Постанова 4816 № 592/10118/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2021 року м.Суми Справа №592/10118/20 Номер провадження 22-ц/816/435/21 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ткачук С. С. (суддя-доповідач), суддів - Криворотенка В. І. , Собини О. І. з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк », відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 06 січня 2021 року в складі судді Шияновської Т.В., постановлене у м. Суми, в с т а н о в и в: Звернувшись до суду із позовом у вересні 2020 року АТ КБ «ПриватБанк», просило суд виселити громадян: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації - виконавчому органі сільської, селищної або міської ради, сільський голова (у разі якщо відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно - територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 17.10.2016 року він став власником квартири, загальною площею 44,88 м2, житловою площею 31,2 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира перебувала в іпотеці на підставі іпотечного договору від 28.12.2006 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л. та зареєстрований у державному реєстрі іпотек під номером 8629. Зазначає, що звернення стягнення на зазначену квартиру відбулося в позасудовому порядку. Вказує, що після отримання житла у власність ним було здійснено спробу доступу до нього, однак перешкодою до вчинення зазначених дій є реєстрація та проживання в ньому відповідачів, які підлягають виселенню з вказаної квартири без надання їм іншого жилого приміщення. Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 06 січня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що виселення громадян без надання йому іншого жилого приміщення допускається, при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення, є винятком з загального правила, передбаченого ч.2 ст.109 ЖК Української РСР, яким унеможливлюється виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Враховуючи вказані правові норми та ту обставину, що позивачем не було надано суду належних доказів на підтвердження того, що предмет іпотеки придбаний за рахунок коштів, які надавалися за кредитним договором, а також те, що відповідачі належним чином не були повідомлені про добровільне виселення зі спірного житла, підстави для задоволення позовних вимог відсутні Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що він є власником квартири, а відповідачами вказані обставини в судовому порядку не оспорювались. Вказує, що втрата права користування житловим приміщенням колишнього власника є наслідком припинення його права власності на це приміщення. Оскільки відповідачі не є власниками спірної квартири, то їх виселення можливе без надання іншого постійного житла. Право члена сім`ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Чинним законодавством не передбачено перехід прав та обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника. Вказує, що посилання суду на те, що ним не було доведено придбання спірної квартири за рахунок кредитних коштів є безпідставними, оскільки на момент звернення до суду банк є єдиним власником спірної квартири. Відповідно обставини щодо придбання будинку попередніми власниками за рахунок кредитних чи не кредитних коштів не підлягали з`ясуванню та доказуванню взагалі. Зазначає, що спірна квартира була придбана саме за кредитні кошти, оскільки кредитні кошти в вигляді не поновлювальної кредитної лінії були надані саме для її придбання. В забезпечення кредитного договору було передано в іпотеку спірну квартиру. Зазначає, що кредитний договір не було надано до суду першої інстанції в зв`язку з тим, що підстави відмови в задоволенні позову стали відомі позивачу тільки з повного тексту рішення, а обставини придбання квартири не підлягали з`ясуванню та доказуванню взагалі. Зазначає, що ст. 109 ЖК УРСР на яку посилається суд першої інстанції відноситься до глави 2 вказаного кодексу, що регулює питання користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського фонду та не розповсюджуються на відносини щодо користування будинками приватного житлового фонду, які розміщені в главі 6 Житлового кодексу УРСР. Спірна квартири належить банку саме на підставі приватної власності. Вказує, що глава 6 ЖК УРСР не містить жодних обмежень щодо розпорядження власниками житлом, яке є їх власністю та виселення осіб, що не є власниками. Вказує, що реєстрація відповідачів у спірній квартирі, в тому числі реєстрація неповнолітньої дитини спрямована на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором. Від відповідачів та третьої особи відзиви на апеляційну скаргу до суду не надходили. Сторони до суду не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від третьої особи надійшов лист, в якому просили розглянути справу без їх участі, не порушуючи прав та законних інтересів дитини. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, АТ КБ «ПриватБанк » є власником квартири що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 6). Також, з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухому майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 11.06.2020 року вбачається, що попереднім власником спірної квартири був ОСОБА_4 , яким вказану квартиру було передано в іпотеку. З довідок про реєстрацію місця проживання вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 24.03.2007 року по теперішній час, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 15.04.2013 року по теперішній час, ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 05.04.2013 року по теперішній час, Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; Статтею 3 цього Закону визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Законодавство України про іпотеку базується на Конституції України і складається з Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, цього Закону та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України (ст. 2 Закону). Статтею 572 Цивільного кодексу України визначено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Згідно з ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Таким чином, іпотека є різновидом застави. З вищевикладених правових норм вбачається, що іпотека нерозривно пов`язана з основним зобов`язанням. Відповідно до ч. 2 ст. 590 ЦК України, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічне положення передбачено ст. 33 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч. 1-3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі. Статтею 40 Закону України «Про іпотеку» в редакції на час звернення банком стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЖК УРСР, в її редакції на час отримання у власність іпотечної квартири, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті. Таким чином редакція статі 40 Закону України « Про іпотеку » та статті 109 ЖК УРСР, передбачала, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про іпотеку є підставою для виселення її мешканців, яким повинно бути направлена письмова вимога іпотекодержателя або нового власника про добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк і якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Матеріали спавши не місять доказів, того, що банк до звернення до суду із позов про примусове виселення мешканців з квартири за рішенням суду, дотримався встановленого законом порядку і направив відповідачам, серед яких є малолітня дитини, вимогу про добровільне звільнення занятої ними іпотечної квартири, т.т. не виконав покладені на банк, як іпотеко держателя та нового власника квартири, обов`язки досудового врегулювання спору, передчасно звернувшись до суду з негаторним позовом для отримання судового рішення на примусове виселення відповідачів, не зазначивши у позові в чому проявилося порушення з боку відповідачів його права власника, яке підлягає захисту шляхом постановлення судом рішення про їх виселення. Наведеними нормами ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК визначено обов`язкове попередження власника мешканців житлового приміщення про їх виселення із зазначенням дати до якої останні повинні звільнити житло, чим позбавив її мешканців, серед яких є малолітня дитини, можливості реалізувати своє право і організувати своє виселення з квартири до узгодженої банком дати, створив для дитини належні житлові умови подальшого проживання, як цього вимагає Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Окрім того, оскільки порушено питання виселення малолітньої дитини, банк дотримуючись принципу змагальності зобов`язаний був надати суду переконливі докази про його право вимагати виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, надав докази, що кредитні кошти були використані для придбання спірної квартири, яка на підстав застереження у договорі про іпотеки перейшла у його власність, відсутній висновок органу опіки та піклування в особі Управління «Служби у справах дітей » Сумської міської ради, оскільки йде мова про виселення дитини, як цього вимагає редакція частини 4 ст.19 СК України. Крім того, відповідачі не брали участь під час судового розгляду справи, своєї згоди на визнання позову не заявили. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави ( ст.2 ЦПК України). Основні положення досудового врегулювання спору передбачають, що сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення претензії чи позову (ст.16 ЦПК України). В силу ст. 11 ЦПК України принцип пропорційності у цивільному судочинстві передбачає, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За частиною 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Принцип диспозитивності цивільного судочинства, закріплений у ст. 13 ЦПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Частиною 2 ст. 44 ЦПК України визначено, що учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. За змістом ч. 3 ст. 6 ЦК сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Загальними засадами цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) є справедливість, добрсовістність та розумність. Отже, добросовісність в розумінні наведеної статті ЦК України - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Ухвалою суду від 10.09.2020 розгляд справи було проведено за правилами загального позовного провадження, з проведення підготовчого засідання 29.10.2020, але через неявку представника банку, відкладено на іншу дату - 03.12.2020 визнав явку представника банку обов`язковою. У зв`язку із не явкою представник банку, справу було призначено до судового розгляду на 06.01.2021р., на якому також не був присутній представник банку, і розглянуто по суті на підставі доказів, долучених до позову. У апеляційній скарзі банк посилається на ті обставини, що квартира була придбана на кредитні кошти, заявив клопотання про долучення копії кредитного договору від 28.12.2006р., яким цей факт доводиться. Проте, відповідно до ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Оскільки кредитний договір не був представлений до суду першої інстанції і під час постановлення свого рішення місцевим судом не досліджувався, такі доводи апеляційної скарги, якими банк обґрунтовує свою вимоги про скасування рішення, колегія суддів відхиляє. Правова позиція ВС викладена у справі №570/3689/16-ц щодо неправомірності дій відповідачів, які здійснили свою реєстрацію в будинку, в тому числі неповнолітньої дитини суду, бо були спрямовані лише на те, що уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором, не може бути застосована до даної справи. Як доведено довідками про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 тривалий час з 24.03.2007 р. по теперішній час, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , - з 15.04.2013р., а малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з дати народження. Доказів, того, що відповідачі в квартирі не проживають, а лише мають за даною адресою реєстрацію постійного місця проживання, матеріали справи не містять, тому суд першої інстанції, керуючись принципами пропорційності, на законних підставах відмовив у задоволенні позову через недоведеність банком порушення його права власності, яке підлягає захисту шляхом виселення відповідачів разом із малолітньою дитиною з квартири без надання іншого житлового приміщення. Щодо доводів апеляційної скарги проте, що ст. 109 ЖК не регулює питання виселення з приватного житла, суперечить змісту її частин 2,3, де ведеться мова про виселення з квартир громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, з урахуванням за які кошти дане житло було придбано. Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що підстави для виселення громадян з жилих приміщень, що є предметом договору іпотеки при зверненні стягнення на них з наданням іншого жилого приміщення та без такого надання є різними. Зокрема, для правильного вирішення питання чи мають особи, що користуються жилим приміщенням, яке є предметом іпотеки право на інше жиле приміщення, має значення обставина того, чи придбане житлове приміщення, яке є предметом договору іпотеки за кредитні кошти або ж воно придбане за кошти, що належали іпотекодавцеві. Колегія суддів зауважує, що саме ці обставини мають вирішальне значення для правильного вирішення справи та є предметом доказування по справі. Так, без надання іншого житлового приміщення можуть бути виселені громадяни при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, але як вже наведено вище суду першої інстанції такі докази банком не були надані. Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 5 ст. 81 ЦПК України). Згідно з ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Колегія суддів зазначає, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів із спірної квартири без надання їм іншого житла, які не прийняли участь у справі. З огляду на викладене, колегія суддів не приймає до уваги наданий відповідачем до суду, разом з апеляційною скаргою, кредитний договір на підтвердження того, що спірна квартира придбана попереднім власником саме за кредитним договором, з огляду на те, що вказані докази не були надані до суду першої інстанції, а тому суд в силу принципу диспозитивності цивільного процесу вирішив справу за наявними у ній доказами. Доводи апеляційної скарги стосовно того, що позивач не міг своєчасно подати до суду кредитний договір оскільки підстави відмови в задоволенні позову стали відомі позивачу тільки з повного тексту рішення, а обставини придбання квартири не підлягали з`ясуванню та доказуванню взагалі, колегія суддів вважає неспроможними, оскільки обставини походження коштів на придбання предмету іпотеки мають вирішальне значення для правильного вирішення справи, а докази на підтвердження вказаних обставин позивач мав подати до суду першої інстанції разом з поданням позовної заяви згідно з ч. 2 ст. 83 ЦПК України. Доводи заявника викладені в апеляційній скарзі стосовно того, що право члена сім`ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно, а тому є підстави для виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, колегія суддів також вважає неспроможними, оскільки позивачем заявлена позовна вимога не з підстав втрати у колишнього власника права на користування житловим приміщенням, і як наслідок припинення у відповідачів права сервітуту на жиле приміщення, а з підстав звернення позивачем в позасудовому порядку стягнення на предмет іпотеки, в результаті чого останній набув у власність спірну квартиру, обґрунтувавши підстави виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення вказаними обставинами та посиланнями на норми Закону України «Про іпотеку». Також колегія суддів вважає неспроможними доводи апеляційної скарги стосовно того, що ст. 109 ЖК УРСР регулює лише питання користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського фонду та не розповсюджуються на відносини щодо користування будинками приватного житлового фонду, а тому застосуванню підлягає лише глава 6 Житлового кодексу УРСР, оскільки норми що містяться в главі 2 та в главі 6 Житлового кодексу УРСР не суперечать, а доповнюють одна одну, і саме частинами 3, 4 ст. 109 ЖК УРСР врегульовано порядок виселення з жилих приміщень, в разі звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів визнає, що суд першої інстанції всебічно і повно з`ясував, обставини, що мають значення для справи і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 06 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 29 березня 2021 року. Головуючий - С.С. Ткачук Судді: В.І. Криворотенко О.І. Собина