Постанова 4809 № 404/4882/19

ПОСТАНОВА Іменем України 18 березня 2021 року м. Кропивницький справа № 404/4882/19 провадження № 22-ц/4809/515/21 Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Мурашка С.І. (головуючий, суддя-доповідач), Голованя А. М., Карпенка О. Л. за участі секретаря - Тимошенко Т.О. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 03 листопада 2020 року у складі судді Варакіної Н.Б. і В С Т А Н О В И В: В липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , та просила визнати за нею право власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . Позовна заява мотивована тим, що 05.09.2005 син ОСОБА_1 - ОСОБА_2 оформив на себе квартиру АДРЕСА_1 . Для придбання квартири, ОСОБА_1 надала власні кошти у розмірі 7 000 дол США, іншу частину вартості квартири - 7 000 дол США було оплачено із кредитних коштів, що були надані АКІБ «Укрсиббанк» згідно кредитного договору №011-390/в-11 від 05.09.2005. Причиною через яку на відповідача було оформлено купівлю-продаж всієї квартири, а не частки пропорційно внесених коштів є те, що під час оформлення кредитного договору з`ясувалося, що згідно правил АКІБ «Укрсиббанк», позивач, як пенсіонерка не може бути співвласником нерухомого майна, яке потім буде передано в іпотеку. Таким чином, було прийняте рішення, що крім укладання договору іпотеки на квартиру, інший син ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на прохання матері виступить додатковим поручителем по кредиту, а саме нерухоме майно буде оформлене на відповідача і позивач буде мати можливість користуватися ним, як співвласник. Весь час погашення заборгованості за кредитним договором №011- 390/в-П від 05.09.2005 відбувалося в тому числі із участю ОСОБА_1 , із її платіжної картки. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 29.10.2005 перебували в шлюбі, який розірвано 04 березня 2016 року, На розгляді Кіровського районного суду м. Кіровограда перебуває справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на квартиру, поділу спільно набутого майна, визнання факту спільного проживання подружжя із жовтня 2003 року по день укладення шлюбу - 29 жовтня 2005 року. В зв`язку із тим, що ОСОБА_3 подала позов про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 та поділу спільно набутого майна, позивач вважає, що її права, як особи, яка надала відповідачу власні кошти на придбання нерухомого майна порушено і вимушена звернутися за їх захистом до суду. Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 03 листопада 2020 року в задоволенні позовних вимог відмолено. Рішення суду мотивоване тим, що будь-яких доказів на підтвердження викладених у позові обставин позивач не надала. Враховуючи те, що спірна квартира є предметом розгляду іншої цивільної справи, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на неї та її поділ, суд першої інстанції прийшов до висновку, що визнання відповідачем позову порушує права, свободи та інтереси іншої особи, а саме ОСОБА_3 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 03 листопада 2020 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції винесено з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, внаслідок чого висновки суду не відповідають фактичним обставинами справи, а рішення є необґрунтованим, незаконним та ухваленим за неповним з`ясуванням фактичних обставин справи, неправильним застосуванням та тлумаченням закону. Судом першої інстанції винесено рішення на підставі припущень, що недопустимо, адже більша частина мотивувальної частини оскаржуваного рішення побудована на матеріалах іншої справи № 404/3777/16-ц, які фактично і в повному обсязі не досліджувались та не витребовувалися судом при слуханні справи № 404/4882/19. Суд першої інстанції у мотивувальній частині зазначив, що відповідач надав до суду відзив, в якому позов визнав у повному обсязі, був особисто присутній у судовому засіданні, де свою позицію підтримав, проте суд першої інстанції не врахував даного факту і у позові відмовив, що є порушенням ст. ст. 200, 206 ЦПК. В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не зазначив, чим протирічить закону чи правам третіх осіб визнання позову відповідачем, не виніс стосовно цього відповідної ухвали про відмову у визнанні позовної заяви, як це передбачено ч. 4 ст. 206 ЦПК України, таким чином фактично замінивши позицією третьої особи позицію відповідача, чим порушив права сторін у процесі. Посилання суду першої інстанції на норми щодо змагальності та неналежності доказів не можна вважати доречними в ситуації, коли обставини позову і його зміст визнаються сторонами. Суд фактично знехтував правом позивача на захист свого права власності, яке оспорювалось третьою особою у справі № 404/3777/16-ц, проте не було реалізовано нею у вигляді зустрічного позову під час пред`явлення його до відповідача під час розгляду справи № 404/4882/19, про розгляд якої вона знала і була залучена у справу в якості третьої особи без самостійних вимог, давала письмові пояснення, отже не скористалася своїм правом на захист нібито існуючого права. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду оскарженого судового рішення. В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_5 , відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат Майнард Н. О. підтримали доводи апеляційної скарги. ОСОБА_3 в судове засідання апеляційного суду не з`явилась про дату, час і місце розгляду справи повідомлялась належним чином. Відповідно до положень частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Оскільки третя особа про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином, суд вирішив розглянути справу без її участі, що відповідає положенням статті 372 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у встановлених статтею 367 ЦПК України межах, суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 05.09.2005 продавець ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 передали у власність покупцю ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (а. с.7-9). Згідно кредитного договору АКІБ «Укрсиббанк» № 011-390/в-11 від 05.09.2005 банк надав ОСОБА_2 кредит в розмірі 7 000 доларів США (а. с.10-12). Згідно Договору поруки № 011-390/В-Н-П від 05.09.2005, ОСОБА_4 виступив додатковим поручителем по кредиту. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Способом захисту цивільного права та інтересу може бути визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною 1 статті 329 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. За змістом частини першої статті 389 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. На підставі пункту 1 частини другої статті 49 ЦПК України відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу. Визнання позову відповідачем - це одностороннє волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову повністю або частково є проявом принципів диспозитивності і змагальності. Частиною шостою статті 263 ЦПК України передбачено, що якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу. Частиною 4 статті 206 ЦПК України визначено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Зазначена норма встановлює обов`язок суду перевірити чи не суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб визнання позову відповідачем. З аналізу вказаної норми, суд приходить до висновку, що визнання відповідачем позову не може бути безумовною підставою задоволення позову, у випадку якщо воно суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Таким чином, суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні. Вказана правова позиція зазначена в постановах Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 588/1311/17 та від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16. Матеріалами справи підтверджується, що згідно договору купівлі-продажу від 05.09.2005 продавець ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 передали у власність покупцю ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (а. с.7-9). Згідно кредитного договору АКІБ «Укрсиббанк» № 011-390/в-11 від 05.09.2005 банк надав ОСОБА_2 кредит в розмірі 7 000 доларів США (а. с.10-12). Згідно Договору поруки № 011-390/В-Н-П від 05.09.2005, ОСОБА_4 виступив додатковим поручителем по кредиту (а. с. 13). В провадженні Кіровського районного суд м. Кіровограда знаходиться справа № 404/3777/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 їх з відповідачем спільною сумісною власністю, розділивши вищевказаний об`єкт нерухомості та визнавши за нею право власності на 2 / 3 частини, а за відповідачем на 1 / 3 частини вищевказаної квартири, а також встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з жовтня 2003 року по 29 жовтня 2005 року (а. с. 15-22). Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач для придбання спірної квартири надавала відповідачу кошти в розмірі 7 000 доларів США, а також здійснювала погашення кредиту ОСОБА_2 , матеріали справи не містять. З огляду на викладене, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що будь-яких доказів на підтвердження викладених у позові обставин ОСОБА_1 не надала. В даному випадку визнання позову ОСОБА_9 порушує права, свободи та інтереси третьої особи у справі - ОСОБА_3 , оскільки, спірна квартира АДРЕСА_1 є предметом розгляду цивільної справи № 404/3777/16-ц, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності, її поділ, а також встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Більш того, судом встановлено, що ОСОБА_3 при розгляді справи судом першої інстанції не подавала до суду заяв про визнання позову ОСОБА_1 , а навпаки в наданих до суду письмових поясненнях просила відмовити в задоволенні позовних вимог (а. с. 66-67). Таким чином, суд першої інстанції, з урахуванням наявних у матеріалах справи доказів, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Не заслуговують на увагу суду доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не виніс відповідної ухвали про відмову у визнанні позовної заяви, як це передбачено ч. 4 ст. 206 ЦПК України, через те, що хоча при відмові в позові суд першої інстанції відповідних процесуальних дій щодо заяви відповідача про визнання позову не вчинив, про те це не вплинуло на прийняття правильного по суті та законного рішення. Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції винесено рішення на підставі припущень, спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, на підставі яких судом винесене законне та обґрунтоване рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINANDOTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки суд першої інстанції ухвалив в судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 374,375,376,381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 03 листопада 2020 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 23.03.2021. Головуючий суддя С. І. Мурашко Судді А. М. Головань О. Л. Карпенко