Постанова 4824 № 753/288/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2021 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 753/288/20 номер провадження: 22-ц/824/723/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії судів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року у складі судді Цимбал І.К., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації, В С Т А Н О В И В: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації. Позовна заява мотивована тим, що з 1999 року він перебував зОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2010 року. Вказував, що за час шлюбу 24 липня 2007 року вони придбали дві земельні ділянки площею по 0,0500 га, кожна, по АДРЕСА_1 на підставі договорів купівлі-продажу, які були зареєстровані за ОСОБА_2 , а тому є спільною сумісною власністю подружжя відповідно до ч.1 ст.60 СК України. Вказував, що під час розгляду Броварським міськрайонним судом Київської області цивільної справи № 361/2685/16-ц за його позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності на 1/2 частину земельних ділянок, стягнення грошової компенсації за 1/2 частину автомобіля та стягнення грошових коштів, ОСОБА_2 повідомила, що спірні земельні ділянки були нею продані іншій особі без його дозволу, а отримані від продажу кошти були витрачені на придбання квартири АДРЕСА_2 , що також встановлено постановою апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2018 року. Зазначав, що він не давав ОСОБА_2 письмової згоди на розпорядження спільним сумісним майном. Натомість під час продажу спірних земельних ділянок ОСОБА_2 ввела в оману приватного нотаріуса Броварського нотаріального округу Іваненка О.В., повідомивши йому про те, що спірне майно не є спільною сумісною власністю та на момент набуття їх у власність вона ні з ким у шлюбі не перебувала, що підтверджується нотаріально оформленою заявою від 12 квітня 2013 року. Тому позивач вважав, що в порядку поділу спільного майна подружжя він має право на грошову компенсацію за належну йому 1/2 частку у цьому майні. Вказував, що вартість спірних земельних ділянок на момент їх відчуження відповідачем становила по 83 400 грн 00 коп., кожна, що разом складає 166 800 грн 00 коп., а тому 1/2 частина вартості відчужених земельних ділянок становить 83 400 грн 00 коп. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 83 400 грн 00 коп. в рахунок компенсації за 1/2 частку в спільному майні подружжя, а саме, вартості земельної ділянки площею 0,0500 га, кадастровий номер 3210600000:01:059:0011, що розташована по АДРЕСА_1 та вартості земельної ділянки площею 0,0500 га, кадастровий номер 3210600000:01:059:0012, що розташована по АДРЕСА_1 . Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що спірні земельні ділянки були придбані сторонами у справі за час шлюбу, а тому відповідно до ч.1 ст.61 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Позивачем ОСОБА_1 пропущено встановлений законом трирічний строк позовної давності для звернення до суду з указаним позовом, про застосування якого заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у позові. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просять його скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволені позовних вимог з підстав пропуску строку позовної давності, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач у своїх поясненнях від 16 липня 2020 року просив визнати поважними причини пропуску строку для звернення до суду з позовом. Однак, суд першої інстанції не надав оцінки цим доводам позивача, у зв`язку з чим допустив порушення норм процесуального права. Також вказує, що суд першої інстанції перш ніж застосувати позовну давність не з`ясував та зазначив у судовому рішенні, чи було порушене його право, за захистом якого він звернувся до суду. Крім того, зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про сплив строку позовної давності, оскільки він дізнався про те, що відповідач продала спірні земельні ділянки тільки в січні 2017 року. Вважає недоведеними доводи про те, що в судовому засіданні представником відповідача повідомлено про відчуження спірних земельних ділянок, оскільки представник відповідача - ОСОБА_3 у судовому засіданні 25 січня 2017 року під час розгляду справи № 361/2685/16-ц не змогла відповісти на запитання хто є власником спірних земельних ділянок та заявила клопотання про витребування судом відповідних відомостей про спірні земельні ділянки, що підтверджуються наявним у матеріалах справи технічним записом судового засідання від 25 січня 2017 року. Також вказує, що суд першої інстанції некоректно оцінив надані позивачем докази. Відповідач ОСОБА_2 не скористалася своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила. Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Оскільки в даній справі ціна позову становить 83 400 грн 00 коп., що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, і дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 27 лютого 1999 року позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2010 року (а.с.11). Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. По справі встановлено, що рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 березня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2018 року, у справі №361/2685/16-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна, визнання права власності на 1/2 частку земельних ділянок, стягнення грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля, про стягнення грошових коштів. Цим рішенням суду встановлено, що з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 794013 вбачається, що на підставі договору купівлі - продажу № 4153 від 24 липня 2007 року ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, кадастровий номер 321060000000:059:0136. З державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 794014 вбачається, що на підставі договору купівлі - продажу № 4157 від 24 липня 2007 року ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, кадастровий номер 321060000000:059:0136. Вказані дві земельні ділянки набутті подружжям ОСОБА_1 у шлюбі у спільну сумісну власність (а.с.14-22, т.1). Тому вказані обставини не підлягають доказуванню відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 12 квітня 2013 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки відчужила ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 3210600000:01:059:0012. Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іваненком О.В. та зареєстрований в реєстрі за №923 (а.с.23-24). Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу земельна ділянка належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 1977569, виданого 04 квітня 2013 року Реєстраційною службою Броварського міськрайонного управління юстиції Київської області та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 квітня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 34002532106. Також 12 квітня 2013 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки відчужила ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 3210600000:01:059:0011. Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іваненком О.В. та зареєстрований в реєстрі за №927 (а.с.26-27). Відмовляючи у задоволенні позову з підстав спливу строку позовної давності, суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, не звернув уваги на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)». Вказані правові висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18). Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Однак суд першої інстанції не встановив у оскаржуваному рішенні порушення права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Тому доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції перш ніж застосувати позовну давність не з`ясував та не зазначив у судовому рішенні, чи було порушене право позивача, заслуговують на увагу. Вирішуючи спір, колегія суддів враховує, що згідно з ч.3 ст.65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ст.65 СК України). Згідно з ч.4 ст.203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. У вказаних вище договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 12 квітня 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_5 визначили вартість вказаних земельних ділянок по 83 400 грн 00 коп., кожна, що можна вважати цінним майном у розумінні ст.65 СК України. По справі встановлено, що відповідач ОСОБА_2 при відчуженні спірних земельних ділянок не отримала письмової згоди колишнього чоловіка ОСОБА_1 , що сторонами не заперечується. Відповідно до ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до ч.2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. У пункті 30 (абз.2) постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного майна подружжя буде встановлено, що один з них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, враховуючи, що ОСОБА_2 12 квітня 2013 року відчужила спірні земельні ділянки, які є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , без згоди останнього, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя має право на стягнення з ОСОБА_2 грошової компенсації вартості 1/2 частини спірних земельних ділянок, виходячи із їх вартості, за яку вони були відчужені. Тобто, право позивача, за захистом якого він звернувся до суду є порушеним. Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав спливу строку позовної давності, виходячи з такого. Згідно зі ст.253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. У ч.2 ст.72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Подібні висновки застосування норм матеріального права викладено у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19) За змістом ст. 76 ЦК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема: письмовими, речовими і електронними доказами. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача про те, що йому стало відомо про відчуження відповідачем спірних земельних ділянок лише 25 січня 2017 року під час розгляду Броварським міськрайонним судом Київської області цивільної справи № 361/2685/16-ц за його позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна, визнання права власності на 1/2 частку земельних ділянок, стягнення грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля, про стягнення грошових коштів, виходячи з такого. Так, судом першої інстанції було досліджено технічний звукозапис судового засідання Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 квітня 2015 року у цивільній справі №361/511/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, в якому ОСОБА_2 за участю представника позивача на запитання головуючого повідомила про те, що земельні ділянки відчужені. Факт прослуховування судом першої інстанції технічного звукозапису судового засідання у цивільній справі № 361/511/15-ц, підтверджується протоколом судового засідання від 29 липня 2020 року у даній справі №753/288/20 за участю представників сторін (а.с.98-99) та технічним записом цього судового засідання, який прикріплений до довідкового листа до справи. Матеріали справи не містять даних про те, що ОСОБА_1 відповідно до положень ч.1 ст.249 ЦПК України (ч.1 ст.199 ЦПК України, у редакції станом на 22 квітня 2015 року) подавав до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання від 22 квітня 2015 року у справі № 361/511/15-ц, і таких доказів позивач апеляційному суду не надав. Доводи представника позивача про те, що із технічного звукозапису судового засідання від 22 квітня 2015 року не можна зрозуміти про які земельні ділянки йде мова, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив, оскільки представник позивача - адвокат Брицька А.М. не надала суду доказів того, що за час перебування сторін у шлюбі ними були набуті інші земельні ділянки, крім тих, що були відчужені відповідачем. Тобто, сторона позивача з 22 квітня 2015 року достеменно знала, що відповідач ОСОБА_2 відчужила спірні земельні ділянки. Також судом першої інстанції вірно зазначено, що у рішенні Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 березня 2018 року у справі № 361/2685/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна, визнання права власності на 1/2 частку земельних ділянок, стягнення грошової компенсації за 1/2 частку автомобіля, про стягнення грошових коштів встановлено, що ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права під час розгляду справи про поділ майна за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , що також підтверджує обізнаність позивача ОСОБА_1 про порушення його права на спірне майно з 2015 року. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що право на стягнення з відповідача грошової компенсації вартості 1/2 частини спірних земельних ділянок у позивача ОСОБА_1 виникло 22 квітня 2015 року і саме з цього часу розпочався відлік строку позовної давності, який сплив 23 квітня 2018 року. З указаним позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 24 грудня 2019 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності. Отже, оцінивши наведені вище докази у їх сукупності судом першої інстанції зроблено правильний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав спливу строку позовної давності. Судом першої інстанції при вирішенні спору правильно застосовано до спірних правовідносин положення ч.4 ст.267 ЦК України. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач у своїх поясненнях від 16 липня 2020 року просив визнати поважними причини пропуску строку для звернення до суду з позовом, однак суд цим доводам позивача оцінки не надав, не заслуговують на увагу з таких підстав. Відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) зазначено, що «позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Позивачем та його представником не надано суду доказів існування об`єктивних, незалежних від позивача підстав, які унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання ОСОБА_1 даного позову до суду і таких доказів матеріали справи не містять. Тому у суду були відсутні підстави для поновлення позивачу строку позовної давності для захисту його порушеного права. Інші доводи та обставини щодо незгоди з рішенням суду про відмову у позові з підстав спливу строку позовної давності, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Згідно з ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України. Керуючись ст.ст.367,374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 29 липня 2020 року в мотивувальній частині змінити, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Судді: