Постанова 4824 № 759/14793/14-ц

справа № 759/14793/14-ц головуючий у суді І інстанції Миколаєць І.Ю. провадження № 22-ц/824/3165/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 31 березня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Гасюк В.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , та апеляційною скаргою ОСОБА_3 , поданою представником ОСОБА_4 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності, - В С Т А Н О В И В: У вересні 2014 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом та з урахуванням уточнених позовних вимог просили витребувати від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 ; повернути вказану квартиру у спільну часткову власність ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , визнавши за кожним із них право власності на 1/3 частки у спільній частковій власності на зазначену квартиру. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08 листопада 2010 року квартира, яка належала позивачам, була продана їх повіреною особою ОСОБА_9 своїй дочці ОСОБА_8 у зв`язку з зловмисною домовленістю за значно заниженою ціною. 11 квітня 2011 року квартира була подарована ОСОБА_8 своїм батькам ОСОБА_9 та ОСОБА_3 в рівних частинах - по Ѕ частині. 07 грудня 2012 року ОСОБА_9 та ОСОБА_3 під час дії ухвали про арешт квартири продали її ОСОБА_1 . Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року задоволено позов ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 до ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу на підставі зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Позивачі, посилаючись на п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, вважають, що квартира може бути витребувана у добросовісного набувача, так як вибула з їх власності у зв`язку із зловмисною домовленістю представника власника з іншою стороною. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року позов ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 задоволено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що вона не була належним чином повідомлена про судові засідання, у тому числі, і на засідання, призначене на 18 серпня 2020 року. Відповідач підтвердила належними доказами факт реального відплатного придбання нею квартири у осіб, які, як виявилося, не мали права відчужувати вказане майно, про що відповідач не знала та не могла знати. Відповідач посилається на постанову Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 522/10652/15-ц. У даному випадку саме зміст довіреностей та повноваження, що були надані позивачами згідно довіреностей, можуть вказувати на наявність або ж відсутність у позивачів волі на відчуження майна. За умови, коли позивачі уповноважили ОСОБА_9 на продаж належної їм квартири без визначення будь-яких умов, визнання укладеного договору купівлі-продажу від 08 листопада 2010 року недійсним згідно судового рішення, як такого, що вчинений ОСОБА_9 з метою задоволення власних інтересів всупереч інтересам позивачів, не надає останнім права на витребування квартири у добросовісного набувача ОСОБА_1 . При видачі довіреності позивачі діяли згідно власного волевиявлення. Той факт, що ОСОБА_9 розпорядилася наданими їй повноваженнями щодо квартири у власних інтересах, попри інтереси позивачів, не змінює і не впливає на ту обставину, що позивачі діяли свідомо та вільно. Відповідач звертає також увагу на постанову Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 742/3315/16-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19. В апеляційній скарзі третя особа ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд вважав встановленими, неправильне застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги третя особа зазначає, що він не був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, у тому числі, про судове засідання, яке відбулося 18 серпня 2020 року. У матеріалах справи містяться докази, які не дають підстав для висновку про фіктивність чи злочинну домовленість, а, відтак, відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу від 08 листопада 2010 року та договору дарування від 11 квітня 2011 року недійсними. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги судове рішення, яким позивачам було відмовлено у задоволенні позову про визнання договорів недійсними внаслідок фіктивності, витребування майна з чужого незаконного володіння у справі, виселення та зняття з реєстраційного обліку. ОСОБА_9 під час укладення договору діяла на підставі довіреностей, в яких зазначено, що продаж квартири здійснюється за ціну та на умовах на її розсуд. Повноваження сторін під час укладення договору купівлі-продажу були перевірені. Видані довіреності не були досліджені судом як доказ та не надано їм відповідної правової оцінки. Згідно наявних матеріалів справи наявність умислу у діях третіх осіб судом не встановлено. Договір купівлі-продажу та договір дарування не відповідають визначеним законодавством ознакам правочинів, які передбачають фіктивність, вчинення правочину внаслідок злочинної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Під час укладення договору купівлі-продажу від 07 грудня 2012 року договір дарування був дійсний, а ОСОБА_3 та ОСОБА_9 відповідно до чинного законодавства були власниками спірної квартири. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 позивачі зазначають, що договір купівлі-продажу від 07 грудня 2012 року не може вважатися правовою підставою, на якій відповідач могла б залишатися власником спірної квартири, оскільки так званим продавцям не належало право її відчужувати. Недійсність договору, за яким ОСОБА_8 набула право відчужувати квартиру, встановлена рішенням суду, яке набрало законної сили. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 позивачі зазначають, що вони не посилалися на фіктивність правочину, оскільки це питання було вирішено судом 12 липня 2012 року у межах справи № 2608/1341/12. Факт недійсності договору купівлі-продажу був встановлений рішенням суду, яке набрало законної сили. ОСОБА_8 не могла передати права власності на неї своїм батькам, оскільки сама не мала такого права. Сам по собі факт надання позивачами повноважень представнику на продаж спірної квартири будь-якій особі за будь-якою ціною не свідчить про те, що майно вибуло із власності позивачів саме з їх волі. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційні скарги задовольнити, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено,що на підставі свідоцтва про право власності від 05 листопада 1998 року ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 були власниками в рівних частинах квартири за адресою АДРЕСА_1 . 08 листопада 2010 року представник ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 ОСОБА_9 , діючи на підставі довіреностей від власників (позивачів у справі) уклала договір купівлі-продажу квартири, за яким квартиру було продано ОСОБА_8 за ціною 60 000 грн. (а.с.6, Т.1). 11 квітня 2011 року ОСОБА_8 уклала договір дарування квартири, за яким квартира перейшла у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_9 в рівних частинах (а.с.9, Т.1). Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року у справі № 2608/14220/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року та постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 08 листопада 2010 року між ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , з однієї сторони, та ОСОБА_8 , з іншої сторони, як такого, що вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною (а.с.24, Т.1). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції вважав доведеними належними і допустимими доказами обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивачів. Однак, апеляційний суд не може погодитися з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до вимог ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року, що набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_9 вчинила правочин від імені позивачів на шкоду останніх внаслідок зловмисної домовленості зі своєю донькою ОСОБА_8 за заниженою ціною. У подальшому за безвідплатним договором сама стала співвласником квартири, тобто, фактично уклала оспорюваний договір в своїх інтересах. Внаслідок цього договір купівлі-продажу квартири від 08 листопада 2010 року був визнаний недійсним. На даний час квартира перебуває у власності ОСОБА_1 , яка згідно з висновком Верховного Суду, викладеного в постанові від 04 грудня 2019 року в зазначеній справі (а.с.103, Т.2), не позбавлена права доводити добросовісність набуття права власності на квартиру та неможливість її витребування на підставі ст. 388 ЦК України. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_9 , відчужуючи спірну квартиру ОСОБА_8 , діяла на підставі виданих позивачами довіреностей. Відповідно до ч. 1 ст. 237, ч. 1 ст. 247 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі скасування довіреності. Згідно змісту довіреностей № NYC-10661321 від 12 березня 2009 року, № NYC-10379114В та № NYC-10379113В від 04 червня 2009 року позивачі доручили ОСОБА_9 продати їх квартиру за ціну та на умовах на її розсуд. Отже, позивачі висловили свою волю на відчуження квартири та, при цьому самі, встановили контрагента, якому надали повноваження розпорядитися їх майном, а саме відчужити його. Подальші недобросовісні дії представника стосовно позивачів не змінюють ту обставину, що позивачі мали намір відчужити майно і уповноважили на таке відчуження ОСОБА_9 . У даному випадку апеляційний суд приходить до висновку, що позивачі, надаючи ОСОБА_9 зазначені повноваження, проявивши розумну обачність, не могли не розуміти, що надані зазначеній особі повноваження надають їй можливість діяти будь-яким чином на свій розсуд, в тому числі, і у спосіб і на умовах, що не відповідають інтересам позивачів. За таких обставин, покладення цивільної відповідальності у вигляді витребування квартири виключно на добросовісного набувача, який жодних протиправних дій не вчиняв, не буде відповідати принципу справедливості та, по суті, буде для останнього надмірним тягарем, враховуючи позицію позивачів, яка фактично полягає в покладенні на добросовісного набувача обов`язку самостійно відшукувати можливості для відповідної компенсації. Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 742/3315/16-ц, в якій суд зазначив: якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, якій передав річ, він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не повернула річ... Відповідно до вимог ст. 232 ЦК України довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Отже, в даному випадку права позивачів можуть бути поновлені шляхом відшкодування збитків з особи, яка їх завдала, а, відтак, вимоги про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України у добросовісного набувача за зазначених обставин не ґрунтується на вимогах чинного законодавства. У той же час, апеляційний суд не приймає до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині того, що договір купівлі-продажу та договір дарування не відповідають ознакам правочинів, які передбачають фіктивність, вчинення правочину внаслідок злочинної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, так як предметом спору у даній справі є витребування квартири у порядку ст. 388 ЦК України від добросовісного набувача. Відповідність зазначених апелянтом правочинів вимогам закону у межах даної справи не досліджується, оскільки позивачі свої вимоги про витребування майна пов`язували з першим правочином, який був визнаний недійсним в судовому порядку. Враховуючи зазначене, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що в силу вимог ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення з прийняттям постанови по суті вимог позивачів. Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. При подачі апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 сплатили судовий збір у розмірі 5 481 грн. кожен. Оскільки апеляційні скарги підлягають задоволенню з кожного з позивачів підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 827 грн. (5 481/3) на користь кожного з апелянтів. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргуОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , та апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 серпня 2020 рокускасувати та прийняти постанову. У задоволенні позову ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності відмовити. Стягнути з ОСОБА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , ОСОБА_6 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_7 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , проживаючої по АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 , судовий збір у розмірі 1 827 (одна тисяча вісімсот двадцять сім) гривень з кожного. Стягнути з ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , на користь ОСОБА_3 , проживаючого по АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , судовий збір у розмірі 1 827 (одна тисяча вісімсот двадцять сім) гривень з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 02 квітня 2021 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.