Постанова Дніпровський апеляційний суд № 204/7582/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4357/21 Справа № 204/7582/19 Суддя у 1-й інстанції - Дубіжанська Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі - Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 18 січня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної в м.Дніпрі ради, про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення, - в с т а н о в и л а: У жовтні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної в м.Дніпрі ради, про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення, мотивуючи його тим, що йому на підставі договору дарування від 26 вересня 2001 року належала квартира АДРЕСА_1 . Вказував, що заочним рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 травня 2015 року вказану квартиру було визнано спільною сумісною власністю подружжя та виділено її у власність ОСОБА_4 , втім рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року заочне рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 травня 2015 року в частині визнання квартири спільною сумісною власність та виділенню її у власність ОСОБА_4 було скасовано та в задоволенні цієї частини позовних вимог відмовлено. Зазначав, що на підставі рішення суду від 22 травня 2015 року його колишня дружина ОСОБА_5 26 січня 2016 року подарувала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , яка 25 жовтня 2016 року подарувала її своєму малолітньому сину ОСОБА_2 . Посилаючись на те, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, квартиру було витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 в особі його законного представника ОСОБА_1 , втім не дивлячись на те, що єдиним законним власником квартири є він, відповідачі до квартири його не пускають, а тому просив суд ухвалити рішення, яким усунути йому перешкоди в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 18 січня 2021 року позов ОСОБА_3 задоволено. Вирішено питання стосовно судових витрат. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 18 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд безпідставно задовольнив позов, зазначала, що вони не мають іншого житла, наполягала на тому, що задоволення позову суперечить інтересам дитини, крім того позивач є її батьком, який просить виселити доньку та онука, що є аморальним. Позивач правом на надання відзиву не скористався. 06 квітня третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної в м.Дніпрі ради надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просили її задовольнити. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що позивачу ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 26 вересня 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою І.М. і зареєстрованого в реєстрі за №2-4488. Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у цивільній справі №200/4501/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, крім іншого, квартиру АДРЕСА_1 було визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та виділено її у власність ОСОБА_4 (а.с.5-7). Таким чином установлено, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_3 на підставі заочного рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у цивільній справі №200/4501/15-ц. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у цивільній справі №200/4501/15-ц в частині визнання майна спільною сумісною власністю та його поділу було скасоване і ухвалено в цій частині позовних вимог нове рішення, яким ОСОБА_4 відмовлено в задоволенні її вимог. Отже, правочин, тобто рішення суду, на підставі якого спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника, було скасовано у передбаченому законом порядку. При цьому, судом встановлено, що згідно договору дарування квартири від 25 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кот Ю.А., зареєстрованого в реєстрі за №1710, квартиру АДРЕСА_1 було відчужено на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який станом на 24 травня 2019 року значився як власник квартири. До відчуження спірного нерухомого майна ОСОБА_2 воно належало ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 26 січня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. і зареєстрованого в реєстрі за №568. Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 24 квітня 2019 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 в особі його законного представника ОСОБА_1 , третя особа, орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, витребувано з чужого незаконного володіння - у ОСОБА_2 в особі його законного представника ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . Зазначене рішення суду було залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року та набрало законної сили. 03 вересня 2019 року державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Дніпропетровської області Логвіновою Л.І. право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_3 . Постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 24 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року залишено без змін. Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, внаслідок розгляду спору ОСОБА_3 з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в рамках цивільної справи №204/2497/17 місцевим судом, висновки якого підтримали суди апеляційної та касаційної інстанції, визначено права та обов`язки сторін щодо квартири АДРЕСА_1 , а саме встановлено факт вибуття зазначеного майна з володіння ОСОБА_3 проти його волі та відсутність законних підстав володіння ним ОСОБА_2 та відновлено порушене право власності ОСОБА_3 , шляхом витребування майна від ОСОБА_2 . Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 8 жовтня 2020 року у справі №204/1033/20 відмовлено в задоволенні позовної заяви законного представника малолітньої дитини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР Логвінової Л.І. про визнання неправомірним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності та відновлення становища, яке існувало до порушення. Сторонами під час розгляду справи визнавалося, що відповідач ОСОБА_1 та її малолітній син ОСОБА_2 продовжують проживати у квартирі АДРЕСА_1 . Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що вони законні та обґрунтовуванні, оскільки у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (в інтересах якого діє відповідачка) відсутнє як право власності так і окремі його складові - володіння та користування спірною квартирою, що встановлено судовими рішенням, які набрали законної сили, законним власником позивач. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Положеннями частини третьої статті 47 Конституції України визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини четвертої статті 9 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч.1 ст.316 ЦК України). Частиною 1 ст.317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно до вимог ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (ч.1 ст.386 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинене порушене право та з яких підстав. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Схожі за змістом висновки виклала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №61-298цс19), від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц (провадження №14-317цс18). Виселення осіб з житлового приміщення, а також виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення здійснюється з підстав норм ЖК України, зокрема статей 109 та 116 зазначеного Кодексу, а також з підстав усунення власнику перешкод у користуванні житлової площею шляхом виселення (стаття 391 ЦК України у поєднанні зі статтями 109,116 ЖК України). При цьому застосування норм цивільного права як підстав для захисту права власності та норм житлового права як способу такого захист не є взаємовиключенням. Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі №345/1241/19 (провадження №61-20383св19). Згідно із рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 „Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 „Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Колегія суддів наголошує на тому, що рядом судових рішень, які набрали законної сили, була встановлена неправомірність вибуття з законного володіння позивача ОСОБА_3 спірної квартири, спочатку на підставі заочного рішення Бубашкінського районного суду від 22 травня 2015 року, а потім на підставі договорів дарування від 26 січня 2016 року та 25 жовтня 2016 року. ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2 вселилася та проживала у спірній квартирі саме на підставі договору дарування, який було вчинено під час дії заочного рішення Бабушкінського районного суду від 22 травня 2015 року, та який на даний час фактично є нікчемним правочином. Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 24 квітня 2019 року, яке набрало законної сили, спірна квартира витребувана з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 в особі його законного представника ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_3 . Таким чином суд першої інстанції дійшов до правомірного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 . Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині того, що вона є донькою позивача, а ОСОБА_2 є його онуком, не можуть слугувати підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки у спірну квартиру вона разом із сином вселилась на підставі договору дарування від 26 січня 2016 року, а не як член сім`ї позивача, який є законним власником даної квартири. Доводи апеляційної скарги в частині того, що у позивача ОСОБА_3 у власності є інше житло не може слугувати підставою для скасування рішення суду та відмови у задоволенні позову. Посилання апеляційної скарги на процесуальні порушення під час вирішення відводу судді колегією суддів відхиляються. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального й процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду має бути залишена без змін Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 18 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.