Постанова 4811 № 450/2010/20

Справа № 450/2010/20 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є. Провадження № 22-ц/811/3714/20 Доповідач в 2-й інстанції: Мельничук О. Я. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2021 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мельничук О.Я., суддів: Крайник Н.П., Ванівського О.М., без участі сторін, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,- В С Т А Н О В И В : В червні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідачки на свою користь 68303 грн. грошового зобов`язання, 4951 грн. 97 коп. 3 % річних, 9954 грн. 87 коп. інфляційних втрат, а також суму сплаченого судового збору у розмірі 840 грн. 80 коп. Мотивував свої вимоги тим, що в період з 2015 року по жовтень 2017 року відповідачка шляхом обману та зловживання його довірою протиправно заволоділа належними йому грошовими коштами у розмірі 68303 грн. На підставі цього ОСОБА_2 написала 10 листопада 2017 року розписку, відповідно до якої зобов`язалась повернути згадані грошові кошти у строк до 31 січня 2018 року, однак станом на 30 червня 2020 року свої зобов`язання вона не виконала. Враховуючи наведене, вважає, що крім тіла боргу з відповідачки слід також стягнути інфляційні втрати та 3 % річних відповідно до ст. 625 ЦК України. З огляду на вказане, просить позовні вимоги задовольнити. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 листопада 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 . Вважає його незаконним, необгрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права. Звертає увагу, що йому не своєчасно було роз`яснено право на професійну правничу допомогу, а також, що суд безпідставно не ухвалив заочне рішення і не зазначив в резолютивній частині відомості передбачені п.4 ч.5 ст. 256 ЦПК України. Також вважає, що суд своїм рішенням фактично вийшов за межі позовних вимог, оскільки допустив сумніви в написанні розписики ОСОБА_2 та її ймовірну відповідальність згідно КЗпП України. Стверджує, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 визнали загальну суму боргу в розмірі 136606 грн. та зобов`язались її повернути, в зв`язку з чим написали боргові розписки на суми по 68303 грн. Зазначає, що ОСОБА_2 визнала борг та зобов`язалася повернути грошові кошти в розмірі 68303 грн. до 31.01.2018. В апеляційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 листопада 2020 року та ухвалити нове, яким позов задоволити. Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Відповідно до вимог ч.13 ст.7 та ч.1 ст.369 ЦПК України, справу розглянуто апеляційним судом без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження. Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. У частині п`ятій статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 11 березня 2021 року, є дата складення повного судового рішення 22 березня 2021 року. 11 березня 2021 року від ОСОБА_4 , представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з наявність у ОСОБА_1 підозри на захворювання на короновірусну інфекцію та наявність у нього бажання бути присутнім «в даній справі», однак таке клопотання не підлягає до задоволення, оскільки розгляд даної справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників, з клопотанням про проведення розгляду справи з повідомленням учасників справи жодна з сторін до суду не зверталася. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 до задоволення не підлягає із наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд виходив з тих обставин, що доводи позовної заяви не знайшли свого підтвердження. З такими висновками колегія суддів погоджується з наступних обставин. Судом встановлено, що 10 листопада 2017 року ймовірно ОСОБА_2 складено документ з заголовком «Розписка», відповідно до змісту якого вона згідна з сумою нестачі у розмірі 68303 грн. в магазині приватного підприємця ОСОБА_1 і зобов`язалась повернути вищезгадану суму в термін до 31 січня 2018 року. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд першої інстанції доречно звернув увагу, що суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Правова позиція з цього приводу викладена у Постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року справа № 309/3458/14-ц. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Колегія суддів вважає, що вказана вище розписка складена у зв`язку з наявністю між сторонами правовідносин, пов`язаних з трудовими, оскільки заборгованість виникла у зв`язку з недостачею. Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За ч.ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Вимогами п.п. 1, 5 ч. 1 ст. 134 КЗпП України передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей та коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. При цьому для встановлення істини у такому спорі важливо визначити сам факт існування недостачі, на підставі чого та яким чином вона виникла, чи ОСОБА_2 перебувала у трудових або будь-яких інших соціально-економічних відносинах з ОСОБА_1 , чи була вона відповідальною за виникнення такої недостачі, а також чи несла вона повну матеріальну відповідальність у згаданому випадку. Однак позивачем ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не надано жодних доказів, які б підтверджували згадані вище обставини, що підставно схилило суд першої інстанції до висновку про нікчемність зобов`язання, наявного між сторонами і підтвердженого згаданою розпискою. За ч. 4 ст. 213 ЦК України якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України. Аналіз змісту розписки свідчить, що правила, встановленні ст. 213 ЦК України, не дозволяють визначити в повному обсязі зміст правовідносин. Оскільки ці правила не дають можливості визначити справжній зміст правочину, що склався між сторонами, суд першої інстанції правильно застосував тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які не були індивідуально узгоджені (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір під переважним впливом однієї зі сторін (under the dominant influence of the party). Аналогічну позицію виклав Верховний Суд у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц. Враховуючи те, що розписка, як документ, що посвідчує наявність зобов`язання, складається боржником на користь кредитора, її зміст повинен тлумачитися проти кредитора, як особи, потенційно зацікавленої в отриманні корисних результатів від правочину. Суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що у вказаній розписці не зазначено, кому саме ОСОБА_2 зобов`язалася повернути грошові кошти у сумі 68303 грн., на погоджено в розписці порядок повернення грошових коштів. Більше того, зміст розписки при визначенні розміру зобов`язання відсилає до суми нестачі, дійсний розмір якої, як вбачається з наявних матеріалів, невідомий. Вказані обставини свідчать про неможливість встановлення дійсних фактів складення розписки та виникнення ситуації, що стала причиною її складення, що, в свою чергу, не дозволяє суду прийти до висновку про можливість задовольнити позовні вимоги. Доводи ж апеляційної скарги про те, що така заборгованість виникла в ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 у зв`язку з недостачею в магазині приватного підприємця ОСОБА_1 на загальну суму 136606 грн., яка була розділена порівно між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не підтверджено жодними належними і допустимими доказами. Суд доречно звернув увагу, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 29 липня 2020 року у справі № 450/951/20 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість у розмірі 81119 грн. 48 коп., що включає в себе 68303 грн. основного зобов`язання, 4098 грн. 18 коп. 3 % річних, 8718 грн. 30 коп. інфляційних втрат. Зі змісту судового рішення вбачається, що основне зобов`язання у розмірі 68303 грн. є недостачею. Розмір такої та зобов`язання ОСОБА_3 щодо сплати підтверджуються виключно розпискою, написаною ОСОБА_3 . З пояснень представник позивача даних в суді першої інстанції встановлено, що заборгованість, стягнута у вказаній вище справі, виникла у зв`язку з тою самою недостачею, що і у ОСОБА_2 . Під час розгляду даної справи позивачем не доведено правову приводу виникнення заборгованості в магазині приватного підприємця ОСОБА_1 в сумі 68303 грн. з якою ймовірно ОСОБА_2 , погодилася та зобов`язалася повернути вищезгадану суму без зазначення особи якій вона таку суму буде повертати. Суд першої інстанції правильно звернув увагу, що зі змісту мотивів, викладених у позовній заяві, можна прийти до висновку, що ОСОБА_2 заволоділа грошовими коштами позивача шляхом обману та зловживання довірою, що є кримінальною категорією. Так, об`єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. За таких обставин, позивач мав звернутися до правоохоронних органів з заявою про вчинення кримінального правопорушення, що дозволило би в подальшому в рамках кримінального провадження встановити всі обставини події, що сталася та, відповідно, відшкодувати шкоду, завдану злочином. Стороною позивача не заявлялося клопотань про проведення експертизи для визначення дійсного змісту правочину, а так само і будь-яких інших клопотань, що стосуються предмету доказування у даній справі. З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про недоведеність заявленого позову та відсутність підстав для їх задоволення. Згідно норм ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 жодним чином висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 листопада 2020 року залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 листопада 2020 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 22 березня 2021 року. Головуючий: О.Я. Мельничук Судді: О.М. Ванівський Н.П. Крайник