Постанова 4802 № 159/2410/19

Справа № 159/2410/19 Головуючий у 1 інстанції: Лесик В. О. Провадження № 22-ц/802/277/21 Категорія: 12 Доповідач: Карпук А. К. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 березня 2021 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Карпук А.К. суддів Здрилюк О.І., Осіпука В.В., секретар Опейда В. О. з участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Волинській області, виконавчий комітет Ковельської міської ради про знесення самочинного будівництва за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року,- В С Т А Н О В И В: У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва покликаючись на такі обставини. На праві власності йому належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджено Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Він є також власником земельної ділянки, на якій розташоване вказане нерухоме майно. Власником суміжної квартири АДРЕСА_2 є відповідач, що підтверджено інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. На початку 2018 року відповідач розпочала самовільну реконструкцію своєї частини будинку шляхом часткової добудови з використанням елементів спільної частини будинку. Вказане будівництво з ним погоджено не було. Проведення таких робіт, їх завершення негативно відобразилось на його частині будинку. Унаслідок самочинного будівництва було майже повністю обмежено попадання природного світла у вікно однієї з його кімнат. Це підтверджується Протоколом дослідження освітленості робочого місця від 06.08.2018 у відповідності з яким рівень у розрахунковій точці робочої поверхні природного освітлення не відповідає вимогам нормативів. Самочинне будівництво проведено з порушенням усіх чинним будівельних норм та стандартів, зокрема, не дотриманні відстані між конструктивними елементами будівель. На неодноразові звернення позивача до контролюючих органів у відповідь надходили листи про неможливість здійснення перевірки з причини відсутності забудовника. Із листів ДАБІ та виконкому Ковельської міської ради слідує, що відповідач не звертався за отриманням дозволу на будівництво, а виконком константував, що відповідач здійснює самочинну добудову до квартири. Просив суд зобов`язати ОСОБА_3 за власний рахунок знести частину самочинного будівництва (реконструйовану частину) квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2020 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про знесення частини самочинного будівництва (реконструйовану частину) квартири АДРЕСА_2 . Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу в розмірі 4000 грн. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог. Зазначає, що висновки суду про наявність підстав для відмови у задоволенні позову не грунтуються на матеріалах справи, є безпідставними та такими, що суперечать нормам матеріального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачем доведено обґрунтованість позову, прибудова здійснена відповідачем, є самочинною і порушує його права. Вважає, що норми статті 376 ЦК України, у випадку доведеності порушення прав особи, яка звертається за захистом порушеного права, при підтвердженні відсутності належного дозволу на будівництво, відсутності належним чином затвердженого проекту та допущення під час будівництва істотних порушень будівельних норм і правил, не ставить в пряму залежність можливість знесення об`єкта самочинного будівництва в залежність від можливості його перебудови. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначає, що вона з 20.07.2016 є власником квартири АДРЕСА_2 , а також власником земельної ділянки площею 0,0323 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку. ОСОБА_1 став власником нерухомого майна у за договором дарування від 24.12.2015. До цього попереднім власником була ОСОБА_4 і саме з нею у 2014 році за взаємною згодою мали намір провести реконструкцію житлового будинку під двохквартирний, що підтверджено виготовленим у 2014 році проектом (архітектурна частина) на забудову земельної ділянки. Проте в подальшому ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) відмовилась від такої реконструкції, в зв`язку з розірванням шлюбу. Реконструкцію своєї частини квартири відповідач провела з дозволу попереднього власника квартири. На даний час добудова не прийнята в експлуатацію, оскільки проти цього заперечує позивач. Вважає, що її будівля жодним чином не затіняє кімнату позивача і ця обставина не може бути визнана достатньою для знесення добудови. Треті особи не скористалися своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 24.12.2015 є власником об`єкта житлової нерухомості-квартири АДРЕСА_1 (Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №50740455 від 24.12.2015). На праві власності йому належить земельна ділянка площею 0,0453 га, кадастровий номер 0710400000:21:005:0030. Відповідач ОСОБА_8 є власником квартири АДРЕСА_2 з 08.05.2015 року та земельної ділянки площею 0.0323 га з кадастровим номером 0710400000:21:005:0010 (Відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно). З матеріалів проведеної у справі комісійної судової будівельно-технічної експертизи (висновок експерта від 12.05.2020 №8801, Том І а. с. 151-158) вбачається, що на межі між земельними ділянками власників ОСОБА_9 та ОСОБА_1 влаштована огорожа з металопрофільних листів. Без відступу від огорожі на земельній ділянці власника ОСОБА_10 розташована прибудова до квартири АДРЕСА_2 . В результаті зведення добудови до квартири АДРЕСА_4 в просторі між стіною добудови, частиною зовнішньої стіни приміщення коридору 1-1 та частиною зовнішньої стіни приміщення кімнати 2-4 квартири АДРЕСА_5 утворилась ніша з обмеженим освітленням та підвищеною вологістю, наявними слідами замокання стін внаслідок відсутності системи водовідведення дощових вод з покрівлі прибудови. Будівництво прибудови квартири АДРЕСА_4 власником ОСОБА_9 на межі з суміжною земельною ділянкою власника ОСОБА_1 здійснено без отримання вихідних даних, містобудівних вимог та розроблення проектної документації з порушенням вимог п. 3.25* ДБН 360-92* «Містобудування. Планування та забудова міських і сільських поселень» без забезпечення нормативної відстані до межі сусідньої ділянки від найбільш виступаючої конструкції стіни, що становить не менше 1,0м. При цьому не було також забезпечено влаштування необхідних інженерно-технічних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівлі прибудови Судовими експертами зроблено висновок, що для приведення перебудови квартири АДРЕСА_2 до відповідності державним будівельним нормам та іншим нормативним актам в галузі будівництва необхідно забезпечити нормативну відстань не менше 1,0 м до межі земельної ділянки та забезпечення заходів стікання атмосферних опадів, що неможливо без демонтажу частини (коридору 1-6) прибудови. Проект на прибудову має бути розроблений ліцензованою проектною організацією згідно вихідних даних та містобудівних умов, з дотриманням вимог діючих будівельних норм та правил. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому приписами статті 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Із дослідженого висновку комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 12.05.2020 №8801 встановлено, що прибудова до кв. №1 збудована без отримання вихідних даних, містобудівних вимог, розроблення проектної документації та без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт, а також з порушенням вимог п. 3.25* ДБН 360-92* «Містобудування. Планування та забудова міських і сільських поселень», а тому спірний об`єкт є самочинним будівництвом. З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом. Отже, за змістом статті 376 ЦК України, вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України, статті 4 ЦПК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14, а також неодноразово була підтримана Верховним Судом, зокрема у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц (провадження № 61-663св18), від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15-ц (провадження № 61-30914св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 685/1537/17-ц (провадження № 61-13076св19), від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц (провадження № 61-40353св18). Збудований об`єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об`єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення. Відповідно до положень ст. 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво. Розглядаючи позови про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості відповідно до вимог статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об`єкта та чи відмовляється ця особа від такої перебудови. У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. Європейській суд з прав людини у справі «Іванова і Черкезов проти Болгарії» (Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria, скарга № 46577/15) роз`яснив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 лютого 2021 року у справа № 320/5083/17 (провадження № 61-4493св20). Відповідно до положень ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У контексті недоведеності наявності суспільного інтересу у знесенні самочинного будівництва слід також зазначити, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що відповідачу був виданий припис про перебудову, реконструкцію або знесення прибудови до квартири АДРЕСА_4 , але вона відмовились його виконати; що перебудова (перенесення) такої споруди неможливі. Встановивши, що здійснена відповідачем прибудова до квартири АДРЕСА_4 проведена без відповідних дозвільних документів та з порушенням вимог п. 3.25* ДБН 360-92*, суд першої інстанції враховуючи, що добудова проведена на земельній ділянці, яка відведена для цієї мети та належить відповідачу ОСОБА_9 , остання не отримувала вимог контролюючих органів про перебудову самочинного будівництва, яка є можливою, виходячи з досліджених матеріалів справи, тобто усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги про знесення є передчасними, а тому до задоволення не підлягають. Посилання позивача у апеляційній скарзі на те, що відповідачем проведено будівництво з порушенням будівельних норм і правил, а суд першої інстанції не відновив його порушеного права, не може слугувати підставою для задоволення апеляційної скарги, оскільки суд першої інстанцій обргунтував рішення тим, що не було використано всі передбачені законодавством заходи про усунення вказаного порушення, а знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли неможливо здійснити перебудову, реконструкцію. Подана до апеляційного суду декларація про готовість об`єкта до експлуатації від 20.01.2015 та технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_5 не спростовують висновків суду про недоведеність позивачем обставин щодо наявності правових підстав для застосування крайнього заходу - знесення самочинного будівництва. В апеляційній скарзі позивач оскаржив рішення суду першої інстанції в повному обсязі. Відповідно до п. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про законність рішення суду та про відмову у задоволенні апеляційної скарг, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не встановлено. Керуючись статтями 367, 368, 375, 382-384, 389-390 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року в даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту даної постанови. Головуючий Судді: