Постанова КЦС ВС № 186/1436/16-ц

Постанова Іменем України 31 березня 2021 року м. Київ справа № 186/1436/16 провадження № 61-7006св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду головуючого - Крата В. І суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: публічне акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк», ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2018 року в складі судді Янжули С. А. та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року в складі колегії суддів Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовті 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ПАТ «ПУМБ», ОСОБА_2 та просив визнати поруку за договором № 201УПС/30/08И-1 від 09 вересня 2008 року припиненою. Позов мотивований тим, що 09 вересня 2008 року ЗАТ «Донгорбанк», правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 201УПС/30/08И, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 15 000 євро з терміном повернення до 07 вересня 2023 року та процентною ставкою 12,5 % річних; місячний платіж за кредитом складав 83,34 євро. 09 вересня 2008 року ЗАТ «Донгорбанк», правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір поруки № 201УПС/30/08И-1, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язався відповідати перед банком за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором № 201УПС/30/08И від 10 вересня 2008 року. 09 вересня 2008 року та 06 січня 2009 року ЗАТ «Донгорбанк» та ОСОБА_2 уклали додаткові угоди до кредитного договору № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року, в яких, на думку позивача, збільшили обсяг його відповідальності як поручителя без отримання його згоди, що в силу положень частини першої статті 559 ЦК України є підставою для припинення поруки. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що умови додаткових угод, на які посилається позивач, не призвели до збільшення обсягу відповідальності ОСОБА_1 як поручителя, а тому відсутні підстави для визнання поруки припиненою. Посилання позивача на те, що згідно договору поруки він поручився за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором № 201УПС/30/08И від 10 вересня 2008 року, а не № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року, суд відхилив з огляду на те, що вказані договори є чинними та не оскаржувались у встановленому законом порядку; їх номери співпадають; судовими рішеннями в справі № 0430/2301/2012 з ОСОБА_1 як поручителя на підставі договору поруки № 201УПС/30/08И-1 стягнуто на користь банку заборгованість саме за кредитним договором № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2018 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що додатковими угодами до договору кредиту не було збільшено обсяг відповідальності поручителя, оскільки угодами не змінювався розмір наданого кредиту, процентна ставка за користування ним та строки його повернення, з огляду на що порука не є припиненою в розумінні частини першої статті 559 ЦК України. Щодо посилання позивача на те, що згідно договору поруки він поручився за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором № 201УПС/30/08И від 10 вересня 2008 року, а не № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині, а також зазначив, що позивач не заперечує, що з ним дійсно було укладено договір поруки, за яким він зобов`язався відповідати перед банком за виконання боржником ОСОБА_2 кредитних зобов`язань. Аргументи учасників справи 30 березня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення й просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Указує, що, враховуючи зміст договору поруки, позивач не є поручителем за кредитним договором № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року. Наполягає на тому, що додатковими угодами до кредитного договору № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року, укладеними без його згоди, збільшено обсяг відповідальності поручителя шляхом зміни періоду кредитування та процентної ставки, що знайшло своє відображення в збільшеному розмірі щомісячного платежу. Указує, що при розподілі судових витрат суди допустили порушення норм процесуального права, оскільки не повернули позивачеві сплачену суму судового збору, незважаючи на те, що позивач звільнений від його сплати на підставі положень Закону України «Про захист прав споживачів». Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 09 вересня 2008 року ЗАТ «Донгорбанк», правонаступником якого є ПАТ «Перший Український Міжнародний Банк», та ОСОБА_2 уклали кредитний договір №201УПС/30/08И, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 15 000 євро на придбання квартири зі строком повернення до 07 вересня 2023 року та сплатою процентів за користування кредитом по строковій заборгованості - 12,5 % річних, по простроченій заборгованості - 17,5 % річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору №201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 09 вересня 2008 року було укладено договір поруки №201УПС/30/08И-1, згідно якого ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання солідарно відповідати перед ПАТ «Донгорбанк» за борговими зобов`язаннями ОСОБА_2 , що виникають з умов кредитного договору №201УПС/30/08И від 10 вересня 2008 року. Підписом позивача у заяві-анкеті від 03 вересня 2008 року про надання кредиту підтверджується, що ОСОБА_1 погодився бути поручителем ОСОБА_2 при укладенні останнім кредитного договору на купівлю нерухомого майна. Згідно графіку повернення кредиту (додаток №1, який є частиною кредитного договору №201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року на підставі пункту 1.1 договору) позичальник зобов`язаний щомісячно сплачувати по 83,34 євро. 09 вересня 2008 року ЗАТ «Донгорбанк» та ОСОБА_2 на підставі вимог Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування і сукупної вартості кредиту, затверджених постановою Правління НБУ № 168 від 10 травня 2007 року, уклали додаткову угоду №1 до кредитного договору №201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року щодо обов`язку банку інформувати ОСОБА_2 про здорожчання кредиту та збільшення реальної процентної ставки по кредиту. Розрахунок реальної процентної ставки наведено в додатку № 2 до кредитного договору № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року. 06 січня 2009 року між ЗАТ «Донгорбанк» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору №201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року, якою: - доповнено пункт 1.1 кредитного договору наступними відомостями: «в період з 06 січня 2009 року по 30 червня 2009 року платежі за користування кредитом по строковій заборгованості не виплачуються, с 01 липня 2009 року виплачуються рівними частинами; - змінено абзац четвертий пункту 2.1 договору та викладено його в наступній редакції: «строк повернення кредиту - згідно графіку, наведеному в додатку №3 до даного договору, дата кінцевого повернення кредиту - 07 вересня 2023 року»; - доповнено розділ 8 пункту 8.5 договору наступними відомостями «позичальник надає згоду Банку на зібрання, збереження, використання і розповсюдження через Бюро кредитних історій інформації про позичальника, даних про виконання ним зобов`язань за даним договором, іншої відкритої інформації згідно Закону України «Про організацію формування і обороту кредитних історій». Позичальник погодився з тим, що в разі несвоєчасного погашення заборгованості за даним договором і зарахування її до простроченої або сумнівної банк залишає за собою право передавати інформацію про позичальника і його заборгованість в єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками (ЄІС «Реєстр позичальників»). Згідно додатку №3 до кредитного договору №201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року «Графік повернення кредиту» розмір щомісячного платежу з 09 червня 2009 року встановлено на рівні 86,25 євро. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2017 року в справі № 0430/2301/2012 позовПублічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено частково: стягнуто солідарно з відповідачів на користь банку заборгованість по кредитному договору № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року станом на 28 серпня 2012 року в сумі 12994,23 євро, з яких заборгованість за кредитом 11989,29 євро, заборгованість за непогашеними в строк відсотками за користування кредитом 1004,94 євро; стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість по кредитному договору № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року станом на 28 серпня 2012 року в сумі 7915,18 євро, з яких заборгованість за тілом кредиту 2 760 євро, заборгованість за непогашеними в строк відсотками за користування кредитом 5154,27 євро, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором 26, 11 грн; в задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Згідно частини першої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) зроблено висновок, що «визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту». У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що на момент пред`явлення ОСОБА_1 позову про визнання поруки припиненою ПАТ «ПУМБ» уже ініціював судовий процес про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 201УПС/30/08И від 09 вересня 2008 року (цивільна справа № 0430/2301/2012), а рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 лютого 2017 року відповідний позов задоволено частково, не врахували, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки обставини, якими ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги, підлягали встановленню та доказуванню в межах справи про стягнення з нього заборгованості як з поручителя за кредитним договором. Звернення ОСОБА_1 з окремим позовом про припинення поруки після подання ПАТ «ПУМБ» позову про стягнення з поручителя кредитної заборгованості суперечить принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року в справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19). За таких обставин наявні правові підстави для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «ПУМБ» про припинення поруки саме в зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження». Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позов про припинення поруки як до банку, так і до основного позичальника ОСОБА_2 ,вказавши їх співвідповідачами. Оскільки ОСОБА_2 як позичальник за кредитним договором не є належним відповідачем у справі про припинення поруки, то у задоволенні позовних вимог до нього необхідно відмовити як таких, що пред`явлені до неналежного відповідача. Доводи касаційної скарги про те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», а тому суди безпідставно вимагали від нього сплати судового збору, не заслуговують на увагу, оскільки в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-580цс17 зроблено висновок, що «поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, другої і четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного по суті висновку щодо відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , однак з помилкових мотивів, оскаржені судові рішення підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов