Постанова 4850 № 360/5184/19

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2021 року справа №360/5184/19 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача Меламеда Вадима Борисовича на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року (повне судове рішення складено 11 грудня 2020 року у м. Сєвєродонецьку) у справі № 360/5184/19 (суддя в І інстанції Кисельова Є.О.) за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: Меламед В.Б., який діє в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області (далі УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області), в якому просив суд: - визнати бездіяльність відповідача, щодо не поновлення пенсії ОСОБА_1 протиправною; - визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 від 07.10.2019 та 10.10.2019; - зобов`язати УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009 відповідно до норм Законі України від 09.07.2003 № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV), з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів. В обґрунтування позову представник позивача зазначив, що право громадян України, які постійно проживають за кордоном, на отримання ними пенсійних виплат однозначно встановлено рішенням Конституційного суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009. З метою реалізувати своє право на поновлення виплати пенсії, позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати йому пенсії, засвідченою нотаріально в Державі Ізраїль та легалізованої печаткою апостиль у відповідності до Гаазької Конвенції. Відповідач в своїх рішеннях від 07.10.2019 та 10.10.2019, ігноруючи законодавчі норми, помилково або навмисно відмовив у поновленні пенсії позивачу. Позивач вважав, що УФПУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області, як суб`єкт владних повноважень, своїми рішеннями про відмову у поновленні виплати пенсії грубо порушив його права та законні інтереси, відтак просить суд захистити його права шляхом визнання протиправними та скасування рішень від 07.10.2019 та 10.10.2019, визнати бездіяльність відповідача щодо не поновлення його пенсії - протиправною та зобов`язати його вчинити певні дії, а саме поновити виплату пенсії з 07.10.2009. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги наведено практично ті самі доводи, що і в обґрунтування позову. Апеляційне провадження здійснено в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити, з наступних підстав. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне. ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся через уповноваженого представника за нотаріально посвідченою довіреністю представника до УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області із апостильованою заявою від 13.08.2019 про поновлення виплати пенсії з 07.10.2009 (т.1 а.с.30). Рішенням УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області про відмову в розгляді заяви від 07.10.2020 № 3811/21/2020 відмовлено ОСОБА_1 в розгляді заяви від 13.08.2019 у зв`язку з тим, що: згідно поданих до заяви документів ОСОБА_1 є громадянином держави Ізраїль і постійно там проживає; заявник (його представник) не звернулись до УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області згідно з встановленим законодавством Порядком (Порядок 22-1 та Положення 13-1); особу представника заявника не було встановлено, оригінали довіреності та паспорту представника до управління не надавались (т.1 а.с.33-37). В подальшому, представник позивача звернувся до УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області із заявою від 01.01.2019, відповідно до якої просив поновити виплату пенсії (а.с.77-79). З матеріалів справи вбачається, що рішенням УПФУ в м. Сєвєродонецьку Луганської області від 10.10.2019 № 7187/22/2019 відмовлено у розгляді заяви з аналогічних, викладених в рішенні від 07.10.2020 № 3811/21/2020 підстав (а.с.42-43). Не погоджуючись з отриманою відмовою в призначенні пенсії за віком, позивач звернувся до суду із цим позовом. Відповідач проти задоволення позову заперечував та зазначав, що до заяви про поновлення виплати пенсії від 03.09.2019 та 01.10.2019 позивачем було додано копію посвідчення особи громадянина Ізраїлю № НОМЕР_1 від 13.01.2004, натомість копію паспорту громадянина України не додано. Підпунктом 2 п. 89 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 р. № 152 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон» передбачено, що паспорт для виїзду за кордон визнається недійсним, вилучається, анулюється та знищується у разі: закінчення строку його дії або прийняття рішення про його обмін до закінчення строку його дії. Представник позивача у позові зазначав, що позивач громадянин України, і на підтвердження цього факту вказав на документ паспорт громадянина України для виїзду за кордон на ім`я ОСОБА_1 НОМЕР_2 , виданий 02.12.2018. Проте, відповідач наголошує, що дата видачі паспорту громадянина України для виїзду за кордон на ім`я ОСОБА_1 02.12.1998, дійсний до 02.12.2008, термін дії продовжено до 02.12.2018, тобто паспорт громадянина України ОСОБА_1 для виїзду за кордон є недійсним. Згідно з абз. 5 пункту 1.7 розділу І Порядку № 22-1, днем звернення за перерахунком пенсії, переведенням з одного виду пенсії на інший, поновленням виплати пенсії, виплатою недоотриманої пенсії у зв`язку зі смертю вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами. До теперішнього часу позивачем, в порушення абз. 2 п. 2.23 та п. 2.25 Порядку № 22-1, до заяв від 03.09.2019 та 01.10.2019 про поновлення виплати пенсії не було надано дійсного паспорта громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон та трудової книжки (копії трудової книжки завіреною адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію). Згідно з пунктом 10 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.1999 № 1596, заява про виплату пенсії або грошової допомоги (додаток 1) подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду чи органу соціального захисту населення за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача в населеному пункті у межах України або приймається органом Пенсійного фонду чи органом соціального захисту населення від установи уповноваженого банку. Заяви приймаються за умови пред`явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу і підтверджує її вік, та документа, визначеного законодавством, для з`ясування місця її проживання, і реєструються в установленому порядку. До теперішнього часу Управління заяви про виплату пенсії або грошової допомоги від позивача особисто або від установи уповноваженого банку не отримувало. Також відповідач зазначив, що позивачем не надано доказів щодо розповсюдження недостовірної інформації відповідачем з 2009 року у зв`язку з виконанням Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 у справі N 1-32/2009 від 07.10.2009 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Позивач лише у 2019 році звернувся до Управління з відповідними заявами від про поновлення виплати пенсії, тому вимогу нарахувати та виплати пенсію з 07.10.2009 вважає безпідставною. Щодо проведення компенсацій втрати частини доходів відповідач зазначив, що визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, тому основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону № 2050 та Порядку № 159 є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Позивачу пенсія не нараховувалась та не виплачувалась, як наслідок відсутні підстави для здійснення ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати. Також відповідач наголошував на порушенні позивачем шестимісячного строку для звернення до суду з цим позовом. З підстав викладеного суд зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Згідно зі статтями 1, 3, 8 Конституції України людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64 Конституції України). Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії. Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України. Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів. Відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з належних обставин, а також у старості в інших випадках, передбачених законом. Визначене Конституцією України право громадян на соціальний захист конкретизоване у Законі 1058-ІV, яким встановлено порядок нарахування та виплати пенсії. Відповідно до п. 1 та п. 4 статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом; іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування на рівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 44 Закону № 1058-IV встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із соціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Згідно п. 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі Порядок) заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління пенсійного фонду України у районі, місті, а також у місті та районі, що призначає пенсію за місцем проживання (реєстрації). Відповідно до пунктів 1.6 та 1.7 Порядку звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-якій час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку. Днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви. Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. Пунктом 2.23 Порядку передбачено, що документи необхідні для призначення пенсії, можуть бути поданім як в оригіналах, та і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. За приписами пункту 4.1 Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2). Відповідно до пунктів 2.1 та 2.9 Порядку до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: документи про місце проживання (реєстрації) особи; особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії) повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Згідно пункту 2.22 Порядку за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства надають також копію посвідки на постійне проживання. Постановою Верховної Ради України від 23 лютого 2007 року № 719-V затверджено Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон (далі - Положення № 719-V). Відповідно до п. 2 Положення № 719-V, паспорт - це документ, що посвідчує особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном. Згідно п. 3 Положення № 719-V, паспорт оформляється особам, що проживають за кордоном і в установленому законодавством порядку набули громадянства України, - дипломатичними представництвами чи консульськими установами України за кордоном. Відповідно до статті 13 Закону України «Про єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 №5492 документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство: паспорт громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасове посвідчення громадянина України. Відповідно до п. 89 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 оку. № 152 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2016 р. № 1001), паспорт для виїзду за кордон визнається недійсним, вилучається, анулюється та знищується у разі закінчення строку його дії або прийняття рішення про його обмін до закінчення строку його дії. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» 18 січня 2001 року № 2235-III (далі - Закон № 2235-III), громадянство України визначається як правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках, а громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Згідно ст. 2 Закону № 2235-III законодавство України про громадянство ґрунтується, у тому числі, на принципі неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Відповідно до ст. 17 Закону № 2235-III, громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Статтею 18 Закону № 2235-III встановлено, що громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Підстави для втрати громадянства України визначені ст. 19 Закону № 2235-III, зокрема до них відносяться: 1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття; 2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов`язком чи альтернативною (невійськовою) службою. Цей перелік є вичерпним. Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України. Указу президента України про припинення громадянства України ОСОБА_1 матеріали справи не містять. У відповіді Головного Управління Державної міграційної служби України в Луганській області від 09.09.2019 (т.2 а.с.153-153) зазначається, що є підстави вважати ОСОБА_1 громадянином України. Здійснивши системний аналіз цих норм, суд апеляційної інстанції, як і місцевий суд, дійшов висновку про те, що закінчення терміну дії паспорту для виїзду за кордон не свідчить про припинення взаємних прав та обов`язків між позивачем та державою Україна, а тільки вказує на те, що цей документ не може бути використаний за призначенням, а саме посвідчувати особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном. Те саме стосується і паспорту громадянина України. Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд зазначив наступне. Представниками позивача відповідачу не було надано належного посвідчення особи у розумінні наведених норм. Посвідчення особи, яке видано Державо Ізраїль, не підтверджує громадянство України та особу громадянина. Копія паспорту громадянина України для виїзду за кордон, яка надана до адміністративного позову, містить дані про те, що строк дії паспорту закінчився 08.01.2018 та будь-які відомості про продовження терміну його дії відсутні. При цьому, фактичне місце проживання позивача: АДРЕСА_1 . Пунктом 4.2 Порядку встановлено, що при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. За таких обставин, враховуючи вищенаведені недоліки заяви про призначення пенсії та відсутність всіх необхідних додатків, відповідач не мав можливості розглянути по суті подану заяву та прийняти законне та обґрунтоване рішення. А саме, питання щодо призначення пенсії позивачу не може бути розглянуто без надання ним документа, що посвідчує особу. Проте, з такими висновками місцевого суду не може погодитись судова колегія апеляційного суду. Як суд першої інстанції, так і апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України. Позивачу було призначено пенсію по інвалідності, яка виплачувалась йому до виїзду за кордон, що підтверджено відповідною довідкою Управління праці та соціального захисту населення №764 від 12.07.2020 (т.2 а.с.116). Та обставина, що в цій довідці не зазначено, яким саме управлінням виплачувалась пенсія, а з печатки чітко не можливо встановити цей орган, не може бути підставою для заперечення цього факту, з огляду на наявність довідки ЛТЕК м. Стаханова про встановлення ОСОБА_1 другої групи інвалідності з 4.10.1994 (т.2 а.с.224). Отже, спірним питанням в справі є не призначення пенсії, а поновлення її виплати, тому спір в цій справі не є аналогічним спору, розглянутому постановою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року в справі № 663/574/17, яка стосувалась призначення пенсії. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що буцім-то подання паспорту громадянина України є обов`язковою умовою для поновлення пенсії та враховуючи, що позивачем не подано паспорт громадянина України, слід вважати, що ним не подано всіх необхідних документів для поновлення пенсії. Відповідно до п. 2.9 Порядку 22-1: «Особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік)». Позивач стверджує що у нього є дійсний документ - Посвідчення особи, котре містить інформацію про його особу, місце його проживання та вік, як того вимагає вищевказаний п.2.9 Порядку 22-1. Саме на підставі цього документа була верифікована особа позивача ізраїльським нотаріусом в момент підписання Довіреності та Заяви про призначення пенсії. В момент підписання Довіреності позивач скористався своїм адміністративно- процесуальним правом доручити ведення справ проти відповідача представникові. Факт існування позивача в об`єктивній реальності та належності їй посвідчення особи підтверджено нотаріусом держави Ізраїль, що засвідчив факт того, що 13.08.2019 позивач, особа якої засвідчена посвідченням особи № 323267377, предстала перед ним в його офісі і підписала зі своєї доброї волі, довіреність та заяву про призначення пенсії. Слід підкреслити, що довіреність та заява завірені печаткою апостиль, що у відповідності до Гаазької конвенції є єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису особи, що підписала документ, законності, автентичності відбитку печатки або штампа, якими скріплений цей документ. У відповідності до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Отже, позивачем засвідчено документально свою особу, місце проживання (реєстрації) та вік). Право громадян України, які постійно проживають за кордоном, на отримання ними пенсійних виплат однозначно встановлено рішенням Конституційного суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009. Статтею 8 Конституції України прямо визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Таким чином, за наявності у ОСОБА_1 права на отримання пенсії, це право не може бути нівельованим недосконалим законодавством. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Зазначена стаття містить три окремі норми. Перша - має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам: ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети: попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (заяви № 7151/75 та № 7152/75) демонструє, що перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, ЄСПЛ повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм: необхідно з`ясувати, чи можуть заявники скаржитися на втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання (пункт 57). ЄСПЛ виходить із того, що положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила: (а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; (б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; (в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності. Так, право на пенсію включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з`ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, ЄСПЛ повинен з`ясувати, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею. Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можемо зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних, так і нематеріальних та включає в себе право на пенсію та соціальні виплати: Cправа «Міллер проти Австрії» (заява № 5849/72) від - обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Справа «Гайгузус проти Австрії» (заява № 17371/90) - якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності (пункт 39). Справа «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (заяви №№ 65731/01 та 65900/01) - в сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати. Справа «Сук проти України» (Заява № 10972/05) від 10 березня 2011 року поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункти 22, 23). Справа «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06) - якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41). Отже, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій. Таким чином, право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України. Юридична природа соціальних виплат, в тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід`ємними елементами принципу правової держави (Rechtstaat) та верховенства права: справа «Суханов та Ільченко проти України» (Заява № 68385/10 та № 71378/10) - якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (пункт 35); справа «Кечко проти України» (Заява №63134/00) - в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу. Отже, за певних умов є підстави стверджувати про наявність «законних сподівань» у особи отримання неправильно нарахованих сум при призначенні пенсії або сум пенсії, які вчасно не були перераховані, оскільки останні можуть підпадати під дію статті 1 Першого протоколу, при умові наявного «чіткого і недвозначного» закону, який гарантує право на «правильне» нарахування пенсій у повному обсязі (наприклад, зі включення всіх складових з яких свого часу були сплачені внески на соціальне страхування) або право на «автоматичний» перерахунок пенсії. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29). Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 31 березня 2020 року в справі № 826/14837/16. Право на отримання пенсії громадянами України, що проживають за її межами, неодноразово підтверджувалось рішеннями Верховного Суду, зокрема, від 21 грудня 2020 року в справі № 229/4165/17, від 23 грудня 2020 року в справі № 414/460/17, від 25 лютого 2021 року в справі № 653/1981/17 та іншими, які були прийняті пізніше в часі, ніж постанова Верховного Суду від 30 квітня 2020 року у справі № 805/153/18-а, тому висновки останньої апеляційний суд не бере до уваги. Також слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Такий підхід застосовується і Верховним Судом (наприклад, п. 37 постанови від 17.03.2021 в справі № 420/4581/20). Щодо строків звернення до суду. Пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом усього життя пенсіонера (Постанова Великої Палати Верховного Суду України від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18). Згідно з пунктами 83, 84 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає, що статті 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв`язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009. Зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком. Такий висновок Великої Палати Верховного Суду є застосовним при розгляді подібних справ і щодо статей 122, та 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), які за змістом є аналогічними статтям 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Отже, поновлення пенсії слід здійснити з 07 жовтня 2009 року. Щодо індексації пенсії. У вказаній вище постанові, Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновком суду першої інстанції про необхідність поновлення пенсії позивачці з проведенням індексації, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивачка не позбавлена права звернутися за захистом своїх прав до суду. Отже, вимоги позивачки щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають (п.87). Відтак, в цій частині позовних вимог слід відмовити. Щодо компенсації пенсії. Враховуючи неправомірність поведінки Відповідача у відповідності с ч. 2 ст. 46 Закону про пенсії, у відповідності з якими - «2. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.», пенсія Позивачки повинна бути виплачена «... з нарахуванням компенсації втрати частини доходів». Саме так вирішила Велика Палата Верховного Суду України у постанові у справі №815/1226/18, коли зобов`язала Відповідача поновити та виплатити пенсію Позивачці з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. На підставі викладеного, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення адміністративного позову. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення місцевого суду скасуванню. Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Так, за результатами апеляційного перегляду вимоги позивача фактично задоволені, частковість їх задоволення не впливає на сутність вирішення питання про розподіл судових витрат. Разом з тим, апеляційний суд не змінює розподіл судових витрат, оскільки стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають лише понесені позивачем витрати. Позивач у справі є звільненим від сплати судового збору на підставі п. 9 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір». Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника позивача Меламеда Вадима Борисовича задовольнити частково. Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у справі № 360/5184/19 скасувати. Прийняти нову постанову. Позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково. Зобов`язати Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області провести ОСОБА_1 поновлення та виплату пенсії за віком з 07 жовтня 2009 року відповідно до Закону № 1058-IV, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. В іншій частині позову відмовити. Повне судове рішення 06 квітня 2021 року. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Сіваченко Судді А. А. Блохін Т. Г. Гаврищук