Постанова 4801 № 127/16853/20

Справа № 127/16853/20 Провадження № 22-ц/801/478/2021 Категорія: 10 Головуючий у суді 1-ї інстанції Антонюк В. В. Доповідач:Сало Т. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2021 рокуСправа № 127/16853/20м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів Ковальчука О.В., Якименко М.М., секретар Ліннік Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 грудня 2020 року, ухвалене суддею Антонюком В.В. в м. Вінниці, повне рішення складено 24 грудня 2020 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на майно, встановив: У серпні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив: - визнати житловий будинок з мансардою під номером АДРЕСА_1 , придбаний під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 на її ім`я таким, що належить в цілому йому на праві особистої приватної власності; - визнати земельну ділянку, площею 0,0243 га, кадастровий номер 0510100000:02:048:0400, цільове призначення для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , придбану під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 на її ім`я такою, що належить в цілому йому на праві особистої приватної власності. Позовні вимоги мотивовані тим, що 27.08.2016 сторони зареєстрували шлюб. Після реєстрації шлюбу і до 2018 року вони проживали на території Королівства Швеції у будинку, який належав позивачу на праві особистої приватної власності. В подальшому він, відвідавши декілька раз Україну, вирішив продати особистий будинок в Королівстві Швеції та придбати житло в Україні. З цією метою він 09.10.2019 оформив договір купівлі-продажу будинку, що знаходився в Швеції за ціною продажу 320 000 доларів США. Оскільки він був вимушений залишитися на деякий час в Швеції, тому домовився з відповідачкою, що вона допоможе йому з вибором будинку та з процедурою оформлення договору купівлі-продажу будинку, який він бажав придбати на своє ім`я. Допомога відповідачки йому була потрібна, так як він не володіє українською мовою, і в подальшому, довіряючи їй, почав перераховувати на її ім`я грошові кошти. У період з 29.10.2019 по 28.02.2020 він перерахував на ім`я ОСОБА_1 кошти в сумі 3 422 437,06 грн. Приїхавши весною 2020 року в Україну, він дізнався, що відповідачка 29.11.2019 придбала на своє ім`я земельну ділянку та житловий будинок за загальною ціною 918 800,00 грн. ОСОБА_1 ввела в оману нотаріуса, не повідомивши його про те, що вона перебуває у шлюбі та, що кошти, за які здійснювалася купівля спірного нерухомого майна, є особистими коштами позивача, які отримані від продажу будинку в Королівстві Швеція. Сам по собі факт придбання спірного будинку та земельної ділянки в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю позивача, так як майно придбане за його особисті кошти. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 16 грудня 2020 року позов задоволено. Визнано житловий будинок з мансардою під номером АДРЕСА_1 , придбаний під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 на її ім`я таким, що належить в цілому ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. Визнано земельну ділянку, площею 0,0243 га., кадастровий номер 0510100000:02:048:0400, цільове призначення для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , придбану під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 на її ім`я такою, що належить в цілому ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. Вирішено питання судових витрат. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скарга мотивована тим, що суд вийшов за межі позовних вимог, дійшовши висновку та встановивши факт відсутності подружніх стосунків між сторонами, однак, позивачем не ставилася така вимога; судом залишено поза увагою, що надані позивачем докази не містять апостилю, а отже є неналежними доказами; грошові кошти, які перераховував позивач на її рахунок протягом жовтня 2019 року по лютий 2020 року, та на які посилається позивач та суд, перераховувалися з призначенням платежу «сімейна підтримка»; суд прийшов до хибного висновку про придбання будинку за кошти позивача, оскільки продаж останнім будинку в Швеції не збігається у часі із придбанням нею будинку в Україні, а також не збігається валюта перерахування їй коштів з валютою придбання будинку; суд поклав обов`язок доказування на відповідача щодо фінансової спроможності відповідача придбати будинок; обставини справи свідчать про придбання майна за рахунок спільного внеску сторонами в придбання будинку. У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна не підлягає задоволенню з наступних підстав. Встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 27 серпня 2016 року в м.Карлскуга в Королівстві Швеція зареєстрували шлюб (а.с.17). Відповідно до ст. 58 Закону України «Про міжнародне приватне право», шлюб між громадянином України та іноземцем, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. До 2018 року сторони проживали на території Королівства Швеції у будинку, який належав ОСОБА_2 , за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується Довідкою про персональні дані від 30.03.2020 (а.с.20). Вказані обставини не заперечувалися сторонами. 29.11.2019 ОСОБА_1 придбала житловий будинок з мансардою під номером АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Павліченко Г.В. та зареєстрований в реєстрі за №1830. Продаж вчинено за 568 800 гривень. Також, 29.11.2019 ОСОБА_1 придбала земельну ділянку площею 0,0243 га, кадастровий номер 0510100000:02:048:0400, цільове призначення для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що підтверджується договором купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Павліченко Г.В. та зареєстрований в реєстрі за №1831. Продаж вчинено за 350 000 гривень. У п. 5.3 договору купівлі-продажу будинку та в п. 5.2 договору купівлі-продажу земельної ділянки зазначено, що покупець довів до відома продавця, що в шлюбі не перебуває; грошові кошти, що витрачаються на придбання майна, не є спільною сумісною власністю, і осіб, які б могли поставити питання про визнання права власності на предмет договору, у тому числі відповідно до ст.65, 74 і 97 СК України немає (а.с.16-18, 23-25). Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_2 просив визнати житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , які придбані 29.11.2019 ОСОБА_1 на її ім`я такими, що належать в цілому йому на праві особистої приватної власності, мотивуючи таку позицію тим, що спірне нерухоме майно, хоча і придбане у шлюбі, однак за його особисті кошти. Так, відповідно до наданого ОСОБА_2 витягу Шведського агентства нерухомості від 22.05.2019, він згідно акту на право власності від 04.01.1989 був власником будинку за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.32). Вказаний будинок відчужений ОСОБА_2 відповідно до договору від 09.10.2019 за ціною 3 200 000 шведських крон. Внаслідок продажу зазначеного будинку, ОСОБА_2 15.10.2019 отримав завдаток у сумі 320 000 шведських крон. Після сплати послуг брокера, заборгованостей та відсотків за кредитом, залишкова сума до виплати позивачеві станом на 27.02.2020 склала 1 137 797 шведських крон (а.с.36). Із наданої ОСОБА_2 виписки з банківського рахунку слідує, що останній через систему грошових переказів «TransferGo Ltd», з 29.10.2019 по 22.11.2019 перерахував на рахунок ОСОБА_1 кошти в загальній сумі: 2 603,56 євро та 78 265,62 доларів США, що згідно курсу НБУ на момент переказу коштів складало 1 964 697,63 грн (а.с.38). Період та суми платежів, які вказані в даній виписці, збігаються із наданими ОСОБА_1 виписками по її картках/рахунках в АТ КБ «Приватбанк». Із даних виписок вбачається, що вказані вище суми були зараховані на рахунки ОСОБА_1 . Відповідно до ч. 1 ст. 73 Закону України «Про міжнародне приватне право», іноземці мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Частиною першою ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У ст. 60 СК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. У п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України зазначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, врахувавши вказані вище норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок та земельна ділянка набуті ОСОБА_1 хоч і під час шлюбу із ОСОБА_2 , однак за особисті кошти останнього. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що додані позивачем до позовної заяви копії доказів офіційних документів, виданих на території Королівства Швеція (банківські виписки, виписки про право власності, про вчиненні правочини купівлі-продажу майна, довідка про реєстрацію місця проживання на території Королівства Швеція) є неналежними доказами та не могли бути взяті судом першої інстанції до уваги, оскільки такі документи, всупереч вимогам Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05.10.1961, яка набрала чинності для України 22.12.2003, не містять апостилю. Так, у ч. 2 ст. 95 ЦПК України зазначено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Відповідно до ч. 8 ст. 95 ЦПК України, іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи визнаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. У ст. 1 вищезгаданої Конвенції зазначено, що ця Конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави. Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів. Конвенція не поширюється: a) на документи, складені дипломатичними або консульськими агентами; b) на адміністративні документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений (ст. 3 Конвенції). Із вказаних положень слідує, що апостиль проставляють на офіційних документах, що потребують легалізації, з метою набуття юридичної сили на території країни, яка ратифікувала Конвенцію. З-поміж наданих позивачем документів до таких можна віднести свідоцтво про шлюб та довідку про персональні дані. Однак, за обставин даної справи, ОСОБА_1 ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі не заперечувала тих обставин, які зазначені у вказаних документах (зокрема, щодо укладення та перебування у шлюбі з позивачем, щодо проживання на території Королівства Швеції до 2018 року за адресою позивача, щодо факту та періоду продажу позивачем належного йому будинку, щодо перерахування позивачем на її рахунок коштів). Переклад доданих позивачем до позовної заяви документів з шведської мови на українську мову нотаріально засвідчений. Таким чином, підстав не брати до уваги вказані документи в суду першої інстанції не було. Безпідставним є посилання апелянта на ту обставину, що основний договір купівлі-продажу будинку в Швеції був укладений 27.02.2020, а договір купівлі-продажу спірного майна на території України укладений 29.11.2019, оскільки, по-перше, як слідує із документів Шведського агентства нерухомості, договір купівлі-продажу позивачем укладено 09.10.2019 та 15.10.2019 за вказаним договором ОСОБА_2 сплачено завдаток в розмірі 320 000 шведських крон, по-друге, як встановлено судом та не заперечувалося ОСОБА_1 , з 29.10.2019 (після отримання позивачем завдатку) по 22.11.2019 (укладення відповідачем договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки) позивач перерахував на рахунок відповідачки кошти в загальній сумі 2 603,56 євро та 78 265,62 доларів США. З виписок по надходженням по картці ОСОБА_1 за період з 29.10.2019 по 22.11.2019 (валюта рахунку EUR) слідує, що за вказаний період усього надходжень на загальну суму 2 703,06 EUR (в тому числі від ОСОБА_2 надійшло 2 603,56 EUR), баланс на кінець періоду 78,60 EUR (а.с.81). За період з 01.11.2019 по 30.11.2019 (валюта рахунку USD) слідує, що за вказаний період усього надходжень на загальну суму 79 408,85 USD (в тому числі від ОСОБА_2 79296,50 USD), баланс на кінець періоду становив 775,84 USD (а.с.79). Тобто, отриманні від позивача кошти на момент придбання нерухомого майна були зняті ОСОБА_1 з розрахункового рахунку. Та обставина, що кошти перераховувалися з призначенням платежу «Сімейна підтримка», не свідчить про неможливість віднесення таких коштів до особистих коштів позивача. Дійсно, як зазначає в апеляційній скарзі ОСОБА_1 та підтверджується наданою нею випискою по рахунку, позивач перераховував їй кошти ще з грудня 2017 року, однак, сума коштів, яка надходила щомісячно, була значно меншою, ніж така, яка надійшла за період після укладення позивачем договору купівлі-продажу будинку в Швеції та до моменту укладення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна в Україні. Колегія суддів погоджується, що певна частина коштів йшла на потреби сім`ї, однак, враховуючи суми надходжень, ОСОБА_1 не пояснила, на які саме потреби та яка саме сума коштів щомісячно нею витрачалася. Не заслуговують на увагу твердження апелянта про те, що будинок позивачем в Швеції продавався в шведських кронах, що не відповідає валюті перерахування їй коштів та валюті придбання будинку, оскільки кошти перераховувалися у валюті карткового рахунку (EUR та USD), а відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України, грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Не беруться до уваги колегією суддів посилання апелянта на те, що більша частина коштів від отримання завдатку позивачем витрачена на сплату податків та іпотек, оскільки не зважаючи на зазначене факт надходження коштів від позивача на рахунок позивача (29.10.2019 502,92 EUR, 11.11.2019 1000,4 EUR, 12.11.2019 48,54 USD, 14.11.2019 20 206 USD, 18.11.2019 9815,04 USD, 18.11.2019 9816 USD, 18.11.2019 9815,04 USD, 18.11.2019 9815,04 USD, 18.11.2019 6747,84 USD, 22.11.2019 1100,24 EUR, 22.11.2019 6001,35 USD, 22.11.2019 6000,77 USD) знайшов своє підтвердження. Безпідставним є твердження апелянта про встановлення судом першої інстанції факту відсутності подружніх стосунків між сторонами, та, як наслідок, вихід за межі позовних вимог, оскільки суд лише надав оцінку обставинам справи, викладеним відповідачем у відзиві на позов, та наданим відповідачем поясненням. Крім того, резолютивна частина рішення не містить такого висновку суду по суті розглянутих позовних вимог. Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції поклав обов`язок доказування на відповідача щодо фінансової спроможності придбання будинку колегія суддів вважає хибним, оскільки в даному випадку суд прийшов до висновку про доведеність позивачем факту придбання майна за його особисті кошти. Що стосується відповідача, то суд лише надав аналіз наданій відповідачем виписці по рахунку з приводу її фінансової спроможності щодо придбання нерухомого майна. Хоча обов`язок спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, і покладається на позивача, проте суд має враховувати фінансовий стан як позивача, так і відповідача. Апелянт, зазначаючи, що судом першої інстанції відхиленою як доказ виписки із банківських рахунків відповідача, не спростовує висновків суду в цій частині, та не зазначає, яким саме поясненням відповідача судом не надано належної оцінки. Крім того, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі також посилається на те, що судом першої інстанції не взято до уваги роздруківки переписки між сторонами у соціальній мережі «Вайбер», яка спростовує позицію позивача, однак, не зазначає, в якій саме частині та які саме зазначені там обставини повинні були бути взяті до уваги, і навпаки, з переписки в соціальній мережі «Вайбер» між позивачем та відповідачем вбачається намір позивача відчужити належне йому в Швеції майно для придбання нерухомості на території України. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 18 березня 2021 року. Головуючий Т.Б. Сало Судді О.В. Ковальчук М.М. Якименко