Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/23894/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23894/19 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б., суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т., секретаря Ткаченка В.В., розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Апарата Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення коштів та зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою Апарата Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась у суд з позовом до Апарата Верховної ради України (далі - відповідач, Апарат ВРУ), в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить визнати протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 05 січня 2015 року по 29 серпня 2019 року, стягнути таку компенсацію в сумі 134966,25 грн. та зобов`язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідачем протиправно не виплачено компенсацію за невикористану відпустку при звільненні, оскільки така компенсація є частиною заробітної плати і належить до сум, що підлягають виплаті у день звільнення. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року позов задоволено. Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення місцевим судом норма матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що належним відповідачем у справі виступає народний депутат, з яким у позивача було підписано строковий трудовий договір. Наголошує, що на момент звільнення позивача економія фонду оплати праці була відсутня, а тому невиплата компенсації за невикористану відпустку відбулася не з його вини. Акцентує увагу, що заява про збільшення позовних вимог подана поза межами строку, визначеного Кодексом адміністративного судочинства України, а тому не підлягала прийняттю до розгляду. У відзиві на апеляційну скаргу позивач наголошує, що відповідача ним визначено правильно, а підстави для непроведення виплати компенсації за невикористані дні відпустки відсутні, що підтверджується судового практикою з цього питання. Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження на підставі пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню в частині, з таких підстав. Судом установлено, що розпорядженням керівника Апарата ВРУ від 30 грудня 2014 року позивача з 05 січня 2015 року зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України Курячого М.П. на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу». Розпорядженням першого заступника керівника Апарата ВРУ від 27 серпня 2019 року позивача звільнено з посади 29 серпня 2019 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору. Згідно довідки відповідача від 23 грудня 2019 року кількість календарних днів невикористаної відпустки позивача складає: за період з 05 січня 2015 року по 29 серпня 2019 року - 139,5 календарних днів. Відповідно до довідки Управління справами Апарата ВРУ від 26 вересня 2019 року, у зв`язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України Курячого М.П. , компенсація за невикористану відпустку позивачу не виплачувалась. Уважаючи такі дії протиправними, ОСОБА_1 звернулась з даним позовом до суду. Постановляючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства, якими такі виплати передбачені. Підкреслив, що відсутність бюджетних асигнувань на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону, у той час як обмежень щодо виплати такої компенсації у випадку відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України чинним законодавством не встановлено. Непроведення розрахунку під час звільнення є підставою для стягнення компенсації за час затримки такого розрахунку. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного. Відповідно до положень частини 1 та 3 статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року №2790-ХІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №2790-ХІІ) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк. Згідно пункта 1 розділа І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 (далі - Положення №769) Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. Приписи підпункта 23 пункта 7 розділа ІІ цього Положення визначають, що у сфері організаційного забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України. Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що позивач була прийнята та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України саме розпорядженнями керівника Апарата ВРУ, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач перебувала у трудових відносинах саме із відповідачем, а не із народним депутатом України. Аналогічна позиція щодо застосування наведених правових норм викладена Верховним Судом у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц. У свою чергу, частиною 6 статті 34 Закону України №2790-ХІІ передбачено, що у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до частини 3 статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України. Разом з тим, судовою колегією враховується, що відповідно до абзаца 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно статті 4 цього Кодексу законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Проте, ані Законом України №2790-ХІІ, ані іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання проведення повного розрахунку при звільненні помічника-консультанта народного депутата України. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з патронатної служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №810/1549/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 805/2948/17-а, від 08 листопада 2018 року у справі №821/1333/16, від 16 квітня 2020 року у справі № 822/3307/17 та від 30 квітня 2020 року у справі №817/1517/17. У статті 94 КЗпП України закріплено, що заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Положеннями статті 2 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №108/95-ВР) врегульовано питання складових заробітної плати, до яких належать: - основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; - додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; - інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Відповідно до підпункта 2.2.12 пункта 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженою наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час. Згідно статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. Аналогічні норми закріплені у статті 24 Закону України №108/95-ВР. Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що помічники-консультанти народного депутата України, на яких поширюється дія Закону України №2790-ХІІ, мають право на отримання передбачених законодавством виплат, зокрема одноразової грошової допомоги при звільненні та компенсації за невикористану відпустку. Всупереч наведеним вище нормам компенсація за невикористану відпустку позивачу при її звільненні відповідачем виплачена не була, що призвело до порушення її майнових прав та конституційної гарантії оплати праці. Доводи відповідача про те, що умови проходження служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, оскільки їх безпосереднім роботодавцем та керівником є народні депутати, а Апарат ВРУ здійснює лише документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між ними, колегія суддів уважає необґрунтованими, оскільки як було встановлено вище, позивача було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування саме до Апарата. При цьому посилання відповідача на те, що фінансове забезпечення помічників-консультантів народного депутата є можливим виключно у межах коштів, виділених за бюджетними призначеннями, і що Апарат ВРУ не може брати на себе фінансові зобов`язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України поза межами таких коштів, судова колегія оцінює критично, оскільки відсутність фінансових ресурсів не може бути підставою для позбавлення особи права на отримання законодавчо гарантованих виплат. Аналогічна позиція щодо спірних правовідносин викладена й у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц. Згідно висновків Європейського Суду з прав людини, викладених у рішеннях від 08 листопада 2005 року у справі Качко проти України, від 27 липня 2004 року у справі Ромашов проти України, від 04 квітня 2006 року у справі Шевченко проти України, реалізація особою права, що пов`язано з отриманням бюджетних коштів та базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Окрім того, Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Також Конституційним Судом України у рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 17 березня 2004 року №7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року №20-рп/2004, від 09 липня 2007 року №6-рп/2007 неодноразово наголошувалося на неможливості ставлення гарантованих законом виплат, пільг тощо в залежність від видатків бюджету. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позову в частині стягнення з відповідача компенсації за невикористані дні щорічної відпустки. Правильність визначення розміра такої компенсації відповідач не заперечує. Як убачається із матеріалів справи, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 оспорювала бездіяльність відповідача з приводу виплати грошової компенсації за невикористану відпустку у розмірі 134966,25 грн. Ухвалою місцевого суду від 09 грудня 2019 року позов прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання. Відповідачу надано п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзива на позов, а позивачу надано п`ятнадцятиденний строк для подання відповіді на відзив з дня отримання такого. 03 січня 2020 року відповідачем на адресу суду і позивача направлено відзив на позов, а 08 січня 2020 року позивачем направлено відповідачу та суду відповідь на відзив. 01 червня 2020 року позивачем до суду подано заяву про збільшення розміра позовних вимог, в якій додатково заявлено вимоги про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку. Ухвалою місцевого суду від 22 червня 2020 року заява залишена без руху, а позивачу надано строк для усунення недоліків. 16 липня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва постановив ухвалу, якою заяву про збільшення позовних вимог прийняв до розгляду. Не погоджуючись із таким рішенням суду, відповідач зазначає про це в скарзі. Положеннями частини 3 статті 293 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Надаючи оцінку відповідним доводам відповідача, колегія суддів приходить до наступного. Відповідно до положень частини 1 статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідно до положень частини 3 статті 262 цього Кодексу якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - протягом п`ятнадцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Отже, строк на подання заяви про збільшення позовних вимог сплинув 08 січня 2020 року. Частиною 2 статті 204 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом. На обґрунтування поважності пропуску строку для подання заяви про збільшення позовних вимог позивач зазначила, що ухвалу про відкриття провадження у справі вона не отримала. Однак, як убачається із матеріалів справи, згідно повідомлення про вручення рекомендованого відправлення копія ухвали вручена представнику позивача, який підписав позов, 18 грудня 2019 року. Наведеним обставинам та доводам позивача місцевий суд правової оцінки в ухвалі не надав. З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що підстави для поновлення строку звернення із заявою про збільшення позовних вимог відсутні, а тому відповідна заява підлягала залишенню без розгляду. При цьому, колегія суддів зауважує, що позивач не позбавлений можливості звернутися з окремим позовом про стягнення середнього заробітка за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку. Відповідно до пункта 3 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково. За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення у частині вимог про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 05 січня 2015 року по 29 серпня 2019 року та зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та порушено норми процесуального права, що зумовило неправильне вирішення справи у відповідній частині. Керуючись статтями 33, 34, 243, 311, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Апарата Верховної Ради України задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2020 року в частині задоволення позову про зобов`язання Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку скасувати. Позов ОСОБА_1 у цій частині позовних вимог залишити без розгляду. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Я.Б. Глущенко Судді О.Є. Пилипенко Л.Т. Черпіцька