Постанова 4851 № 520/12973/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2021 р. Справа № 520/12973/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Жигилія С.П., Суддів: Русанової В.Б. , Перцової Т.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної судової адміністрації України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 (суддя Білова О.В., м.Харків, повний текст складено 07.12.2020) по справі № 520/12973/2020 за позовом ОСОБА_1 до Харківського апеляційного суду треті особи Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області , Державна судова адміністрація України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Харківського апеляційного суду (далі по тексту відповідач), треті особи: Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області (далі по тексту ГУ ДКС України в Харківській області), Державна судова адміністрація України (далі по тексту ДСА України), в якому просить суд: - визнати протиправними дії Харківського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру, встановленого частиною третьою статті 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік; - зобов`язати Харківський апеляційний суд нарахувати та сплатити судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівську винагороду (з урахуванням раніше виплачених сум) за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що, отримавши суддівську винагороду в період з 18.04.2020 до 28.08.2020, позивач дізнався про те, що розмір її виплати не відповідає розміру, установленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII, у зв`язку з чим вважає, що відповідачем порушено його право на належне матеріальне забезпечення як судді. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 по справі № 520/12973/2020 позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправними дії Харківського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру, встановленого частиною третьою статті 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік. Зобов`язано Харківський апеляційний суд нарахувати та сплатити судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівську винагороду (з урахуванням раніше виплачених сум) за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині нарахування та виплати суддівської винагороди за один місяць. Державна судова адміністрація України (далі ДСА України), не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування судом першої інстанції всіх обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 по справі № 520/12973/2020 скасувати та прийняти нове, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що відповідно до ст. 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ДСА України здійснює функцію головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів. Так, 13.04.2020 Верховною Радою України прийнято Закон України № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі Закон № 553-ІХ), який набрав чинності 18.04.2020, та частинами 1, 3 ст. 29 якого, встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). Отже, відповідно до вказаних вимог, суддівська винагорода суддів, зокрема, обмежується максимальним розміром - 47230 грн. на місяць. Зазначає, що вказане питання було предметом розгляду Ради суддів України, яка в рішенні від 24.04.2020 № 22 зазначила, що обмеження встановлені Законом №553-ІХ, слід застосовувати виключно до частини суддівської винагороди, заробітної плати, грошового забезпечення, розрахованих, починаючи з 18.04.2020, пропорційно до кількості відпрацьованих у місяці робочих днів, виходячи з фактично відпрацьованого часу з розрахунку тарифної ставки. У зв`язку з чим, вказує, що саме з 18.04.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом №553-ІХ. Щодо рішення Конституційного суду України від 28.08.2020 №10-р/2020, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II „Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX, апелянт зазначив, що відповідно до ст.152 Конституції України, ч.1 ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Однак, Конституційний Суд України у вказаному рішенні від 28.08.2020, не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення та вказав лише на те, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Таким чином, на думку апелянта, оскільки Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України положення частини першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на майбутнє, проте фактично визнав їх чинність до дати ухвалення ним рішення, дія вказаних норм втратила чинність лише 28.08.2020. З огляду на викладене, рішення Конституційного Суду України 28.08.2020 №10-р/2020 не може вплинути на спірні правовідносини в період з 18.04.2020 по 28.08.2020; вказане рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до його прийняття, що в свою чергу свідчить про те, що з 18.04.2020 по 27.08.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом № 553-IX. Також вказує, що в порушення вимог ст.ст. 12, 257 КАС України, суд першої інстанції, ухвалою від 30.09.2020 призначив дану справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Однак, враховуючи, що позивачем у даній справі є суддя, а сума недорахованої останньому суддівської винагороди складає 730433,09 грн., вважає, що дана справа має істотне значення для сторін та становить значний суспільний інтерес, у зв`язку з чим, вказує, що справа мала б розглядатися за правилами загального позовного провадження, а не спрощеного, як зробив суд першої інстанції. Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними в справі матеріалами. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що на підставі Указу Президента України від 04 серпня 2003 року ОСОБА_1 призначений суддею військового місцевого суду Чернігівського гарнізону. Відповідно до Указу Президента України від 20 листопада 2006 року №981/2006 позивач переведений на посаду судді військового місцевого суду Харківського гарнізону. Згідно з Постановою Верховної Ради України № 1169-УІІ 19 березня 2009 року обраний суддею військового місцевого суду Харківського гарнізону безстроково. На підставі наказу голови Апеляційного суду Харківської області № 03-02/84-ос від 01 листопада 2012 року позивач зарахований до штату суду на посаду судді безстроково відповідно до Постанови Верховної Ради України № 5262-VI від 18 вересня 2012 року. Згідно наказу голови Апеляційного суду Харківської області № 04-03/214-2-ос від 24 листопада 2017 року призначений секретарем судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Харківської області строком на три роки. На підставі Указу Президента України від 29 грудня 2017 року № 452/2017 Апеляційний суд Харківської області ліквідовано та утворено Харківський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Харківську область, з місцезнаходженням у місті Харкові. На підставі Указу Президента України Про переведення суддів від 28 вересня 2018 року № 297/2018 позивача зараховано до штату Харківського апеляційного суду у зв`язку з переведенням з Апеляційного суду Харківської області. У відповідності до статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-УШ Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон № 1402-УШ) до 18 квітня 2020 року позивачу нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода, виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року, а саме - 131 375,00 грн., надбавки за вислугу років - 70% посадового окладу, надбавки за посаду секретаря судової палати з розгляду кримінальних справ - 5%, та надбавки - 10% за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Отримавши суддівську винагороду в травні 2020 року, позивач дізнався про те, що розмір її виплати не відповідає розміру, встановленому Законом №1402. Як вбачається з довідки Харківського апеляційного суду від 28.09.2020 № 04-33/165/2020, сума обмеження суддівської винагороди за спірний період складає 730433,09 грн. Не погоджуючись із сумою виплаченої суддівської винагороди, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач порушив приписи діючого законодавства України та виплатив суддівську винагороду позивачу у розмірі значно меншому, ніж визначено спеціальним Законом України Про судоустрій і статус суддів, застосувавши при виплаті 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Так, як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Харківського апеляційного суду, в якому просив визнати протиправними дії Харківського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру, встановленого частиною третьою статті 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік та зобов`язати Харківський апеляційний суд нарахувати та сплатити судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівську винагороду (з урахуванням раніше виплачених сум) за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік. Так, з 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі Закон № 1401-VIII). Цим Законом, з-поміж іншого, статтю 130 Основного Закону України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. У контексті спірних правовідносин потрібно наголосити, що Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій». З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які у поєднанні (системному зв`язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що оскільки Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій). Додамо також, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить (частина четверта статті 7 КАС України). Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України. Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який йдеться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було. Щодо Закону № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ), на який посилається відповідач у спірному Наказі, то з огляду на викладені вище обставини та особливості правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон, позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII. З огляду на викладене, колегія суддів вважає за потрібне зазначити, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). При цьому слід зауважити, що Закон № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у БК України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ; тут ці закони у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним. Тому правильним є висновок суду першої інстанції про обґрунтованість доводів позивача в цій частині. Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України). Відповідно до ч.1 ст. 151 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон №1402-VIII), Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом. Згідно зі ст. 148 Закону №1402-VIII, фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Відповідно до ст. 149 Закону № 1402-VIII, суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Відповідно до п. 4 ч.5 ст. 22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством. Згідно з ч.1 ст. 48 Бюджетного кодексу України, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Отже, з аналізу наведених норм вбачається, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких (зокрема щодо Харківського апеляційного суду) є ДСА України. Відповідач як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2020 рік). Таким чином, колегія суддів зазначає, що належним відповідачем у справі, зокрема, щодо фінансування Харківського апеляційного суду в частині виплати суддівської винагороди, повинен бути орган, який наділений відповідними повноваженнями, яким, в силу наведених вище положень, у даній справі є ДСА України. Проте, як зазначалось вище, позовні вимоги щодо нарахування та виплати судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди заявлено позивачем до Харківського апеляційного суду, тобто до неналежного відповідача. З приводу наведеного, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 48 КАС України, суд першої інстанції, встановивши, що з позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, може за згодою позивача та особи, якій належить право вимоги, допустити заміну первинного позивача належним позивачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Частиною 3 статті 48 КАС України передбачено, що якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави (частина 4 статті 48 КАС України). Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому обов`язком суду першої інстанції є встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності. Колегія суддів зазначає, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. Заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду. Особа, яка залучається до участі у справі у процесуальному статусі відповідача має процесуальні права та процесуальні обов`язки, визначені КАС України. За правилами ч. 7 ст. 48 КАС України, заміна відповідача допускається лише до ухвалення рішення судом першої інстанції, а суд апеляційної інстанції позбавлений процесуального права здійснювати заміну неналежної сторони по справі або залучати до участі у справі другого відповідача. Зокрема, залучення такої особи на стадії апеляційного розгляду справи позбавило би залученого відповідача можливості користуватися своїми процесуальними правами, гарантованими КАС України в суді першої інстанції, що є порушенням принципу рівності сторін. Така правова позиція щодо застосування норм процесуального права зокрема була висловлена Верховним Судом у постанові від 09.07.2020 у справі № 2040/5355/18. Крім того, колегія суддів зауважує, що позовні вимоги заявляє позивач, водночас адміністративний суд може, якщо вважатиме за потрібне, застосувати інший, аніж той, який зазначив позивач, спосіб захисту його прав та інтересів, який не суперечитиме закону і забезпечуватиме їхній ефективний захист. Вибір/застосування способу захисту порушених прав та інтересів детермінується через призму суті порушеного (суб`єктивного) права в рамках правовідносин, з яких виник спір. Тож результативним обраний спосіб захисту порушеного права (у контексті цього спору) буде тоді, коли існуватиме взаємозв`язок між порушенням (суб`єктивного права особи) та (дозволеним, прийнятним) способом його захисту, водночас останній сприятиме вичерпному його поновленню. Однією з умов для досягнення такого результату є визначення належного відповідача/відповідачів за позовом, адже від цього значною мірою теж залежить та ж таки ефективність захисту порушеного права (втілена у процедурі виконання судового рішення). З огляду на викладене, враховуючи предмет даного позову, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, в порушення вказаних вимог процесуального закону, вирішуючи спір про визнання протиправними дій Харківського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру, встановленого частиною третьою статті 29 Закону України Про державний бюджет України на 2020 рік, не з`ясував належність відповідача у справі та не вирішив питання про залучення до участі у справі належного відповідача чи співвідповідача. Матеріали справи не містять жодних доказів того, що суд першої інстанції запропонував позивачу здійснити заміну неналежного відповідача на належного або залучити до участі у справі другого відповідача. Також слід зазначити, що причиною невиплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі протягом спірного періоду може бути недостатність виділених відповідачу коштів (бюджетних асигнувань) на ці потреби. У такому випадку невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов`язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону № 1402-VIII), відповідно як суб`єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді). При цьому, враховуючи обставини справи, що розглядається, не можна заперечувати існування ситуації, коли ДСА України виділила відповідачу (Харківському апеляційному суду) достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу) з урахуванням вимог статті 135 Закону №1402-VIII (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач натомість розпорядився цими коштами з урахуванням обмежень, які встановлені статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ). Тоді є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати (перед позивачем), є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов`язуватися з цими діями та їх наслідками. З огляду на викладене, колегія суддів не може констатувати обґрунтованість звернення з цими позовними вимогами виключно до Харківського апеляційного суду, як відповідача, адже такі обставини справи, як наявність достатнього обсягу виділення коштів на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, участь ДСА України та відповідача у розпорядження ними та сума заборгованості, яка підлягає стягненню/виплаті судом першої інстанцій не встановлювалися та не досліджувалися, а також враховуючи відсутність повноважень у суду апеляційної інстанції щодо заміни відповідача на належного або залучення в якості співвідповідача, що унеможливолює дослідження таких обставин під час апеляційного перегляду справи. Стосовно доводів ДСА України про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження колегія суддів зазначає наступне. Ця справа у розумінні частини шостої статті 12 КАС не належить до справ незначної складності. Водночас така її характеристика автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження. Відповідно до частини першої статті 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За частиною другою статті 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Згідно з частиною третьою статті 257 КАС України, при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12, частиною четвертою статті 257 КАС України). Ця справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні згаданих статей, водночас суд першої інстанції, беручи до уваги передбачені частиною третьою статті 257 КАС України умови, може розглянути її за правилами загального позовного провадження, якщо дійде такого висновку. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що розгляд цієї справи за правилами спрощеного провадження не вплинув на остаточний результат апеляційного перегляду оскарженого судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 по справі № 340/1916/20. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, не встановивши фактичні обставини, які мають значення для справи та не здійснивши заміну неналежної сторони, яка, в силу обмежень, встановлених статтею 48 КАС України, могла бути проведена виключно судом першої інстанції, допустив порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позову. Відповідно до п.4 ч.1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Одночасно колегія суддів роз`яснює позивачу його право повторно звернутися з адміністративним позовом до належного відповідача - відповідного органу Державної судової адміністрації України. При цьому, слід звернути увагу апелянта на те, що порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що полягало у невирішенні питання заміни неналежного відповідача або залучення другого відповідача призвело до відмови у задоволенні позову саме з вищенаведених підстав та мотивів, що в свою чергу не свідчить про відсутність порушеного права позивача у спірних відносинах або про пропуск позивачем строку звернення до суду у разі звернення з адміністративним позовом до належного відповідача. Керуючись ст. ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України - задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 по справі № 520/12973/2020 скасувати. Прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя С.П. Жигилій Судді В.Б. Русанова Т.С. Перцова