000,00 грн. Згідно ч. 6 ст. 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки рішення суду першої інстанції скасуванню в апеляційному порядку не підлягає, відсутні підстави для перерозподілу судових витрат. Відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року по справі № 440/4607/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло А.М. Григоров Повний текст постанови складено 08.04.2021 року