Постанова 4818 № 642/6602/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Справа № 642/6602/20 Головуючий суддя І інстанції Грінчук О. П. Провадження № 22-ц/818/1831/21 Суддя доповідач Яцина В.Б. Категорія: Справи у спорах щодо реєстрації або обліку прав на майно П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 березня 2021 року м. Харків. Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яцини В.Б., суддів колегії Бурлака І.В., Хорошевського О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2020 року, постановлену у складі судді Грінчук О.П., по цивільній справі за позовною заявою керівника Харківської місцевої прокуратури № 1, діючого в інтересах держави в особі Харківської міської ради, до ОСОБА_1 , треті особи: державний реєстратор Харківської державної адміністрації Харківської області Радіонов Олександр Сергійович, державний реєстратор Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Зоткін Сергій Володимирович про визнання незаконним та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, В С Т А Н О В И В : Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2020 року повернуто позовну заяву керівника Харківської місцевої прокуратури №

1. В апеляційній скарзі керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 просить зазначену ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду. В обґрунтування скарги зазначено, що у даному випадку прокурор набув право на представництво та звернення до суду за захистом інтересів держави, оскільки відповідний суб`єкт владних повноважень, хоч і усвідомлював порушення інтересів держави та мав відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертався. Вказала, що земельна ділянка із розташованим на ній об`єктом нерухомого майна розташована в межах міста Харкова та не відноситься до земельних ділянок, зазначених у п.п. а, б пункту 4 вищезазначеного Закону, речові права третіх осіб на неї не зареєстровані, то відповідно до Закону вона є власністю територіальної громади міста Харкова. Послалась на те, що незаконні рішення державного реєстратора порушують встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, дотримання вимог містобудівного законодавства під час здійснення забудови земель населених пунктів. Зазначила, що відповідно до листа Департаменту територіального контролю Харківської міської ради від 03.08.2020 №12152/0/226-20 міською радою заходи цивільно-правового характеру не вживались. ОСОБА_1 суду було надано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить останню залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу без змін. Вказав, що у позовній заяві прокурора відсутні посилання на повідомлення Харківської міської ради про встановлення прокуратурою порушення вимог чинного законодавства. Послався на те, що з листа Департаменту територіального контролю Харківської міської ради від 03.08.2020 № 121528/226-20 не вбачається чи є порушення законодавства при здійсненні державної реєстрації. Вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що прокурором не обґрунтовано наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі Харківської міської ради, оскільки до матеріалів заяви не надано доказів щодо нездійснення або неналежним чином здійснення вказаними органами відповідних повноважень, віднесених до їх компетенції, притягнення винних осіб до відповідальності. Саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. Відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надійшло, що не перешкоджає розгляду справи за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, які передбачені у ч. 2 ст. 369 ЦПК України, з огляду на те, що позивачем подано апеляційну скаргу на ухвалу про повернення заяви позивачеві, оскарження якої передбачено п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПК України, без повідомленням учасників справи. Згідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідно до вказаних норм ЦПК України, вислухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. У статті 379 ЦПК України передбачено, що Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. У статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Судом встановлено, що керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 звернувся до суду з позовною заявою в інтересах держави в особі Харківської міської ради, в якій просить визнати незаконним та скасувати рішення № 38786023 державного реєстратора Харківської районної державної адміністрації Харківської області Радіонова Олександра Сергійовича від 12.12.2017 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано гаражний бокс № НОМЕР_1 літ. «А-1»; визнати незаконним та скасувати рішення № 48233378 державного реєстратора Печенізької районної державної реєстрації Харківської області Зоткіна Сергія Володимировича від 14.08.2019 про державну реєстрацію змін на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано гаражний бокс № НОМЕР_1 літ. «А-1». Підставою звернення до суду та позовні вимоги прокурора ґрунтуються на протиправності дій Державного реєстратора внаслідок прийняття рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вищевказане нежитлове приміщення, усупереч вимог законодавства. Зазначене незаконне рішення державного реєстратора порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, дотримання вимог містобудівного законодавства під час здійснення забудови земель населених пунктів. Вищевказане, на думку прокурора, є підставою для звернення до суду з позовом саме в інтересах держави в особі Харківської міської ради. У поданому позові, прокурор обґрунтував наявність «інтересів держави» протиправністю дій Державного реєстратора внаслідок прийняття рішення про державну реєстрацію права власності усупереч вимог законодавства, у тому числі п. 42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127. Крім того, прокурор зазначив, що Департамент територіального контролю Харківської міської ради заходи цивільно-правового характеру не вживав. Наведене на думку прокурора, вказує на необхідність прокурорського втручання з метою захисту інтересів держави в особі Харківської міської ради. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що всупереч вимогам закону, до позовної заяви не додані документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб в контексті вимог ч. 1 ст. 56 ЦПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру». Крім того, як вбачається з відповіді директора Департаменту територіального контролю ХМР, Департамент, в межах компетенції, повідомив, що Департамент не володіє інформацією щодо надання містобудівних умов та обмежень, що не підтверджує неналежне виконання ним своїх повноважень, що було би підставою звернення прокурора до суду в інтересах ХМР. Так, прокурором не обґрунтовано наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі Харківської міської ради, оскільки до матеріалів заяви не надано доказів щодо нездійснення або неналежним чином здійснення вказаними органами відповідних повноважень, віднесених до їх компетенції, притягнення винних осіб до відповідальності. Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками. У статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Згідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до п. 4 ч. 4 ст. 185 ЦПК України заява повертається у випадку, коли відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатись до суду в інтересах іншої особи. Згідно з ч. 4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. «Нездійснення захисту» має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17). Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Тобто здійснення «представництва інтересів держави» не потребує доказування, а доводити перед судом необхідно лише порядок та підстави участі у конкретній справі, що передбачено статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» та статтею 56 Цивільного процесуального кодексу України. Як свідчать матеріали справи, обґрунтовуючи підстави звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Харківської міської ради, прокурор зазначив, що протиправність дій Державного реєстратора внаслідок прийняття рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, усупереч вимог законодавства порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, дотримання вимог містобудівного законодавства під час здійснення забудови земель населених пунктів, що на думку прокурора є достатньою та обґрунтованою підставою для застосування правового механізму щодо захисту прав та інтересів територіальної громади прокурором. Згідно з частинами 1-3 статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Статтею 84 Земельного кодексу України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Згідно з частинами 1-2 статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребувати та отримати від нього матеріали та їх копії. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуванні порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», як це відбулося у даному випадку, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті. Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.12.2020 по справі № 127/10502/18. Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У даному випадку прокурор діяв відповідно до вказаної юридичної позиції Верховного Суду, яку суд апеляційної інстанції застосовує відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України. Наведене прокурором обґрунтування підстав звернення до суду з позовом в інтересах держави нічим не спростовано, оскільки спір стосується земельною ділянки, яка не перебуває у приватній власності, а тому відповідно до ст. 13 Конституції України є об`єктом права власності Українського народу, що свідчить про те, що прокурор звернувся до суду із захистом публічного, а отже державного інтересу. При цьому встановлення органу, який у даному спорі діє від імені українського народу за змістом ст. 2 ЦПК України є завданням суду при розгляду справи та ухваленні рішення по суті спору, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. З огляду на те, що суд порушив наведені норми цивільного процесуального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали, колегія суддів на підставі п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України задовольняє апеляційну скаргу, скасовує ухвалу суду першої інстанції та направляє справу до того ж суду для продовження розгляду. Керуючись п. 6 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 379, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 задовольнити. Ухвалу Ленінського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2020 року скасувати. Справу за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня проголошення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення виготовлений 24 березня 2021 року. Головуючий В.Б. Яцина. Судді колегії І.В. Бурлака. О.М. Хорошевський.